Рішення № 92240837, 16.10.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

16 жовтня 2020 р. Справа № 120/2433/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:

за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )

до: Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (код ЄДРПОУ: 40108646, адреса: вул. Федора Ернста, 3, м. Київ, 03048)

про: стягнення заборгованості по заробітній платі,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Національної поліції України щодо невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року;

- стягнути з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року у сумі 169590,98 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що починаючи з 07.11.2015 року по 21.07.2016 року він перебував на службі в Управлінні патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції на посаді інспектора роти № 1 батальйону № 3, а з 22.07.2016 року по 15.06.2018 року проходив службу на посаді інспектора роти № 4 батальйону Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України у званні капітана поліції.

За період з дня прийняття на службу з 07.11.2015 року по 31.01.2018 року ним було відпрацьовано 118 нічних змін, за які відповідачем не було виплачено доплати за службу в нічний час.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 29.10.2019 року у справі № 120/2838/19-а, яке набрало законної сили, стягнуто з відповідача заборгованість у вигляді доплати за службу в нічний час за період з 07.11.2015 року по 31.01.2018 року у сумі 4743,26 грн. та заборгованість по індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 року по 31.10.2017 року у сумі 3375,17 грн.

Сума заборгованості по заробітній платі була стягнута з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь позивача 05.03.2020 року.

З метою здійснення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року, позивач звернувся до відповідача із відповідною заявою. Однак, як вказує позивач, станом на момент звернення до суду письмової відповіді на своє звернення він не отримав.

Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, з метою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 10.08.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позовну заяву, з поясненнями по суті заявлених вимог та доданням підтверджуючих документів.

19.08.2020 року на адресу суду надійшло клопотання представника позивача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу до якого долучено: акт виконаних робіт та наданих послуг; оригінал квитанції до прибуткового касового ордеру; копія договору про надання правничої допомоги.

04.09.2020 року від представника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що згідно з рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк з дня, коли особа дізналася про порушення свого права. Тому, на думку представника відповідача, позивач пропустив строк звернення до суду з позовними вимогами щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а позов у цій частині підлягає залишенню без розгляду.

Поряд із цим, представник відповідача просить суд врахувати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

При цьому вказано, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

07.09.2020 року позивачем подано відповідь на відзив, у якій останній вважає доводи відповідача безпідставними та необґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню. Зокрема зазначено, що з метою досудового врегулювання питання про виплату компенсації за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, позивач звернувся до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України із відповідною заявою від 05.05.2020 року. Однак, відповідачем вказана заборгованість погашена не була, натомість на адресу позивача направлено лист від 09.06.2020 року про відсутність підстав для виплати такої компенсації.

Стосовно строку звернення позивача до адміністративного суду вказано, що відповідно до рішення Конституційного суду України № 4-рп від 22.02.2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Оскільки відповідач виплатив кошти на виконання рішення суду лише 05.05.2020 року, а позовну заяву направлено до Вінницького окружного адміністративного суду 03.06.2020 року, на думку позивача, тримісячний строк звернення до суду був дотриманий.

Також позивач зазначив, що відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 року, Кабінетом Міністрів України постановою від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) на усій території України встановлено карантин.

При цьому, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 року № 540-ІХ, під час дії карантину строки звернення до адміністративного суду, розгляду адміністративної справи, продовжуються на строк дії такого карантину. Таким чином, на думку позивача, відсутні підстави для залишення позову без розгляду.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 у період з 07.11.2015 року по 21.07.2016 року перебував на службі в Управлінні патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції на посаді інспектора роти № 1 батальйону № 3, а з 22.07.2016 року по 15.06.2018 року проходив службу на посаді інспектора роти № 4 батальйону Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України у званні капітана поліції.

Посадовий оклад за вказаною посадою складав 2400,00 грн. У зазначений період служби позивачем, відповідно до розстановок несення служби, фактично відпрацьовано 118 нічних змін, зокрема, в Управлінні патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції – 8 нічних змін, в Управлінні патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України - 110 нічних змін.

За час служби позивача, відповідачем доплат на службу в нічний час не здійснювалось та, всупереч статті 94 Закону України "Про Національну поліцію", індексація його грошового забезпечення за період з 19.02.2016 року по 30.10.2017 року не проводилась на виплачувалась, що стало підставою для звернення до Вінницького окружного адміністративного суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 29.10.2019 року у справі № 120/2838/19-а адміністративний позов задоволено. Стягнуто з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь позивача заборгованість у вигляді доплати за службу в нічний час за період з 07.11.2015 року по 31.01.2018 року у сумі 4743,26 грн. та заборгованість по індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 року по 31.10.2017 року включно у сумі 3375,17 грн.

Згідно з банківською випискою по особовому рахунку позивача від 03.06.2020 року виплата вказаної заборгованості у загальному розмірі 8118,43 грн. була здійснена 05.03.2020 року.

02.07.2020 року позивач звернувся із письмовою заявою до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, у якій просив нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року.

За результатами розгляду звернення позивача, відповідач листом № 0-5480/41/5/05-2020 від 09.06.2020 року повідомив про відсутність підстав для проведення розрахунку та виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року.

Вважаючи, що Департаментом патрульної поліції Національної поліції України протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні, з метою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України врегульовано Законом України "Про Національну поліцію".

За змістом положень частини 10 статті 62 цього Закону до гарантій професійної діяльності поліцейського віднесено право поліцейського на своєчасне і в повному обсязі отримання грошового забезпечення та інших компенсаційних виплат відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України.

Однак, Законом України "Про Національну поліцію" та іншими спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку при звільненні і відповідальності роботодавців за несвоєчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що фактично позбавляє таких осіб гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Водночас, такий порядок встановлений Кодексом законів про працю України.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 року у справі № 825/66/16, постанова від 02.10.19 року у справі № 817/1227/18, постанова від 10.09.2019 року у справі № 814/2791/16, постанова від 19.06.2019 року у справі № 820/3312/17).

Частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з служби в поліції.

Так, стаття 3 Кодексу законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

За приписами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом із тим, статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

У свою чергу, частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на отримання доплати за службу в нічний час, а також індексації грошового забезпечення, що встановлено рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 29.10.2020 року у справі № 120/2838/19-а, просить стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року у сумі 169590,98 грн.

При цьому, суд бере до уваги наявність спору між сторонами з приводу виплати належних працівникові сум при звільненні, а саме доплати за службу в нічний час за період з 07.11.2015 року по 31.01.2018 року, та проведення індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 року по 31.10.2017 року включно.

З огляду на викладене та враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд доходить висновку, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати заборгованості у вигляді доплати за службу в нічний час, а також індексації грошового забезпечення, на підставі положень зазначеної статті.

При цьому, вказаний законодавчий припис є загальним та не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

Разом із тим, суд зазначає, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки. Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.

Такої ж позиції дотримується Верховний суд у постанові від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до банківської виписки по особовому рахунку позивача, наявної у матеріалах справи, виплата заборгованості у вигляді доплати за службу в нічний час у сумі 4743,26 грн. та заборгованості по індексації грошового забезпечення у сумі 3375,17 грн. була здійснена 05.03.2020 року.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд враховує наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Окрім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:

1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

Позивач, керуючись Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 та інформацією із довідки про доходи від 02.05.2020 року № 649, визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.06.2018 року по 05.03.2020 року, який становить 169590,98 грн.

Так, відповідно до пункту 2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати).

Як вбачається зі змісту наявної у матеріалах справи довідки Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про доходи від 20.05.2020 року № 649, за два останні місці перед звільненням ОСОБА_1 нараховано заробітку плату у розмірі 16446,70 грн. (за квітень 2018 року - 8223,35 грн. та за травень 2018 року - 8223,35 грн.), а відтак середньомісячне грошове утримання становить 8223,35 грн., середньоденна заробітна плата, з урахуванням кількості робочих днів за повні календарні місяці квітня та травня 2018 року (як зазначено у довідці), становить 269,62 грн.

У свою чергу, загальний розмір заборгованості у вигляді доплати за службу в нічний час за період з 07.11.2015 року по 31.01.2018 року складає 4743,26 грн. При цьому, розмір виплаченої позивачу індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 року по 31.10.2017 року включно становить 3375,17 грн.

Слід зазначити, що позивачу доплата за службу в нічний час фактично нараховується за період з листопада 2015 року по січень 2018 року, а тому частина виплаченої позивачу суми, що припадає на кожний календарний місяць зазначеного періоду (27 місяців) становить 175,68 грн. (4743,26 грн./27 = 175,68 грн.).

Відповідно, частина заборгованості по індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 року по 31.10.2017 року, що припадає на кожний календарний місяць цього періоду (24 місяці) становить 140,63 грн. (3375,17 грн./24 = 140,63 грн.).

Таким чином, істотність середньомісячного розміру недоплаченої позивачу суми, у порівнянні з його середньомісячним розміром заробітної плати, визначеним у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, становить 3,84 % ((175,68 грн. + 140,63 грн.)/8223,35 грн. = 0,0384), що не можна вважати співмірним.

Як встановлено судом, позивач по 15.06.2018 року проходив службу на посаді інспектора роти № 4 батальйону Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, однак остаточний розрахунок з ним проведено 05.03.2020 року, а тому періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачу сум, є проміжок часу з 16.06.2018 року (наступний день після звільнення) по 04.03.2020 року включно, що становить 628 днів.

Суд зауважує, що оскільки остаточний розрахунок відповідачем проведений 05.03.2020 року, кількість днів затримки враховується по 04.03.2020 року включно.

При цьому, як встановлено судом, з адміністративним позовом про стягнення з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України заборгованості по заробітній платі, позивач звернувся 04.09.2019 року, тобто майже через 15 місяців після звільнення.

Беручи до уваги суму компенсації відносно розміру середньомісячного заробітку позивача, дату звільнення позивача та період часу, протягом якого позивачем вчинялися активні дії щодо відновлення свого порушеного права на отримання доплати за службу в нічний час та індексації грошового забезпечення, тривалість затримки розрахунку при звільненні (після спливу 15 місяців), суд доходить висновку про необхідність застосування у спірних правовідносинах принципу співмірності та зменшити за таких обставин розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку.

Таким чином, з урахуванням середньоденної заробітної плати у сумі 269,62 грн., сума середнього заробітку за час затримки у 628 днів становить 169321,36 грн. (269,62 грн. х 628), а відтак, враховуючи принцип розумності, справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що на користь позивача підлягають стягненню кошти у загальному розмірі 6501,64 грн. (3,84 % від суми середнього заробітку за час затримки розрахунку).

Стосовно клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку із пропуском позивачем строку звернення до суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 5 статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

У цій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 року у справі № 620/1982/19 дійшов висновку, що у спірних правовідносинах пов`язаних зі звільненням з публічної служби при обчисленні строку звернення до суду, підлягають застосуванню положення КАС України, яким передбачено місячний строк звернення до суду.

При цьому, для обрахування строку звернення до суду, Верховним Судом у постанові від 22.01.2020 року у справі № 620/1982/19 береться до уваги як момент початку його перебігу саме день остаточного розрахунку.

Як зазначалося вище, остаточний розрахунок з позивачем проведено 05.03.2020 року, тобто останнім днем строку звернення до суду є 05.04.2020 року, проте позовну заяву здано на пошту з метою направлення до Вінницького окружного адміністративного суду лише 03.06.2020 року, тобто із пропущенням місячного строку для звернення до суду, що підтверджується відміткою поштового відділення на конверті.

Разом із тим, суд зазначає, що відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 року, Кабінетом Міністрів України постановою від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) з 12.03.2020 року до 22.05.2020 року на усій території України встановлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 року № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 22.05.2020 року до 31.07.2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя (далі - регіони) із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

У свою чергу, згідно з підпунктом другим пункту 9 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 року № 540-ІХ, який набрав чинності з 02.04.2020 року, розділ VI "Прикінцеві положення" КАС України доповнено пунктом 3, яким передбачено, що під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки звернення до адміністративного суду продовжуються на строк дії такого карантину.

У зазначеній редакції пункт 3 розділу VI "Прикінцеві положення" КАС України діяв до 17.07.2020 року.

Враховуючи, що закінчення процесуального строку звернення до адміністративного суду з даним позовом (05.04.2020 року) припало на час дії карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", суд вважає, що строк звернення до суду не пропущено.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою, другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. " від 27.09.2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Окрім того, судом враховується, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову частково.

Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до положень статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з положеннями частини третьої, сьомої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16 та постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18.

Як встановлено судом, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання правничої допомоги від 05.05.2020 року, акт виконаних робіт та наданих послуг від 17.08.2020 року та оригінал квитанції до прибуткового касового ордеру від 05.05.2020 року № 31-2/20.

За умовами договору про надання правничої допомоги від 05.05.2020 року предметом цього договору є надання адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у суді по справі за позовом до Департаменту патрульної поліції України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до підпункту 4.2 пункту 4 вказаного договору гонорар адвоката погоджується за взаємною згодою усіх сторін та складає: 6000,00 грн. та 10 відсотків від суми, фактично стягнутої на користь клієнта згідно з рішенням суду, предмет якого визначено в підпункті 1.1 пункту 1 цього Договору.

Як видно з акта виконаних робіт та наданих послуг (щодо надання правничої допомоги) від 17.08.2020 року, адвокатом було виконано наступні роботи:

- збір доказів та подача адвокатського запиту, пов`язана із необхідністю отримання таких доказів протягом 1 години;

- підготовка проекту заяви для досудового врегулювання спору протягом 1 години;

- розрахунок розміру середнього заробітку, який підлягає сплаті з відповідача протягом 3 годин;

- підготовка і подача до суду позовної заяви, підготовка і подача заяв та клопотань протягом 4 годин;

- вивчення чинного законодавства з даного питання та аналіз наявної судової практики по аналогічним справам протягом 1 години.

Вартість однієї години становить 500,00 грн. Загальна вартість наданих послуг становить 6000,00 грн.

Доказом понесення витрат позивача на правничу допомогу є квитанція прибуткового касового ордеру від 05.05.2020 року № 31-2/20, відповідно до якого позивач сплатив гонорар у розмірі 6000,00 грн.

Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов`язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально. Водночас, суд зазначає, що позовні вимоги позивача у даній адміністративній справі є позовними вимогами майнового характеру, а тому витрати на правничу допомогу підлягають пропорційному відшкодуванню, виходячи із задоволеної частини позовних вимог.

Враховуючи, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню у сумі 6501,64 грн. (3,84 % від суми середнього заробітку за час затримки розрахунку), то, відповідно, понесені ним витрати на правову допомогу у сумі 6000,00 грн. підлягають відшкодуванню пропорційно до розміру задоволених вимог, тобто у сумі 230,40 грн. (6000,00 грн. х 0,0384).

Разом із тим, у матеріалах справи міститься квитанція від 15.07.2020 року № 50376645 про сплату судового збору у сумі 1695,91 грн., а тому на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір пропорційно до розміру задоволених вимог у сумі 65,12 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Національної поліції України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 16.06.2018 року по 04.03.2020 року включно.

Стягнути з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 16.06.2018 року по 04.03.2020 року включно у сумі 6501,64 грн. (шість тисяч п`ятсот одна гривня шістдесят чотири копійки).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору при звернені до суду у сумі 65,12 грн. (шістдесят п`ять гривень дванадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції Національної поліції України.

Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 230,40 грн. (двісті тридцять гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції Національної поліції України.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Департамент патрульної поліції Національної поліції України (код ЄДРПОУ: 40108646, адреса: вул. Федора Ернста, 3, м. Київ, 03048).

Рішення у повному обсязі виготовлене: 16.10.2020 року

Суддя Чернюк Алла Юріївна