Рішення № 92218366, 13.10.2020, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/3390/20

Провадження № 2/522/3968/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2020 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Донцова Д.Ю.,

при секретарі судового засідання - Смоковій А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області про зняття арешту з майна,

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м. Одеси 27.02.2020 року звернувся представник ОСОБА_1 із вказаною позовною заявою та просить суд зняти арешт з 1/5 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_1 , накладений постановою про накладення арешту від 26.01.2011 року слідчого СВ Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою слідчого СВ Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області Токмаковим В.Н. було накладено арешт на 1/5 частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер арешту: 10759874 від 27.01.2011 року. Разом з тим позивач зазначає, що не була учасником жодного кримінального провадження, не набула статусу підозрюваного чи обвинуваченого, а встановити кримінальне провадження, в межах якого було накладено арешт, не виявляється можливим, що підтверджується відповідями на адвокатські запити. При цьому, наявність зареєстрованого арешту майна позивача порушує її права як власника, що стало підставою для звернення до суду із вказаною позовною заявою.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 28.02.2020 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 02.07.2020 року закрито підготовче засідання та справу призначено до розгляду по суті.

В судове засідання представник позивача не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі, проти ухвалення заочного рішення у справі не заперечував.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду цивільної справи повідомлений належним чином, причин неявки суду не повідомив, відзив на позов не надав.

Згідно ч.1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Суд, у зв`язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважність причин такої неявки в судове засідання, ненаданням відповідачем відзиву на позов, зі згоди позивача, ухвалив слухати справу у відсутності відповідача, згідно ст.ст.280-281 ЦПК України, при заочному розгляді на підставі наявних у справі доказів.

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Відповідно до ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Крім того, на вимогу зазначених норм процесуального права, датою ухвалення судового рішення, ухваленого за відсутності осіб, які беруть участь у справі, є дата складення повного судового рішення.

Таким чином, датою ухвалення цього рішення є 15.10.2020 року.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/5 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 17.04.2000 року, та на 1/5 частку квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину НОМЕР_3 від 03.02.2020 року, виданого Шостою одеською державною нотаріальною конторою.

З відомостей з єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна встановлено, що на підставі постанови про накладення арешту від 26.01.2011 року слідчого СВ Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області Токмакова В.Н. Одеською філією ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України було зареєстровано арешт нерухомого майна ОСОБА_1 - 1/5 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 (в книзі МБТІ №347ПР-197), реєстраційний номер обтяження: 10759874 від 27.01.2011 року та арешт 1/5 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 (в книзі МБТІ №465ПР-25), реєстраційний номер обтяження:10759918 від 27.01.2011 року.

З метою встановлення кримінального провадження, в межах якого було винесено постанову про накладення арешту, представником позивача було подано ряд адвокатських запитів.

Зокрема, з відповіді Приморського ВП ГУНП в Одеській області від 07.11.2019 року вбачається, що встановити в межах якої саме кримінальної справи (кримінального провадження) було накладено вказаний арешт не вдається можливим.

З відповіді Відділу режиму та технічного захисту інформації ГУНП в Одеській області вбачається неможливість надання копії постанови про накладення арешту від 26.01.2011 року.

З відповіді слідчого управління ГУПН в Одеській області від 04.02.2020 року вбачається, що перевіркою встановлено, що згідно бази даних УІЗ ГУНП в Одеській області за період 2000-2011 року перевірялись відомості щодо порушення кримінальних справ, в межах яких можливо накладався арешт на вищезазначену квартиру, однак встановити дані в межах якої саме справи накладено арешт не виявилось можливим у зв`язку із недостатньою інформацією. Крім того, перевірити журнали вхідної та вихідної кореспонденції не виявилось можливим у зв`язку з тим, що на підставі наказу Міністерства юстиції України за №578/5-12 журнали знищено.

Враховуючи викладене, в матеріалах справи відсутні докази щодо наявності кримінального провадження відносно ОСОБА_1 , визнання її підозрюваною чи обвинуваченою, визнання винною у вчиненні кримінального правопорушення.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.

Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.

Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов`язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Під час розгляду справи суд керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв`язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК України 1960 року не встановлював.

Крім цього, судом не встановлено набуття ОСОБА_1 процесуального становища підозрюваної, обвинуваченої, а як власник майна чинним на той час кримінально-процесуальним законом не була наділена процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.

Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.

Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

Згідно зі статтею 174 нині чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.

Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов`язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину, тобто з реабілітуючої підстави. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.

Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).

ОСОБА_1 пред`являє позов з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого. При цьому, доказів щодо надходження кримінальної справи з обвинувальним висновком на розгляд суду кримінальної юрисдикції суду не надано.

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра більше восьми років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.

Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.

Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Оскільки суду не надано доказів щодо наявності відкритого кримінального провадження відносно ОСОБА_1 , суд приходить до висновку, що питання про скасування арешту з майна має вирішуватись саме в позовному провадженні згідно положень ЦПК України.

Такий висновок суду відповідає правовій позиції великої палати Верховного Суду, висловленій в постанові від 15.05.2019 року у справі №372/2904/17-ц, провадження № 14-496цс18.

Згідно з п. 2 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 03 червня 2016 року "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).

Згідно із ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Розглядаючи позовні вимоги по суті, суд виходить з того, що зважаючи на відсутність доказів щодо наявності відкритого кримінального провадження відносно ОСОБА_1 , враховуючи мету та правову природу інститут арешту майна, а також встановлення судом необгрунтованого обмеження прав позивача як власника майна, позовні вимоги про зняття арешту з 1/5 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_1 , накладеного постановою про накладення арешту від 26.01.2011 року слідчого СВ Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області Токмакова В.Н., підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 10, 13, 18, 19, 178, 258, 259, 263 - 265, 268, 280, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ) до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області (код ЄДРПОУ - 40108740, адреса місцезнаходження: м. Одеса, просп. Шевченка, буд. 8) про зняття арешту з майна - задовольнити.

Скасувати арешти нерухомого майна - 1/5 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 , накладені на підставі постанови про накладення арешту від 26.01.2011 року слідчого СВ Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області Токмакова В.Н., реєстраційний номер обтяження: 10759874 від 27.01.2011 року та реєстраційний номер обтяження:10759918 від 27.01.2011 року.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга на заочне рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний тест рішення суду складено 15.10.2020 року.

Суддя Д.Ю. Донцов