Рішення № 92197651, 15.10.2020, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2020 року Чернігів Справа № 620/1269/20

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скалозуба Ю.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доПрокуратури Чернігівської областіпрозобов`язання вчинити певні дії, У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до прокуратури Чернігівської області, в якому просить:

- зобов`язати прокуратуру Чернігівської області виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу, яка, з урахуванням зменшення позовних вимог, складає 2415594,09 грн;

- зобов`язати прокуратуру Чернігівської області відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю нарахувати та виплатити вихідну допомогу в розмірі не менше шестимісячного середнього заробітку у зв`язку зі звільненням з органів прокуратури через припинення повноважень.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 12.12.2019 його позовні вимоги задоволені частково, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №1487к, поновлено на посаді заступника прокурора Чернігівської області з 24.10.2014; стягнуто з Генеральної прокуратури України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 169 054,45 грн. Однак постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.03.2020, рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано, мотивуючи це тим, що в даному випадку стягнення повинно бути з прокуратури Чернігівської області. Враховуючи відсутність процесуальних можливостей для залучення другого відповідача на стадії апеляційного перегляду судового рішення, суд апеляційної інстанції наголосив на тому, що вказане не позбавляє позивача права на повторне звернення до суду з тим самим позовом, проте вже до належного відповідача.

Так, позивач зазначає, що 05.03.2020 його було поновлено на посаді, що відбулось фактично після прийняття рішення Європейським судом з прав людини, до роботи допущений він не був, оскільки одночасно з наказом про поновлення на роботі ОСОБА_3 було вручено наказ №75к про звільнення з органів прокуратури з 05.03.2020 у зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років та припиненням повноважень прокурора відповідно до п.1 частини першої ст. 61 Закону України «Про прокуратуру». Позивач зазначає, що жодних фінансових розрахунків наказ про звільнення не передбачав, у тому числі відшкодування заробітної плати за час вимушеного прогулу і ніяких коштів він не отримав до сьогодні. При розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач наполягає на застосуванні п. 10 постанови Кабінету Міністрів Україні від 08.02.1995 року № 100 « Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», оскільки у обчислюваному як вимушений прогул періоді двічі відбулося офіційне підвищення посадових окладів працівникам прокуратури і саме вказаний пункт постанови Кабінету міністрів України передбачає такі випадки і зобов`язує при обчисленні сум компенсації враховувати коефіцієнт підвищення посадових окладів.

Окрім того, позивач зазначає, що його було звільнено у зв`язку з припиненням повноважень прокурора, а тому, враховуючи п. 5 ст. 41 КЗпП України та ст. 44 КЗпП України він має право на вихідну допомогу в розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток, однак відповідач не виплатив вказаної допомоги, що є порушенням прав позивача та норм чинного трудового законодавства.

Відповідач у встановлений судом строк надіслав відзив на позов, в якому позовні вимоги не визнав, в їх задоволенні просив відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що виплата вихідної допомоги позивачеві не передбачено спеціальним законодавством. Звільнення позивача відбулось на підставі п. 1 ч. 1 ст. 61 Закону України «Про прокуратуру», яка не передбачає виплату вихідної допомоги, а норми Кодексу Законів про Працю України на позивача не розповсюджуються, оскільки у випадку звільнення працівника прокуратури слід застосовувати спеціальне законодавство, яким у даному випадку є саме Закон України «Про прокуратуру». Щодо стягнення з прокуратури Чернігівської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то відповідач зазначає, що в разі якщо суд дійде переконання про можливість задоволення позову в цій частині, то максимальна сума до стягнення має бути 1 220, 001,57 грн, оскільки середньоденний заробіток позивача становив 909,77 грн, а період вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 по 04.03.2020 становить 1341 день. Однак відповідач наполягає на зменшенні суми виплати, зазначаючи при цьому на штучному затягуванні періоду вимушеного прогулу саме процесуальними діями позивача.

Позивач надіслав на адресу суду відповідь на відзив, у якій зауважив, що Європейським судом з прав людини по справі «Полях та інші проти України», в тому числі конкретно за заявою позивача, визнано, що його звільнення з посади за Законом України «Про очищення влади» відбулося з грубим порушенням законних прав та п. 6, 8 і 13 Конвенції про основоположні права людини. Це рішення Високого Суду державою Україна визнано у повному обсязі та реально і фактично виконане, про що позивача поінформовано Департаментом ДВС Міністерства юстиції України 02.04.2020 листом №20.1/210-11.

Щодо доводів відповідача про зменшення розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач зазначає, що штучного затягування розгляду справи з боку позивача не було, про поновлення провадження у справі про поновлення на посаді позивач заявляв ще в 2015 році, проте судом було відмовлено в задоволенні його клопотання. Окрім того, Конституційний суд України, який мав протягом 3 місяців зробити свій висновок про конституційність Закону України «Про очищення влади», умисно не виносить свого рішення і до сьогодні. У 2016 році позивач звернувся за захистом своїх прав з відповідною заявою до ЄСПЛ. За кілька років ця заява розглянута ЄСПЛ і рішення виконано, проте Конституційний суд своє рішення так і не виніс.

Щодо розрахунків відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ОСОБА_2 зауважив, що прокуратурою Чернігівської області умисно не взято до уваги вимоги п. 10 постанови Кабінету Міністрів Україні від 08.02.1995 року № 100 « Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», в зв`язку з чим значно зменшується сума до відшкодування, проте відповідач не наводить жодного законного обґрунтування такому розрахунку. Так, позивач зазначає, що розмір заробітної плати заступника прокурора області у 2014 році визначався Постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 року, згідно якої посадовий оклад складав 2790 грн. Постановою Кабінету Міністрів України №1013 від 09.12.15 оклади підвищено і для заступника прокурора області він склав 3488 грн (введений в дію з 01.12.15). 30 серпня 2017 року Постановою Кабінету Міністрів України № 657 усім працівникам прокуратури ще раз підвищено посадові оклади і для заступника прокурора області він склав 8170 грн. Таким чином, у обчислюваному, як вимушений прогул, періоді двічі відбулося офіційне підвищення посадових окладів працівникам прокуратури і саме такі випадки передбачає п. 10 Постанови КМУ №100 та зобов`язує при обчисленні сум компенсації враховувати коефіцієнт підвищення посадових окладів.

Окремо позивачем у відповіді на відзив зазначено щодо права на виплату вихідної допомоги, зокрема, ОСОБА_2 зауважив, що норми трудового законодавства розповсюджуються на всіх громадян України, вони є загальними і в 2014 році він був звільнений наказом з прямим посиланням на п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Згідно ст. 41 Кодексу законів про працю, який регулює додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, звільнення позивача відбулося на підставі п. 5 - припинення повноважень посадових осіб. Ця причина прямо вказана у наказі про звільнення. Якихось інших додаткових умов (щодо віку, хвороби, терміну дії, форми власності відповідача чи способу його організації) цей пункт статті не передбачає. Стаття 44 КЗпП визначає і вимагає від роботодавця при припиненні трудового договору виплатити працівнику вихідну допомогу у певному розмірі. Зокрема, у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п.5 частини першої ст.41 - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративний справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та проведення судового засідання.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 12.12.2019 у справі №825/3402/14 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Зокрема, вказаним рішенням суду визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури від 23.10.2014 №1487к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Чернігівської області; поновлено на посаді заступника прокурора Чернігівської області з 24.10.2014; стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 1 169 054,45 грн (один мільйон сто шістдесят дев`ять тисяч п`ятдесят чотири гривні 45 коп.)

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.03.2020 рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12.12.2019 скасовано в частині задоволених позовних вимог до Генеральної прокуратури України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в частині звернення до негайного виконання стягнення з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць 20 014,94 грн. У вказаній частині прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року - залишено без змін.

Так, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, Шостим апеляційним адміністративним судом зазначено, що у цій справі Позивач звернувся до неналежного Відповідача в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції не здійснив залучення другого відповідача, чим допустив порушення норм процесуального права. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції, на стадії апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, позбавлений можливості виправити наведену помилку, а тому дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку з підстав, що він заявлений до неналежного відповідача.

При цьому, судовою колегією Шостого апеляційного адміністративного суду наголошено на тому, що відмова у задоволенні адміністративного позову, заявленого до неналежного відповідача, враховуючи неможливість його заміни на стадії перегляду судового рішення в апеляційному порядку, не позбавляє позивача права на повторне звернення до суду з тим самим позовом, проте, вже до належного відповідача.

Наказом Офісу Генерального прокурора №74к від 05.03.2020 старшого радника юстиції ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника прокурора Чернігівської області з 24.10.2020 (а.с. 11).

Наказом Офісу Генерального прокурора №75к від 05.03.2020 відповідно до статті 9, пункту 1 частини 3 статті 51, пункту 1 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», старшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Чернігівської області та органів прокуратури з 05.03.2020 у зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років та припиненням повноважень прокурора (а.с. 10).

Враховуючи висновки суду апеляційної інстанції щодо скасування рішення суду від 12.12.2019 у зв`язку зі стягненням середнього заробітку з неналежного відповідача, а також враховуючи не проведення виплати вихідної допомоги при припиненні повноважень посадової особи, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Даючи нормативно-правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 235 Кодексу Законів про Працю України (надалі також - КЗпП України) при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу розраховується відповідно до вимог п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, відповідно до якого нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.

З довідки про середню заробітну плату № 18-45 від 20.11.2019, оригінал якої знаходиться в матеріалах справи № 825/3402/14 на аркуші справи 142 та копія якої долучена до матеріалів даної справи, вбачається, що позивачу за останні два місяці, що передували звільненню, тобто за серпень та вересень 2014 року, нараховано заробітну плату на загальну суму 17 285,66 грн. Виходячи з цього, середньоденний заробіток позивача становив 17 285,66 грн /19 робочих дні = 909,77 грн (а.с. 149-151).

Вказаний розрахунок середньоденного заробітку позивача збігається із розрахунком відповідача зробленим 27.04.2020 на вимогу суду у даній справі (а.с. 59).

При цьому кількість робочих днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 (наступний день після звільнення) і по день поновлення ОСОБА_1 на посаді 05.03.2020 становить 1341 день, з чим погоджується позивач.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 24.10.2014 по 05.03.2020, становить 1 220 001,57 грн, які слід стягнути з відповідача.

Крім того, слід зауважити, що суд визначає суму середнього заробітку працівника за час вимушеного прогулу без утримання податків та інших обов`язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення.

Системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Останні підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення, внаслідок чого виплачена працівнику сума зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, з якої також відраховувались би податки і збори.

Визначаючись щодо можливості застосування під час вирішення спору положень пункту 10 Порядку 100, суд зазначає таке.

За змістом пункту 10 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.

Аналізуючи зміст пункту 10 Порядку № 100, слід зазначити, що коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Проте вказана норма передбачає коригування підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві як нараховані вже після такого підвищення.

Таким чином, оскільки підвищення посадових окладів відбулось у 2015 році та 2017 році, а відповідно до Постанови № 100 розрахунок середньоденної заробітної плати обчислюється, виходячи з виплат за попередні два повних місяці роботи, у цій справі за серпень та вересень 2014 року, то здійснити розрахунок середньої заробітної плати з 2015 року та з 2017 року не вбачається можливим.

Вказана правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 29.04.2020 у справі № 810/3246/16.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити вихідну допомогу в розмірі не менше шестимісячного середнього заробітку у зв`язку зі звільненням з органів прокуратури через припинення повноважень, відповідно до ст. 44 Кодексу Законів про Працю України, суд зазначає таке.

Так, відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України визначено, що крім підстав, передбачених ст. 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.

З огляду на матеріали справи позивача звільнено з посади заступника прокурора Чернігівської області та органів прокуратури в зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років та припиненням повноважень прокурора.

Підстави звільнення позивача в наказі зазначено статтю 9, 51, 61 Закону України «Про прокуратуру».

Отже, оскільки позивача було звільнено на підставі Закону України «Про прокуратуру», а не на підставі КЗпП України, зокрема п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, суд доходить висновку, що поширення на спірні правовідносини приписів ст. 44 КЗпП України є безпідставним.

Окрім того, згідно зі статтею 123 Конституції України, організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

На виконання вимог ст. 123 Конституції України прийнято Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон України №1697-VII), який містить спеціальні норми щодо організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов`язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.)

Норми даного Закону являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України і трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.

Такої правової позиції дотримується й Верховний Суд, про що вказано, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 823/276/16, від 26 листопада 2019 року № 824/19/16-а.

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону України «Про прокуратуру» прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Так, п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що повноваження прокурора припиняються у зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 61 Закону України «Про прокуратуру» повноваження прокурора припиняються за віком з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років.

Закон України «Про прокуратуру» в редакції від 05 листопада 1991 року, у тому числі ч. 1 ст. 46-2, якою передбачалось звільнення прокурорів за КЗпП України, втратив чинність 15 липня 2015 року на підставі п. 1 пп. 1 п. 3 Прикінцевих положень Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року, а тому на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року, як і КЗпП України були відсутні.

Враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.

Таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, яка є обов`язковою для врахування судом відповідно до положень частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

У свою чергу, слід зазначити, що наказ про звільнення позивача, виданий Офісом Генерального прокурора, не містить жодних посилань щодо належних до виплати сум, що виключає правові підстави прокуратури Чернігівської області проводити будь-які виплати, не передбачені зазначеним наказом, а сам наказ, форма та його зміст позивачем не оскаржується.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову частково та стягнення з прокуратури Чернігівської області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 1 220 001,57 грн, без урахування податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями ст. 19-20, 72-77, 139, 241-246, 250, 255, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до прокуратури Чернігівської області - задовольнити частково.

Стягнути з прокуратури Чернігівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 220 001 (один мільйон двісті двадцять тисяч одну гривню) 57 коп. без урахування податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач: ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: Прокуратура Чернігівської області, вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000, код ЄДРПОУ 02910114.

Дата складення повного рішення суду - 15.10.2020.

Суддя Ю. О. Скалозуб