Рішення № 92194915, 15.10.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

15 жовтня 2020 р. Справа № 120/3719/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 (ІПН - НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) до Військової частини А0549 (код ЄДРПОУ - 08540799, вул. Стрілецька, буд. 105, м. Вінниця, 21007) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини А0549 (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на протиправність дій відповідача щодо відмови у нарахуванні та виплаті йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17 жовтня 2018 року по 29 квітня 2020 року включно. Відтак, з метою захисту прав та інтересів позивач звернувся з позовною заявою до суду та просить зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період.

Ухвалою від 01.08.2020 відкрито провадження у адміністративний справі та вирішено її розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Цією ж ухвалою відповідачу встановлено 15-ти денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву в порядку, передбаченому статтею 162 КАС України.

Ухвалою від 03.08.2020 виправлено описку, допущену в ухвалі про відкриття провадження, зазначивши правильну дату її постановлення, а саме: "03 серпня 2020 р.", замість помилково зазначеної "01 серпня 2020 р.".

17.08.2020 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що позивач проходив військову службу, яку не можливо ототожнювати із трудовими відносинами, у зв`язку з чим положення КЗпП України до даних правовідносин застосуванню не підлягають. Так, відповідач наголошує, що відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Тобто, якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини та далі перебувати на усіх видах забезпечення відповідної військової частини до дня, коли з ним буде проведений повний розрахунок. Оскільки позивач особисто погодився на звільнення з військової служби до проведення з ним усіх розрахунків, тому правові підстави для компенсації середнього заробітку за час затримки відсутні.

Додатково повідомив, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права.

Також, посилаючись на п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.99 № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", відповідач зазначив, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо).

З огляду на викладене відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Крім того, у відзиві відповідач зазначає, що якщо суд дійде висновку про задоволення позову, то слід застосувати у даному випадку позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, від 18.03.2020 у справі №711/4010/13.

28.08.2020 на адресу суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якій позивач вважає доводи відповідача викладені у відзиві необґрунтованими та такими що базуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права.

Обґрунтовуючи відповідь на відзив позивач зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. На думку позивача, враховуючи, що у даній справі спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах норми ст. 116 та ст. 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військовою служби.

Щодо неспівмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, позивач зазначає, що граматичний аналіз ст. 117 КЗпП України дає підстави для обґрунтованого висновку про те, що для застосування до роботодавця обов`язку у проведенні виплати суми середнього заробітку визначальними є такі юридично значимі обставини як: невиплата належних працівникові сум при звільненні, вина роботодавця, факт (дата) проведення з ним остаточного розрахунку. Тобто, за наявності підтвердження всіх юридично значимих обставин щодо невиплати належних працівникові сум при звільненні з вини власника або уповноваженого ним органу у визначені строки, є обґрунтовані підстави для застосування, визначеної ст. 117 КЗпП України відповідальності виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

03.09.2020 на адресу суду від в/ч А 0549 надійшло заперечення на відповідь на відзив, який є ідентичний відзиву на позовну заяву який надійшов на адресу суду 17.08.2020.

Дослідивши наявні у справі докази та письмові аргументи, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_2 від 11.11.2015, що видане управлінням персоналу штабу Командування Повітряних Сил Збройних Сил України.

Наказом командира військової частини А 0201 від 16.10.2018 № 198 (по стройовій частині) позивача на підставі наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 28.09.2018 № 519 звільнено з військової служби в запас Збройних Сил України за п. п. "б" п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Згідно зазначеного наказу, позивача вирішено виключити із списків особового складу частини та усіх видів грошового забезпечення із 17.10.2018.

Позивач зазначає, що на день виключення зі списків військової частини А 0201, відповідачем не повністю проведено із ним розрахунку по усім видам забезпечення, а саме не було виплачено індексацію та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.

З метою зобов`язання відповідача виплатити індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із позовними заявами.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06.02.2020 по справі № 120/3989/19-а, яке набрало законної сили 17.08.2020 адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 05.02.2020 по справі № 120/3988/19-а, яке набрало законної сили 26.08.2020 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 17.10.2018 включно. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 17.10.2018 включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

На виконання рішення суду відповідачем 29.04.2020 зараховано на особистий рахунок позивача кошти в сумі 41 869,09 грн.

З метою здійснення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.10.2018 по 29.04.2020 позивач 28.06.2020 звернувся до відповідача із відповідною заявою.

Листом відповідача від 02.07.2020 № 350/118/2037пс позивачу відмовлено в нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Не погоджуючись із відмовою та з метою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.

Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій».

Однак, вказані акти не містять норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Відтак, оскільки правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані спеціальним законодавством, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 22 травня 2020 року у справі № 320/1263/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 120/579/19-а.

За наведеного суд відхиляє доводи відповідача щодо того, що положення КЗпП України до даних правовідносин застосуванню не підлягають.

Крім того, в обґрунтування своєї позиції відповідач посилається п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.99 № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", за висновками якої передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо).

Разом з цим, аналіз наступних у часі рішень Верховного Суду свідчить про те, що Верховним Судом фактично змінено зазначену правову позицію.

Враховуючи наявність можливості зміни окремих правових позицій та роль висновків Верховного Суду у забезпеченні єдності судової практики, суд при вирішенні питання щодо застосуваня ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України до даних правовідносин, враховує останні актуальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, якими врегульовано це питання.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Позивач, керуючись Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року та інформацією із довідки про грошове забезпечення, визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (з 17.10.2018 по 29.04.2020), який становить 373 249,08 грн.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.

Метою встановлення передбаченої нормами ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

При цьому, не виконання роботодавцем обов`язку щодо повного розрахунку при звільненні є триваючим правопорушенням, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові) (висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 12.08.2020 в справі № 400/3151/19).

Відтак, лише на момент припинення вказаного правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог. При цьому, для того щоб права працівника на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунків при звільненні вважалися порушеними закінченим складом правопорушення, суду необхідно встановити такі юридично значимі обставини як: 1) невиплата належних працівнику при звільненні сум; 2) проведення із ним остаточного розрахунку.

При застосуванні статті 117 КЗпП України до спірних правовідносин суд враховує, що частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

Враховуючи наведене та фактичні обставини справи, суд вбачає підстави для стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 11 304,72 грн. керуючись такими мотивами.

Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відповідно до матеріалів справи виплачений із порушенням строків розмір грошового забезпечення становить 41 869,09 грн., з яких 4435,66 - індексація грошового забезпечення, 37 433.43 - грошова компенсація за невикористанні дні додаткової відпустки.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку виплати позивачу індексації його грошового забезпечення суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.

Беручи до уваги наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов`язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.

Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення ОСОБА_1 розмір облікової ставки НБУ становив 18,0 % річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів – 41 869,09 грн, 18,0 % річних від цієї суми становитиме 7536,44 грн. Отже, приблизний розмір майнових втрат працівника протягом одного року (12 місяців) становить 7536,44 грн, а враховуючи загальний період затримки розрахунків (із 17.10.2018 по 29.04.2020, що становить 18 місяців), середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні становитиме 11 304,72 грн.

Таким чином, з огляду на розмір цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 11 304,72 грн, яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (17.10.2018) по час розрахунку з ним (29.04.2020) та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.

Водночас, вимога щодо стягнення чітко визначеної позивачем суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 373 249,80 грн, не підлягає задоволенню, оскільки розрахунки суми обраховані позивачем самостійно. При цьому, позивач не володіє спеціальними знаннями у сфері фінансово - бухгалтерського обліку, а тому, суд не приймає їх до уваги.

Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.

Так, в цьому контексті суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо компенсації невикористаної додаткової відпустки та проведення індексації грошового забезпечення військовослужбовців. У зв`язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративних справ № 120/3988/19-а та 120/3989/19-а. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, визначаючи розмір відшкодування передбаченого ст. 117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 11 304, 72 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановленим заходам відповідальності. При цьому, бездіяльність відповідача щодо невиплати сум оспорюваного відшкодування є формою триваючого правопорушення, а тому визнається протиправною.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, а будь-яких інших судових витрат у справі не встановлено, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А 0549 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 17.10.2018 по 29.04.2020 включно.

Стягнути з Військової частини А 0549 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні у розмірі 11 304,72 грн (одинадцять тисяч триста чотири гривні 72 коп.).

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити: ОСОБА_1 (ІПН - НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ); Військова частина А0549 (код ЄДРПОУ - 08540799, вул. Стрілецька, буд. 105, м. Вінниця, 21007)

Повний текст рішення складено: 15.10.2020

Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна