Рішення № 92096304, 05.10.2020, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/1950/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Рильової В.В.

при секретарі судового засідання Сіліній М.Г.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче", Харківська область, Нововодолазький район, село Охоче до Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм", місто Харків про визнання недійсним договору за участю представників:

позивача - адвокат Пекаренін А.А., ордер АХ № 1020848 від 03.08.2020;

відповідача - адвокат Крайз О.І., ордер ХВ № 0000482028 від 02.01.2019;

ВСТАНОВИВ:

Сільськогосподарське приватне акціонерне товариство "Охоче" (позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (відповідача) про визнання недійсним Договору поставки № 01-07 від 01 липня 2016 року. Також позивач просить суд покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Новакорм" судові витрати.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 06 липня 2020 року позовну заяву Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 922/1950/20 та постановлено розглядати справу за правилами (в порядку) загального позовного провадження.

Під час підготовчого провадження учасники справи виклали письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору у заявах по суті справи - відзиві на позовну заяву (вх. № 17169 від 27.07.2020), відповіді на відзив (вх. № 17721 від 03.08.2020), письмових поясненнях (за вх. № 20455 від 07.09.2020). За результатами підготовчого засідання 21.09.2020 у справі № 922/1950/20 судом, на підставі частини другої статті 185, частини першої статті 195 ГПК України, постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 05 жовтня 2020 року.

Представник позивача, який брав участь в судовому засіданні 05.10.2020, позовні вимоги підтримував в повному обсязі, просив суд їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні 05.10.2020 проти позову СПрАТ "Охоче" заперечував, просив відмовити в його задоволенні повністю.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги СПрАТ "Охоче" і заперечення ТОВ "Новакорм", об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

01 липня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (як Постачальник), в особі директора Костирко Віталія Григоровича, з однієї сторони та Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" (як Покупець), в особі директора Яковчука Миколи Володимировича, з іншої сторони було укладено Договір поставки № 01-07, відповідно до умов якого Постачальник зобов`язався передати у власність Покупця комбікорма (Товар) , а Покупець зобов`язався прийняти та оплатити Товар відповідно до умов Договору. Даний договір набирає чинності з моменту підписання його Сторонами і діє до 31 грудня 2016 року.

Звертаючись до суду із даним позовом СПрАТ "Охоче" посилається на те, що укладенням Договору поставки № 01-07 від 01 липня 2016 року порушено його права, оскільки умови вказаного Договору суперечать інтересам СПрАТ "Охоче" та містять положення, які суперечать вимогам законодавства. Зокрема, за твердженням позивача, у ОСОБА_1 не було повноважень на укладання Договору поставки № 01-07 від імені СПрАТ "Охоче".

Так, 18 травня 2011 року ОСОБА_1 було призначено на посаду Директора Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" на підставі Наказу № 30 від 18 травня 2011 року.

26 квітня 2014 року відповідно до Протоколу № 1 Загальних зборів акціонерів Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" затверджено Статут СПрАТ "Охоче"; реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи проведено 18 серпня 2015 року. Вказаний Статут був чинний на час укладання спірного Договору поставки. У відповідності до пункту 8.3.10 Статуту СПрАТ "Охоче" затвердженого 26 квітня 2014 року відповідно до Протоколу № 1 Загальних зборів акціонерів Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче", директор одноособово без довіреності здійснює всі дії від імені товариства, за винятком тих, які віднесені до виключної компетенції загальних зборів акціонерів та наглядової ради. Укладання договору поставки не підпадає під перелік правочинів, які директор міг би здійснювати одноособово.

Крім того, позивач вказує на відсутність доказів схвалення СПрАТ "Охоче" вищевказаного договору поставки після зміни директора, яким було вчинено оспорюваний правочин.

Також преамбули оскаржуваного Договору поставки вбачається посилання на те, що при вчиненні правочину директор СПрАТ "Охоче" діяв на підставі Статуту, тож договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи. Наведене, на переконання позивача, свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору - ТОВ "Новакорм" з таким статутом у частині, яка стосується відповідних повноважень.

Заперечуючи проти позову відповідач, в свою чергу, звертає увагу на те, що TOB "Новакорм" не було та не мало обов`язку бути обізнаним, щодо існування обмежень повноважень директора СПрАТ "Охоче", тому в даному випадку таке обмеження повноважень не має юридичної сили. Крім того, TOB "Новакорм" належним чином було виконано зобов`язання за Договором поставки № 01-07 від 01 липня 2016 року та поставлено на загальну суму 25 641 072,66 грн., що підтверджується видатковими накладними період з липня 2016 року по червень 2018 року, що свідчить про реальність намірів виконання Договору.

Вирішуючи питання про правомірність та обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.

За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондують положенням статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, обов`язковою умовою звернення до суду є наявність мети - захистити порушене, невизнане чи оспорюване право та, зрештою, ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18).

Отже, суд вправі застосовувати способи захисту цивільних прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також повинен враховувати критерії "ефективності" таких засобів захисту та вимоги частин 2-5 статті 13 Цивільного кодексу України щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав особою.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Так, частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною першою статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

При цьому вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину.

Разом з тим, звертаючись до суду із вимогою про визнання недійсним Договору поставки № 01-07 від 01 липня 2016 року позивач зазначив лише про існування формального порушення вимоги закону при укладенні Договору та жодним чином не довів наявність порушеного права чи охоронюваних законом інтересів СПрАТ "Охоче". На переконання суду, у даному випадку, позивач заявляє вимогу про визнання правочину недійним не по суті, а за формою, оскільки позов у даній справі не спрямований на поновлення прав позивача та не призведе іншого ефективного захисту таких прав.

Щодо визначених у позові підстав для визнання правочину недійсним, доводів позивача про те, що укладання договору було здійснено незаконно, з перевищенням повноважень директора Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" у сукупності із недобросовісністю контрагента, суд зазначає наступне.

Приписами статті 92 ЦК України унормовано, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу юридичної особи, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками такої юридичної особи корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі юридичної особи, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому частиною четвертою статті 92 ЦК України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган юридичної особи діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами такої юридичної особи, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов`язок відшкодувати завдані юридичній особі збитки.

Однак закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом юридичної особи протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу юридичної особи необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Отже, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Проте такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо предетавництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді.

З урахуванням вказаних норм законодавства суд зазначає, що позивачем належним чином не доведено наявності обставин, які свідчили б про недобросовісну та нерозумну поведінку самого ТОВ "Новакорм". При цьому, вказівка в Договорі на те, що директор діє на підставі Статуту не може слугувати підтвердженням обізнаності відповідача про існування обмежень, адже Статут є внутрішнім документом товариства, натомість в публічному доступі є лише дані Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських нормувань, відповідно до котрого станом на дату укладання Договору - 01 липня 2016 року жодних обмежень повноважень директора зазначено не було (том І, арк.с. 112 - 118). Неповідомлення про наявність обмежень повноважень директора є проявом недобросовісних дій саме директора. Такі обставини, відповідно, виключають можливість, того що відповідач міг достеменно знати чи, проявивши розумну обачність, не міг не знати про відсутність у директора СПрАТ "Охоче" необхідного обсягу повноважень на момент вчинення спірного Договору, та при укладанні спірних договорів з позивачем діяв законно, добросовісно та розумно.

Відповідно також до приписів статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Схвалення стороною правочину, вчиненого від її імені з перевищенням повноважень або без повноважень (стаття 241 ЦК України), має юридичне значення також для інших заінтересованих осіб, а сторона оспорюваного правочину, дії якої вказують на її волю зберегти дійсність правочину, не може надалі оспорювати правочин з підстав, про які вона знала або повинна була знати при виявленні цієї волі, що випливає із вказаної норми та засад добросовісності, на яких ґрунтується зобов`язання (частина третя статті 509 ЦК України). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 910/19179/17.

Зі змісту норми частини першої статті 241 Цивільного кодексу України вбачається, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17.

Так, матеріалами справи підтверджується, а позивачем не спростовується, що на виконання умов оспорюваного правочину ТОВ "Новакорм" поставлено Товар на загальну суму 25 641 072,66 грн., що підтверджується видатковими накладними, а СПрАТ "Охоче" проведено оплату Товару, що підтверджується відповідними банківськими виписками. На переконання суду, вчинення правочину СПрАТ "Охоче" та наступне його виконання свідчать про те, що укладення спірного договору відповідало внутрішній волі сторін та було спрямовано на настання реальних правових наслідків, і такі наслідки настали; те, що позивачем було вчинено дії з їх виконання, що свідчить і про подальше схвалення.

Наведені аргументи також зумовлюють висновок суду про наявність підстав для відмови в позові Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче".

Відповідно до приписів статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд зазначає, що Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" не доведено наявності у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину, що є передумовою для звернення з позовом до суду, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи та спростовані відповідачем у встановленому законом порядку.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судовий збір за подання позовної заяви, відповідно приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України, залишається за позивачем - Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче".

Також до закінчення судових дебатів у справі представник відповідача зробив заяву про надання доказів на підтвердження розміру понесених Товариством з обмеженою відповідальністю "Новакорм" витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, в порядку частини восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Враховуючи наведене, керуючись статтею 221 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вважає за необхідне призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати та встановити ТОВ "Новакорм" строк для подачі суду доказів щодо розміру понесених судових витрат.

Керуючись статтями 6, 19, 124, 129, 131-1 Конституції України, статтями 1, 13, 14, 73-80, 86, 123, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" – відмовити.

Витрати зі сплати судового збору залишити за позивачем.

Призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" на "19" жовтня 2020 року о (об) 15:30 годині.

Засідання відбудеться в приміщенні Господарського суду Харківської області за адресою: 61022, м. Харків, майдан Свободи, 5, Держпром, 8-й під`їзд, зал №102.

Встановити відповідачу строк для подачі доказів, що підтверджують розмір понесених судових витрат - протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 256 ГПК України, з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, а також пункту 4 розділу X Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "09" жовтня 2020 р.

Суддя В.В. Рильова

справа № 922/1950/20