Рішення № 92039838, 07.10.2020, Одеський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2020 року м. Одеса справа № 420/4925/20

Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А.,

за участі секретаря Ягенської К.О., позивача ОСОБА_1 , представників: позивача Смірнова В.С., відповідача Талишханової Ф.М., перекладача Боячко К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу та зобов`язати вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Наказу відповідача №232 від 04.12.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача.

Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 04.12.2019 року №232 на підставі ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач отримав повідомлення №5/1-415 від 04.12.2019 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача через відсутність обґрунтованість побоювання стати жертвою переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а також через відсутність у заяві позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктом 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду з зазначеним позовом.

Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області надало до суду відзив на адміністративний позов, з огляду на який ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Ухвалою суду від 15.06.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без виклику осіб.

Водночас вищенаведеною ухвалою суду зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області надати до суду в строк для надання відзиву належним чином засвідчену копію особової справи ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 20.07.2020 року справу вирішено проводити за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 07.09.2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до розгляду по суті.

Дослідивши адміністративний позов, відзив відповідача, інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об`єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Камеруну, за етнічною належністю – ябасі, за віросповіданням християнин-католик, канонів релігії дотримується частково, неодружений, працює вантажником, рідна мова – бандем, вільно володіє французькою мовою, англійська на початковому рівні.

18.11.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що у якості причин виїзду з Камеруну позивач під час проведення анкетування 18.11.2019 року (т.1 а.с.143-150) повідомив, що 18.05.2018 року він вперше приїхав до України. Виїзд з Камеруну обумовлений тим, що на батьківщині позивач з іншою групою осіб охороняв Канту Моріс – лідера партії M.R.C. та за час охорони вказаної особи, він разом з іншими охоронцями їздили для агітації по різним містам та під час таких поїздок група у складі якої він перебував зазнала загрози фізичного насилля з боку невідомих осіб, що і стало підставою для подальшого прийняття рішення про втечу за межі країни громадянської належності. Водночас позивач вказав на те, що політику ОСОБА_2 також погрожували невідомі особи, а також забороняли проводити агітаційні дії. В подальшому позивач дізнався, що починають арештовувати людей з якими він охороняв ОСОБА_2 , та з інтернет-ресурсу він побачив, що особа яку він охороняв, вже без охоронців. Таким чином у позивача виникли побоювання за власне життя, щоб його не вбили при поверненні до Камеруну.

Також, як вбачається з анкети позивача, приблизно в квітні 2018 року ОСОБА_1 виїхав до Нігерії автомобільним транспортом (таксі) з м. Кумба (Південно-західний регіон, Камерун), проживав там деякий час та в травні 2018 року авіарейсом з м. Абуджа (Нігерія), транзитом через Туреччину до м. Київ (Україна).

Так, позивач потрапив до України 18.05.2018 року легально на підставі паспортного документу гр.Камеруну серії НОМЕР_1 та оформленої разової візи до України типу «С» серії НОМЕР_2 , місце прибуття міжнародний аеропорт «Бориспіль».

04.12.2019 року відповідачем складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту (т.1 а.с.197-212).

В висновку зазначено, що заява громадянина Камеруну на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов визначених п.п.1,13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

04.12.2019 року відповідачем прийнято наказ № 232 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину Камеруну ОСОБА_1 (т.1 а.с.216).

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі – Закон №3671-VI).

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

В свою чергу п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту – це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Як встановлено у частині п`ятій статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами 1 та 7 статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень, точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як встановлено в ході розгляду справи, ОСОБА_1 є громадянином Камеруну та не може повернутись до батьківщини у зв`язку з тим, що він може стати жертвою не вибіркового насильства у ситуації внутрішнього збройного конфлікту.

Так, суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно щорічного звіту Human Rights Watch про ситуацію з правами людини у 2019 році, Камерун, 14 січня 2020 року: «Збройні групи та урядові сили здійснювали широкі порушення прав людини в Камеруні протягом 2019 року. Свободу вираження поглядів, асоціацій та зборів продовжували зменшувати після того, як у жовтні 2018 року президент Поль Вія виграв свій сьомий термін на виборах, зірваних із низькою явкою виборців та звинувачення в шахрайстві. У квітні уряд відмовив досліднику Human Rights Watch у в`їзді в країну. Ісламістська збройна група ОСОБА_2 здійснила понад 100 нападів у регіоні Крайньої Півночі з січня 2019 року, в результаті чого загинуло понад 100 мириш жителів. Внаслідок конфлікту між урядовими силами і Боко Харам загинули тисячі камерунців і були переміщені понад 270 000 з 2014 року, що призвело до зростання груп самооборони. В англомовних регіонах насильство посилилося, оскільки урядові сили проводили широкомасштабні операції із забезпечення безпеки, а збройні сепаратисти здійснювали дедалі витонченіші нападу. Більше 3000 мирних жителів і сотні співробітників сил безпеки були вбиті в англомовних регіонах з 2016 року, коли почалася криза. Заворушення в цих регіонах привели до переміщення понад півмільйона людей. У серпні 10 лідерів сепаратистського угрупування, тимчасового уряду Амбазонії, були засуджені до довічного ув`язнення військовим судом після судового розгляду, яке викликало стурбованість з приводу належної правової процедури та порушень прав на справедливий судовий розгляд. Урядові сили і збройні сепаратисти вбивали, насильно били або викрадали людей з обмеженими можливостями, коли вони намагалися уникнути нападів або тому, що їх залишили позаду».

Відповідно до доповіді Ради Безпеки ООН Положення в Центральній Африці і діяльність Регіонального відділення Організації Об`єднаних Націй для Центральної Африки: «В Камеруне эскалация насилия и небезопасная обстановка стали причиной беспрецедентного роста гуманитарных потребностей. В чрезвычайной помощи нуждались около 4,3 млн человек - на 30 процентов больше по сравнению с 2013 годом. Контрольно-пропускные пункты, созданные как силами безопасности, так и вооруженными негосударственными субъектами, затрудняли доступ работников гуманитарных организаций к населению. Насилие и отсутствия безопасности имели серьезнейшие последствия для жизни гражданского населения, особенно женщин и детей. Ухудшение экономической ситуации и обстановки в плане безопасности способствовало росту числа случаев сексуальных надругательств и эксплуатации и других видов гендерного насилия Сохраняются проблемы, требующие защиты малъч иков-подростков и молодых людей, в том числе такие как убийства, похищения, произвольные задержания принудительная вербовка. В Северо-Западном и Юго-Западном регионах от насилия по- прежнему страдали 1,3 миллиона человек, в том числе более 700 000 человек, которым пришлось оставить свои дома. Вооруженные столкновения и небезопасная обстановка в двух регионах оставались главным препятствием для предоставления помощи и помехой для тех, кому требовалось попасть в районы, где они могли ее получить. Продолжались нападения на медицинские учреждения и персонал, школы, учителей, родителей и детей. Более 855 000 детей в двух регионах - почти 9 из 10 - не посещали школу в течение трех лет. По состоянию на ноябрь 90 процентов государственных начальных шкал и 77 процентов государственных средних шкал оставались закрытыми или не функционировали.»

Згідно доповіді Комітету з економічного, соціального та культурного права ООН, Заключні зауваження по четвертому періодичної доповіді Камеруну, E/C.12/CMR/CO/4, від 25 березня 2019 року: «Комитет выражает обеспокоенность по поводу ситуации с повсеместным отсутствием безопасности в Крайнесеверном регионе государства-участника, для которой характерны террористические нападения, совершаемые негосударственными вооруженными группами. Он также глубоко обеспокоен широко распространенным насилием в Северо-Западном и Юго-Западном регионах, где проживают в основном англоязычные общины, и сообщениями о том, что акты насилия, приводящие к разрушению больниц, школ, включая целые деревни, в этих регионах, предположительно совершаются негосударственными вооруженными группами и сотрудниками сил правопорядка государства-участника. Комитет выражает озабоченность по поводу серьезных последствий таких ситуаций для реализации своих экономических, социальных и культурных прав затрагиваемыми группами населения, включая женщин, детей, инвалидов и пожилых людей. Внутренне перемещенные лица . Комитет обеспокоен большим числом лиц, перемещенных в результате повсеместного насилия и критического положения с отсутствием безопасности в некоторых частях государства-участника, а также негативными последствиями для экономических, социальных и культурных прав (статьи 2 и 11). Положение правозащитников 10. Комитет обеспокоен сообщениями о том, что правозащитники, включая защитников экономических, социальных и культурных прав, осуществляют свою деятельность в ограничительных условиях и часто подвергаются различным формам преследования или репрессий. Дискриминация в отношении меньшинств 25. Принимая к сведению разъяснения, представленные делегацией, Комитет с обеспокоенностью отмечает фактическую дискриминацию и маргинализацию, с которыми сталкиваются некоторые этнические и языковые меньшинства, включая англоязычное меньшинство, что препятствует эффективному осуществлению их экономических, социальных и культурных прав (статья 2)».

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини 3 статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43), побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

За таких обставин, відповідачем в порушення норм чинного законодавства України не було досліджено в повному обсязі та проаналізовано інформацію по країні походження позивача на момент винесення спірного рішення. Також, під час судового розгляду справи відповідачем не доведено обґрунтованості винесення наказу №232 від 04.12.2019 року.

Таким чином, наказ Головного управління Державної міграційної служби України №232 від 04.12.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача, суд вважає її такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як вбачається зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, позовна вимога щодо зобов`язання зобов`язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_3 є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає. Крім того суд також враховує те, що відповідач, у зв`язку із необхідністю скасування його наказу №232 від 04.12.2019 року повинен буде приймати рішення з урахуванням фактичних обставин, що будуть існувати на час його прийняття.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Водночас, з огляду вказану норму та на встановлені обставини справи суд вважає необхідним для повного захисту прав та інтересів позивача на підставі ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною 1 ст.90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Враховуючи вищенаведене суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 180, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України №232 від 04.12.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України (м.Одеса вул.Преображенська 44 код ЄДРПОУ 37811384) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами встановленими ст.ст.293, 295 та п. 15-5 розділу Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлено 07.10.2020 року.

Суддя Іванов Е.А.

.