Рішення № 92018098, 05.10.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2020 року м. Київ № 640/4900/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Арсірія Р.О., розглянувши за правилами загального позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України

про визнання протиправним та скасування наказу в частині, поновлення на роботі

суд прийняв до уваги таке:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі також - Мінекономіки, Міністерство, відповідач), в якому, з урахуванням заяви ро уточнення позовних вимог, позивач просить суд:

визнати протиправним і скасувати пункт другий наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 21 листопада 2019 р. № 177-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 », з урахуванням змін, внесених до нього наказом Мінекономіки від 03.02.2020 № 293-к «Про внесення змін до наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 21.11.2019 № 177-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 ;

поновити ОСОБА_1 негайно на службі у відносинах публічної служби, на якій ОСОБА_1 перебувала до звільнення;

стягнути з Мінекономіки відшкодування за час вимушеного прогулу, а також відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вона займав посаду заступника начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки. Наказом Мінекономіки від 21.11.2019 № 177-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 », позивача звільнено з займаної посади з 10.01.2020.

ОСОБА_1 вважає своє звільнення незаконним, з огляду на те, що спеціальним Законом України «Про державну службу» не визначено строк попередження державного службовця про можливе майбутнє звільнення через зміну структури, державні службовці відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України повинні бути попереджені про майбутнє звільнення не пізніше ніж за два місяці.

Оскільки Міністерством при прийнятті спірного наказу не попереджена ОСОБА_1 про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, та не враховано її переважне право на залишення на роботі, не запропоновано іншу роботу в структурі Міністерства - такий наказ є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.03.2020 прийнято вказану вище позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та встановлено, що справа буде розглядатись одноособово суддею Арсірієм Р.О. в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.03.2020 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.

Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому він просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки оскаржуваний наказ прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством.

Також, просить суд залишити позовну заяву без розгляду з підстав пропущення строку звернення до суду з даним позовом. Обґрунтовує клопотання тим, що оскільки наказ позивачці було направлено поштовим зв`язком, який остання отримала - 06.12.2019, проте з позовом звернулася - 28.02.2020.

Щодо клопотання про залишення позову без розгляду, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Як зазначає в позовній заяві позивачка, та не заперечує відповідач трудову книжку остання отримала 10.02.2020. Враховуючи, що позивачка, користуючись наданим КЗпП їй правом, обчислює строк звернення з дати отримання нею трудової книжки, суд погоджується, що строк звернення до суду з даним позовом, позивачкою пропущено не було. Відтак, клопотання відповідача є необґрунтованим та безпідставним, у зв`язку з чим таким, що не підлягає задоволенню.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

Наказом Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України» внесені зміни до структури апарату Міністерства, затвердженої наказом Мінекономіки від 18 вересня 2019 року № 26, виклавши її в новій редакції, що додається; департаменту фінансової роботи та господарського забезпечення, департаменту персоналу доручено внести відповідні зміни до штатного розпису апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Позивачкою була подана 21.11.2019 заява про надання їй відпустки з 21.11.2019 на 47 календарних дні.

Наказом Мінекономіки від 21.11.2019 № 177-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 », зокрема:

1) надано ОСОБА_1 - заступнику начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки частину щорічної відпустки за період роботи з 16.07.2017 по 15.07.2018 на 17 календарних днів та щорічну відпустку за період роботи з 16.07.2018 по 15.07.2019 на 30 календарних днів, усього на 47 календарних днів з 21.11.2019 по 09.01.2020;

2) звільнено ОСОБА_1 - заступника начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки 10.01.2020 у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, п. 1 ч. 1 статті 87 Закону України «Про державну службу»; підстава: наказ Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України», штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11 листопада 2019 року.

Зважаючи на направлення позивачкою на адресу роботодавця (відповідача) лікарняного серія АДШ №240891, відповідачем прийнято наказ від 03.02.2020 №293-к про внесення змін до оскаржуваного наказу, зокрема, в частині дати звільнення - з 10.02.2020.

Не погоджуючись з наказом від 21.11.2019 № 177-к в частині звільнення з посади, позивачка звернулась до суду з позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України (тут і далі по тексту всі нормативно правові акти наведені в редакції, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу».

Положеннями статті 5 Закону визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частинами 1 - 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» визначено підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX були внесені зміни та доповнення до Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, зокрема у статтю 87.

Так, зокрема на час звільнення позивача редакція Закону «Про державну службу» не передбачала обов`язку роботодавця пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації перед звільненням.

За загальним правилом, державна служба - це служба, яка має більші вимоги до працівників та більшу відповідальність при виконанні службових обов`язків. Разом з тим, компенсаційними заходами є соціальний захист державних службовців та інші компенсаційні заходи, якими можуть користуватися державні службовці.

Так, як вбачається з тексту пояснювальної записки до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX, метою прийняття вказаного Закону являлось спрощення порядку прийняття на державну службу, підвищення відповідальності державних службовців за досягнення результатів їх діяльності, а також запровадження можливості контрактної державної служби.

Прийняттям вказаного Закону про внесення змін, законодавець жодним чином не хотів звузити чи обмежити права державних службовців, визначених в редакції Закону які існували до 19.09.2019 чи передбачені КЗпП.

Більше того, суд звертає увагу, що відсутність у роботодавця обов`язку попереджати про майбутнє звільнення за визначених підстав чи пропонувати посади у новоствореному чи реорганізованому органі, є суттєвими змінами умов праці.

Проте, відповідачем, у супереч вимог законодавства про працю не було попереджено позивачку про суттєві зміни умов праці. Більше того, не надано доказів, розроблення та існування внутрішнього акта, який регулює спірні питання.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Так, враховуючи те, що спеціальним Законом України «Про державну службу» не визначено строк попередження державного службовця та обов`язок пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації, в межах спірних правовідносин мають застосовуватись положення законодавства про працю, у відповідності до ч. 3 статті 5 Закону.

За правилами п. 1 ч. 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, ч. 2 статті 40 КЗпП встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Положеннями ч.ч. 1, 3 статті 49-2 КЗпП передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП не є обов`язком роботодавця.

Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду, і які існували на день звільнення.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що звільнення позивача з посади заступника начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки відбулось з порушенням вимог статей 40, 42, 43 КЗпП, а відтак протиправним та таким, що підлягає скасуванню в цій частині, є спірний наказ від 21.11.2019 №177-к.

За приписами статті 235 КЗпП, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

ОСОБА_1 у своєму позові просить поновити її на службі у відносинах публічної служби, на якій ОСОБА_1 перебувала до звільнення.

Відповідно до п. 6 ч. 1 статті 2 Закону, рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №826/10460/16 (провадження №К/9901/24007/18), висновок про необхідність поновлення державного службовця на посаді, з якої його звільнено, слідує з буквального тлумачення поняття «поновлення на попередній роботі», зазначеного в статті 235 КЗпП. Проте, ототожнення поняття «попередня робота» та «попередня посада» є помилковим.

У зв`язку з цим, суд зазначає, що у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

При цьому, Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235. Трудовим законодавством не передбачено поновлення працівника на іншу посаду, ніж він займав до звільнення. Виходячи із положень трудового законодавства незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство.

У випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його саме на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 05 березня 2020 року (справа 809/378/17).

За таких обставин, суд приходить до висновку, що оскільки відповідач звільнив позивача без законних на те підстав, а тому, відповідно до положень статті 235 КЗпП України позивачка підлягає поновленню саме на попередній посаді.

У зв`язку з викладеним, суд дійшов висновку про поновлення ОСОБА_1 з 11.02.2020 на посаді заступника начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки.

Також, виходячи з наведених норм та встановлених обставин, ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11.02.2020 по день ухвалення судового рішення.

Середній заробіток визначається відповідно до ч. 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Відповідно до п. 32 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення вказаного вище Порядку.

Відповідно до п. 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Позивачкою надано суду довідку № 2121-12/211 від 28.04.2020, відповідно до якої за останні 2 місяці, що передували звільненню позивачка отримувала заробітну плату листопад 2019 - 17392,01 грн, грудень 2019 - 107748,90 грн.

Відтак, середньомісячна заробітна плата позивачки вираховується, відповідно до вказаного Порядку наступним чином: (17392,01 грн+107748,90 грн):2=62570 грн.

Середньоденна заробітна плата розраховується наступним чином, відповідно до цього ж Порядку №100: ((17392,01 грн+107748,90 грн):2):43 робочі дні = 2910 грн.

Заперечень з приводу наданої суду довідки та вказаних в ній сум середньомісячної від відповідача не надходило.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 03 серпня 2019 року «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» (https://www.profiwins.com.ua/uk/letters-and-orders/ministry-of-labor-and-social-policy/15051-0308s-2019.html) кількість робочих днів у січні 2020 року - 21, у лютому 2020 року - 20, у березні 2020 року - 21, у квітні 2020 року - 21, у травні 2020 року - 19, у червні 2020 року - 20, у липні 2020 року - 23, у серпні 2020 року - 20, у вересні 2020 року - 22, у жовтні - 21.

Суд приходить висновку, що на користь позивачки - ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.02.2020 (наступний день за днем звільнення) по 05.10.2020 року (день ухвалення рішення про поновлення на роботі) у розмірі 474330 грн (163 (кількість робочих днів) х 2910 грн.).

Стосовно позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму № 4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За наслідками дослідження обставин справи, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що спірним наказом відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме, не надано належних пояснень того, в чому полягає моральна шкода, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо), наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням йому шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.

Водночас, сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Крім того, факт навчання доньки позивачки на денній формі навчання у ВУЗі не можна пов`язати з завданням позивачці моральної шкоди прийняттям спірного наказу.

Більше того, позивачкою не надано розрахунку, завданої, на її думку відповідачем моральної шкоди.

За таких обставин, в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити.

Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Беручи до уваги вищевикладене, оскаржуваний в межах розгляду даної справи наказ не може вважатись таким, що прийнятий з урахуванням критеріїв, визначених ч. 2 статті 2 КАС України.

Згідно з положеннями статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ч. 1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Всупереч наведеним вимогам відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності винесення оскаржуваного рішення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є частково обґрунтованими.

Згідно з п.п. 2 та 3 ч. 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 11.02.2020 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, остання був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (01008, місто Київ, вулиця М. Грушевського, будинок 12/2; код ЄДРПОУ 37508596) про визнання протиправним та скасування наказу в частині, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати пункт другий наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 21 листопада 2019 р. № 177-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 », з урахуванням змін, внесених до нього наказом Мінекономіки від 03.02.2020 № 293-к «Про внесення змін до наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 21.11.2019 № 177-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки з 11.02.2020.

Стягнути з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.02.2020 по 05.10.2020 в сумі 474330 грн (чотириста сімдесят чотири тисячі триста тридцять гривень).

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління військово-промислової політики - начальника відділу управління оборонно - промисловим комплексом департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 62570 грн (шістдесят дві тисячі п`ятсот сімдесят гривень).

Рішення суду, відповідно до частин першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Р.О. Арсірій