Рішення № 92011568, 22.09.2020, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/3632/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Бойка С.С.,

за участю:

секретаря судового засідання - Сендецької В.О.

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - Пахомової А.І.

представника відповідача - Гришка І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частиної 3059 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

09 липня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини 3059 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність щодо невидачі в день звільнення трудової книжки та військового квитка, не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки розміром 35 календарних днів та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2020 рік та зобов`язання видати трудову книжку, військовий квиток, нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористанні 35 календарних днів щорічної основної відпустки та 56 календарних днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2020 рік, стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільнення в сумі 11701,00 грн та моральної шкоди в сумі 100000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідачем не проведено з ним розрахунок щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Стверджував, що відповідачем також не виплачено йому компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку за 2020 року. Вказував на те, що він має право на отримання компенсації за весь час затримки розрахунку при звільненні у відповідності до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою суду від 14 липня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

04 вересня 2020 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву у якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог посилаючись на те, що 01.06.2020 відповідно до наказу командира в/ч 3059 ЦОТО НГУ припинено контракт про проходження громадянином України військової служби в Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення старшого сержанта військової служби за контрактом ОСОБА_1 . В день звільнення та виключення зі списків частини позивач був відсутній на робочому місці з невідомих причин та на телефонні дзвінки не відповідав, у зв`язку з чим ОСОБА_1 несвоєчасно видано трудову книжку та військовий квиток.

Стверджував, що позивач звільнений у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем, а тому відповідності до вимог ч. 15 ст. 101 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" він не має право на компенсацію невикористаної відпустки. Вказував, що позивач зі рапортом про надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій або виплату грошової компенсації до військової частини не звертався.

Також у відзиві зазначено, що позивачем у позовній заяві не вказано чим саме йому заподіяно моральні страждання або втрат майнового характеру.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні факти та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що наказом командира військової частини 3059 центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України від 01 квітня 2016 року №8о/с відповідно до статті 20 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" прийнято на військову службу за контрактом до Національної гвардії України та призначено молодшого сержанта запасу ОСОБА_1 - молодшим помічником начальника військового наряду 1-го відділення спеціального патрульного взводу 1-ї патрульної роти, уклавши з ним контракт строком на 5 років.

На засіданні атестаційної комісії військової частини 3059 від 07 травня 2020 року прийнято рішення звільнити старшого сержанта ОСОБА_1 помічника начальника військового наряду 1-го відділення спеціального патрульного взводу 1-ї патрульної роти, з лав Національної гвардії України у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту.

Наказом командира військової частини 3059 від 01 червня 2020 року №124 припинено контракт про проходження громадянином України військової служби в національній гвардії та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення старшого сержанту військової служби за контрактом ОСОБА_1 , який здав справи і обов`язки за посадою помічника начальника військового наряду 1-го відділення спеціального патрульного взводу 1-ї патрульної роти та звільненого відповідно до підпункту "д" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" з військової служби наказом командира військової частини 3059 від 01 червня 2020 року у запас.

Статтею 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

В ході розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_1 звільнений з військової служби 01 червня 2020 року, натомість трудову книжку, військовий квиток, приписний, витяг з наказу позивач отримав лише 22 липня 2020 року.

Представник відповідача в ході розгляду справи та у відзиві на позовну заяву стверджував, що несвоєчасність видачі ОСОБА_1 трудової книжки обумовлена відсутністю останнього у військовій частині 3059 ЦОТО НГУ починаючи з 27 травня 2020 року на підтвердження чого суду надано рапорти.

Вказані рапорти не можуть бути доказами несвоєчасності видачі ОСОБА_1 трудової книжки не з вини роботодавця, оскільки ними зафіксовано факт відсутності позивача у військовій частині протягом 27, 28 та 29 травня 2020 року, у той час як звільнення позивача відбулося 01 червня 2020 року, а трудову книжку йому видано 22 липня 2020 року. Доказів відсутності ОСОБА_1 у військовій частині у період з 01 червня 2020 року по 22 липня 2020 року відповідачем суду не надано.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не виконано свій обов`язок щодо видачі працівникові в день звільнення належно оформленої трудової книжки та військового квитка, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо несвоєчасної видачі трудової книжки та військового квитка підлягають задоволенню.

Частиною п`ятою статті 235 КЗпП України встановлено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Враховуючи положення статті 9 КАС України, суд з метою ефективного захисту прав позивача вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути військової частини 3059 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, обумовленого затримкою видачі трудової книжки з вини відповідача, у період з 01 червня 2020 року по 22 липня 2020 року.

Надаючи оцінку позовним вимогам, щодо не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки та за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2020 рік, суд виходить з наступного.

В ході розгляду справи судом встановлено, що відповідач не заперечує наявність у ОСОБА_1 права на щорічну планову відпустку за період з 01 квітня 2019 року по 01 квітня 2020 року тривалістю 30 календарних днів. Натомість вказує на те, що відпустка ОСОБА_1 була запланована на липень 2020 року але у зв`язку з звільненням останнього з лав Національної гвардії України за систематичне порушення умов контракту у відповідності до вимог ч. 15 ст. 101 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щорічна відпустка позивачу не надавалася, а компенсація не виплачувалась.

Надаючи оцінку вказано твердженню суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 101 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.

Відповідно до частини п`ятнадцятої статті 101 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у разі звільнення військовослужбовців зі служби (крім звільнення через службову невідповідність, у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення військового звання чи позбавлення права займати певні посади, у зв`язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, у зв`язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, а також у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) та невикористання ними щорічної основної відпустки за їх бажанням надається невикористана відпустка з наступним звільненням їх зі служби. Датою звільнення військовослужбовця зі служби у такому разі є останній день відпустки.

Підпунктами "д" та "ж" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації): д) через службову невідповідність; ж) у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем.

Системно аналізуючи наведене, суд приходить до висновку, що Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено дві самостійні вимоги для припинення контракту такі як службова невідповідність та систематичне невиконання умов контракту військовослужбовцем.

Зі змісту витягу з наказу командира військової частини 3059 від 01 червня 2020 року №124, судом встановлено, припинено (розірвано) контракт про проходження громадянином України військової служби в Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення старшого сержанта військової служби за контрактом ОСОБА_1 звільненого відповідно до підпункту "д" пункту два частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" з військової служби наказом командира військової частини 3059 від 01 червня 2020 року №16 о/с у запас.

Отже, підставою для звільнення ОСОБА_1 з військової служби є службова невідповідність, а тому він має право на основу щорічну відпустку тривалістю 30 календарних днів.

Згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.93 №3551-XII (надалі - Закон №3551-XII) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України "Про відпустки" від 5.11.96 №504/96-ВР (надалі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з частиною восьмою статті 10-1 Закону України від 20.12.91 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (надалі - Закон №2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім частини чотирнадцятої статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до частини сімнадцятої статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з частиною вісімнадцятою статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до частини дев`ятнадцятої статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.93 №3543-XII та "Про оборону України" від 6.12.91 №1932-XII (надалі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).

За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, у статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

В Україні діє особливий період від 17.03.14, після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.14 №303/2014 "Про часткову мобілізацію". Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.02.18 у справі №211/1546/16-ц.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до частини дев`ятнадцятої статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені частинами сімнадцятою та вісімнадцятою цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII, частиною восьмою статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону №504/96-ВР.

Подібний правовий висновок щодо застосування норм права у спірних відносинах сформовано у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.05.19 у зразковій справі №620/4218/18, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.19.

З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що при звільненні з військової служби ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним основну щорічну відпустку та додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

Суд зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5.04.05 (заява №38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправною бездіяльності військової частини 3059 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану основу щорічну відпустку за 2020 рік тривалістю 30 календарних днів та невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 по 2020 роки та зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки за 2020 рік та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Постановою Кабінету Міністрів України від 07 червня 2018 року №260 "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам" врегульовані питання щодо порядку розрахунків при звільненні зі служби але не врегульовано питання щодо відповідальності в разі порушення строків здійснення виплат при звільненні зі служби.

Разом з тим, суд зазначає, що у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі підлягають застосуванню норми трудового законодавства.

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 17 лютого 2015 року в справі №21-8а15.

Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 в справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

В даному випадку день звільнення позивача - 01 червня 2020 року, належна останньому сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової та основної відпусток при звільненні не виплачена.

Отже, відповідачем допущено порушення строку розрахунку з позивачем при звільненні, що є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Здійснення розрахунків середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку визначено в Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100. Так, абзацом третім пункту 2 Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана дана виплата.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Таким чином, відповідачем має бути нараховано та виплачено позивачеві середній заробіток за весь час затримки виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення позивача за останні 2 місяці служби, які передували дню звільнення, шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на час затримки проведення розрахунку за період з 01 червня 2020 року по 22 вересня 2020 року.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 Кодекс адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі "Міллер проти Австрії", де Суд встановив принцип, згідно з яким обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і у рішенні "Гайгузус проти Австрії" від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Позивачем доказів завдання йому моральних страждань діями відповідача суду не надано та судом не встановлено, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову у обраний позивачем спосіб захисту.

Таке рішення на переконання суду свідчитиме про дотримання судом основних принципів здійснення судочинства.

При цьому, суд виходить з положень, закріплених в п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень, де вказано, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо.

Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні відносини, суд дійшов висновку про задоволення позову частково.

Позивач від сплати судового збору звільнений, а тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини 3059 Національної гвардії України (вул. Княгині Ольги, 3, м. Кременчук, Полтавська область, 39600, код ЄДРПОУ 25575730) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3059 Національної гвардії України щодо несвоєчасної видачі ОСОБА_1 трудової книжки та військового квитка.

Стягнути з Військової частини 3059 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 01 червня 2020 року по 22 липня 2020 року.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини 3059 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2020 рік та додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2020 роки.

Зобов`язати військову частину 3059 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2020 рік та додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2020 роки, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 01 червня 2020 року.

Стягнути з військової частини 3059 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 01 червня 2020 року по 22 вересня 2020 року включно.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 28 вересня 2020 року.

Суддя С.С. Бойко