Рішення № 91949405, 02.10.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

02 жовтня 2020 р. Справа № 120/3689/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А0549 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Військової частини А0549 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що з огляду на не проведення відповідачем з ним повного розрахунку в день звільнення, він звернувся до Військової частини А0549 із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 03.10.2018 по 29.04.2020. Разом із тим, листом №350/118/2174/пс від 10.07.2020 відмовлено позивачу в нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Ухвалою суду від 03.08.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, відповідно до ст. 262 КАС України.

19.08.2020 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного позову, зокрема зазначає, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, отже, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. Особа звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. А тому, у законодавстві, яке регулює проходження військової служби гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу.

03.09.2020 позивач подав відповідь на відзив, у якій виклав свої пояснення та аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення.

10.09.2020 відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив, у яких останній просить відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив наступне.

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_1 від 08.06.2016, виданим управлінням персоналу штабу Командування Повітряних Сил Збройних Сил України.

Наказом командира військової частини А 0201 від 01.10.2018 № 188 (по стройовій частині) підполковника ОСОБА_1 начальника центру напрямків - заступника начальника Командного центру Повітряних Сил Збройних Сил України на підставі наказу командувача Повітряних Сил Збройних Сил України від 21.09.2018 № 526 звільнено з військової служби в запас Збройних Сил України за пп. «к» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

В подальшому, вважаючи, що з ним не проведено повний розрахунок при звільненні, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 30.01.2020 у справі №120/3915/19-а за позовом ОСОБА_1 до військової частини А 0549, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - військова частина А 0201 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії адміністративний позов задоволено частково. Зобов`язано військову частину А 0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2018 роки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статтею 16-2 Закону України "Про відпустки", виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 03.02.2020 у справі №120/3916/19-а за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А 0549 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини А 0549 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 03.10.2018 включно та зобов`язано військову частину А 0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 03.10.2018 включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Як слідує із матеріалів справи, 30.03.2020 позивачу здійснено виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки в сумі 21493,23 грн., а 29.04.2020 - індексації грошового забезпечення в сумі 4435,66 грн.

Крім цього, 09.04.2020 позивачу, шляхом зарахування на картковий рахунок, була компенсована сума прибуткового податку в розмірі 4805,94 грн.

З огляду на те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 29.04.2020, позивач звернувся до відповідача із заявою від 24.06.2020, в якій, окрім іншого, просив виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2018 по 29.04.2020.

Разом із тим, листом №350/118/2174/пс від 10.06.2020 відповідач відмовив в нарахуванні та виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Незгода позивача із такими діями відповідача зумовила його звернення до суду з цим позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ст. ст. 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 по справі № 823/2249/18.

Таким чином, доводи відповідача про непоширення норм статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України на спірні відносини є безпідставними.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

В даному ж випадку, відповідачем не заперечується факт того, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 29.04.2020, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В той же час, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходив із наступного.

Так, метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Як вбачається із матеріалів справи розмір виплаченої заборгованості у вигляді компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення становить 25928,89 грн.

Водночас, згідно з наказом командира Військової частини А0201 від 01.10.2018 № 188 (по стройовій частині) позивача виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 03.10.2018, а остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 29.04.2020, отже періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачу сум, є проміжок часу з 04.10.2018 (наступний день після звільнення з військової служби) по 28.04.2020 включно, що становить 573 дні.

Суд зауважує, що оскільки остаточний розрахунок відповідачем проведений 29.04.2020, кількість днів затримки враховується по 28.04.2020 включно.

У свою чергу, обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України 100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок 100).

Пунктом 8 Порядку 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Так, згідно довідки військової частини А0549 про фактично отримане грошове забезпечення помісячно, розмір грошового забезпечення позивача за останні два місяці роботи (серпень та вересень 2018 року) становить 38248 грн. (19071,20 грн. + 19176,80 грн.).

Розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 складав 627,02 грн.

Таким чином, суд вказує на те, що середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку складає 359282,46 грн. (627,02 грн. (середньоденний розмір грошового забезпечення) * 573 (кількість днів затримки)).

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.

Враховуючи наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов`язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.

При цьому, як встановлено судом, з позовом про визнання протиправною бездіяльності Військової частини А 0549 щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за відповідний період, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та зобов`язання виплатити таку компенсацію, а також щодо індексації грошового забезпечення позивач звернувся лише 27.11.2019, тобто, майже через 14 місяців після звільнення.

Беручи до уваги суму компенсації відносно розміру середньомісячного заробітку позивача, дату звільнення позивача та період часу, протягом якого позивачем вчинялися активні дії щодо відновлення свого порушеного права на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення, тривалість затримки розрахунку при звільненні (після спливу 14 місяців), суд доходить висновку про необхідність застосування у спірних правовідносинах принципу співмірності та зменшити за таких обставин розмір відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення позивача (13.09.2018) розмір облікової ставки НБУ становив 18,0 % річних. Враховуючи виплачену суму заборгованості - 25928,89 грн., 18,0% річних від цієї суми становитиме 4667,20 грн. (388,93 грн. в місяць ), а враховуючи загальний період затримки розрахунків, що становить майже 19 місяців - 7389,73 грн.

Таким чином, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 25928,89 грн., може вважатися виплата середнього заробітку в розмірі 7389,73 грн., який розрахований із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (04.10.2018) по час розрахунку з ним (29.04.2020) та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.

Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.

Так, саме тривалість періоду затримки виплат є причиною зростання розміру середньої заробітку. Надаючи оцінку діям роботодавця, суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення норм закону щодо виплати компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення. У зв`язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративних справ №120/3915/19-а та 120/3916/19-а. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звертатися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Враховуючи очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд дійшов висновку про те, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 7389,73 грн.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2020 року у справі № 260/348/19.

Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 7389,73 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про наявність підстав для часткового задоволення даного адміністративного позову.

Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Військової частини А0549 щодо проведення та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.10.2018 по 28.04.2020 включно.

Зобов`язати Військову частину А0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.10.2018 по 28.04.2020 включно в розмірі 7389,73 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )

Відповідач: Військова частина А 0549 (вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, 21007, код ЄДРПОУ 08540799)

Суддя Комар Павло Анатолійович