Рішення № 91911024, 01.06.2020, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/14252/18

Провадження № 2/369/1314/20

РІШЕННЯ

Іменем України

01.06.2020 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Середенко Б.С.

за участі представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім"ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області про негайне відбирання дітей і повернення їх за попереднім місцем проживання, визначення місця проживання неповнолітніх дітей,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2018 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що він перебував в зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 2003 року по 2015 рік. Мають спільних неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження. Діти з народження зареєстровані та проживали за його місцем проживання і є громадянами Російської Федерації. Влітку 2015 року ОСОБА_2 без його згоди вивезла дітей з країни у невідомому напрямку. Відповідачка, яка страждає психічним захворюванням у формі простого типу шизофренії, самовільно змінила їх місце проживання, місце навчання, надання медичної допомоги. Тому перебування дітей разом з нею загрожує їх життю та здоров`ю. За рішенням Свердловського районного суду м. Красноярська визначено місце проживання неповнолітніх дітей разом з ним. Але виконати рішення суду є неможливим через перебування дітей на території України. У наданні дозволу на примусове виконання рішення йому відмовлено через ненадання всього пакету документів. Тому це єдиний спосіб захисту прав його неповнолітніх дітей. Просив також врахувати, що ОСОБА_2 не має на території України власного житла, жодного доходу та не може створити дітям належних умов. Натомість він має власне житло, де створені умови для дітей, має автомобіль, власний бізнес, який приносить гарний дохід, та вільний графік роботи, що надасть можливість приділяти дітям відповідну увагу.

Просив суд відібрати неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, від ОСОБА_2 та повернути їх батькові - ОСОБА_3 ; визначити місце проживання дітей за адресою: АДРЕСА_1 ; в частині відібрання дітей допустити негайне виконання рішення суду.

31 січня 2019 року до суду надійшов відзив на позов. Не погоджуючись з даним позовом ОСОБА_2 вказала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем та мають неповнолітніх дітей. На даний час діти - громадяни України та постійно проживають з нею в м.Боярка. Вона влаштувалась на роботу, має заробіток, створила дітям всі умови: кожен має власне ліжко, місце для навчання, ноутбук, є спортивний куточок, діти навчаються. Після припинення спільного проживання, вона разом з дітьми поїхала до своїх батьків, про що знав і неодноразово бував позивач, але жодного разу не провідав власних дітей, телефонує їм доже рідко і розмови більше стосуються погроз, шантажу та приниженням дітей. Жодного разу не привітав дітей з днями народженнями, іншими святами. Вказала, що вона не має жодних психічних захворювань, ніколи не лікувалась та не перебувала на обліку в лікаря психіатра. Просила врахувати, що коли вона проживала в м.Красноярську, то вихованням дітей займались лише вона, а колишній чоловік був постійно то на роботі, то у відрядженнях. Тому як найкраще для дітей є залишити їх проживати разом з нею. Просила відмовити в задоволенні позову.

05 березня 2018 року до суду надійшов висновок Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області про визначення місця проживання дітей: ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження - разом з матір`ю ОСОБА_2 .

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав. Просив позов задоволити.

У судовому засіданні відповідачка проти позову заперечувала. Просила відмовити в задоволенні позову.

У судове засідання представник служби у справах дітей та сім"ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської областіне з`явивсь. Про час та місце розгляду повідомлений належним чином. Подав суду заяву про розгляд справи за відсутності представника з урахуванням поданого висновку.

У судовому засіданні була заслухана думка дітей ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, які вказали, що на даний час проживають з мамою, батько з ними майже не спілкується, надалі вони також бажають проживати з мамою, повертатись до тата бажання не мають.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі та на підставі рішення мирового судді судового участка №77 Свердловського району м.Красноярськ від 16 жовтня 2015 року шлюб розірвано.

Батьками неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Батьками неповнолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Батьками неповнолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

З пояснень сторін встановлено, що після припинення шлюбних відносин між сторонами неповнолітні діти залишились проживати разом з матір`ю ОСОБА_2 , що також підтверджується і судовими рішеннями.

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 грудня 2016 року стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 35% від всіх видів заробітку (доходу), але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму щомісячно до досягнення дітьми повноліття, починаючи з 03 серпня 2016 року.

Заочним рішенням Свердловського районного суду м.Красноярськ від 27 липня 2017 року обмежено в батьківських правах ОСОБА_2 щодо її неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження. Передано неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, батьку ОСОБА_3 та визначити місце проживання дітей з ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі Ѕ частини від всіх видів заробітку (доходу) щомісячно до досягнення дітьми повноліття, починаючи з 20 квітня 2017 року.

У примусовому порядку рішення іноземного суду не виконано.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 Цивільного кодексу України).

Стаття 16 ЦК України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та перераховує, що може бути способами захисту цивільних прав та інтересів.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 Сімейного кодексу України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї.

Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Частиною першою статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (частина перша статті 161 СК України).

У відповідності до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до правовідносин, коли місце проживання малолітньої дитини не було визначено судом саме з позивачем.

Подібний висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір, суд враховує щодо позовних про відібрання дітей, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що місце проживання ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, станом на момент подання позову було визначено судом (органом опіки та піклування) по рішенню, яке набрало законної сили, або законом саме з ним після припинення шлюбних відносин між батьками, а відповідач протиправно змінила місце проживання дитини. Враховуючи, що рішення іноземного суду є заочним, прийняте без належного підтвердження повідомлення ОСОБА_2 , тобто спір про визначення місця проживання дітей не був вирішений ані органами опіки і піклування, ані у судовому порядку, а тому позовні вимоги є передчасними та до задоволенню не підлягають.

Щодо визначення місця проживання дітей.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно із статтею 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства» наголошує, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей, однак предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Із системного тлумачення статей 3, 9, 18 Конвенції про права дитини, частин другої та третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», слідує, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини.

Відповідно до Стаття 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (стаття 155 СК України).

Отже, батьки дитини не тільки мають право на виховання дитини та й обов`язок виховувати дитину у атмосфері поваги до її прав, її людської гідності, в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї родини, сім`ї, свого народу та Батьківщини.

За змістом статей 160-161 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, адже дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків.

Визначаючи місце проживання дитини судом враховується ставлення батька до дитини, який належним чином виконує свої батьківські обов`язки, наявність облаштованого житлового приміщення для дитини, позитивну характеристику батька за місцем проживання, його участь у вихованні і навчанні дитини, піклування про його здоров`я, наявність достатнього заробітку, що дозволяє забезпечувати дитину, а також, що є важливим, думку самої дитини.

Згідно висновку органу опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 19 лютого 2019 року комісія з питань захисту прав дитини вважає за доцільне визначення місця проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, з матір`ю ОСОБА_2 .

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінка доказів - завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу.

З матеріалів справи встановлено, що як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_3 позитивно характеризуються за місце проживання, мають місце проживання, мають роботу та самостійні доходи, згідно акту обстеження житлово-побутових умов проживання в даних помешканнях створені умови проживання для дітей.

Не можуть братись до уваги посилання представника позивача щодо більшого доходу позивача, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що за час проживання дітей разом з матір`ю остання мала матеріальні труднощі щодо утримання дітей.

Посилання представника позивача щодо наявних психіатричних розладів у ОСОБА_2 суд до уваги не бере. Так, в наявних в матеріалах відсутні належні та допустимі докази наявності такої хвороби, її перебіг та наслідки впливу такої поведінки на дітей. Посилання у рішенні іноземного суду щодо загрози життю та здоров`ю суд не бере до уваги, оскільки дана обставина встановлена за відсутності сторони, та не містить обґрунтування таких загроз, а суд обмежився лише зазначенням такого факту. Крім того, відсутні дані щодо характеристики психічного стану особи на час вирішення спору судом, щодо агресивної поведінки щодо інших осіб, в тому числі до дітей.

Щодо посилання позивача на неможливість розлучення дітей з батьком, суд також зазначає про те, що визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю або проживання дитини з матір`ю, не є розлученням її з батьком, який не позбавлений права спілкування з дитиною, а також участі у їх вихованні та забезпеченні, і може реалізувати свої права шляхом домовленості з матір`ю дітей щодо встановлення часу спілкування з дитиною, а у разі недосягнення такої згоди, за рішенням органу опіки та піклування або за судовим рішенням.

При вирішенні спору суд також приймає до уваги висновки Великої палати Верховного Суду по справі № 402/428/16-ц (постанова від 17 жовтня 2018 року).

Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.

Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.

Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір`ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов`язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Відповідно до положень статті 12 Конвенції про права дитини, держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

У судовому засіданні була заслухана думка дітей ОСОБА_5 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2004 року народження, ОСОБА_6 , 2009 року народження, які вказали, що на даний час проживають з мамою, батько з ними майже не спілкується, надалі вони також бажають проживати з мамою, повертатись до тата бажання не мають.

Вцілому з пояснень дітей вбачається, що на даний час діти мають усталений ритм життя.

Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).

У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов`язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.

Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір`ю в контексті Декларації прав дитини необхідно розуміти необов`язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

На підставі викладеного, подані сторонами докази свідчать про те, що ОСОБА_2 постійно піклується про дітей, бере участь у духовному та фізичному розвиткові, мати приділяє увагу навчанню дітей в школі, цікавиться їх шкільним життя, приймає до уваги їх побажання; на час розгляду справи діти надають більшої прихильності матері, у відповідача наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дітей. Суд враховує, що мати з турботою ставиться до дітей, які проживають з нею у сприятливих умовах, доглянуті і забезпечені всім необхідним, житлом та умовами для проживання і виховання, належним чином виконує свої обов`язки, працює та має достатній заробіток для їх утримання. Доказів того, що дітям слід змінити місце проживання, бажання дітей змінити своє місце проживання, або зміна місця проживання та усталеного способу життя якнайкраще відповідатиме інтересам дітей, а не лише батьку дитини, матеріали справи не містять, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні поданого позову.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім"ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області про негайне відбирання дітей і повернення їх за попереднім місцем проживання, визначення місця проживання неповнолітніх дітей відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 10 червня 2020 року.

Суддя