Рішення № 91881916, 30.09.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2020 року м. Київ № 640/8379/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДепартаменту з питань виконання кримінальних покараньпростягнення заробітної плати, -В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ) з позовом до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (040450, м. Київ, вул. Іллєнка, 81, код ЄДРПОУ 43501242) про стягнення з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату у виді розрахунку в порядку ст. 116 КЗпП України при звільненні.

Позовні вимоги мотивовано тим, що при звільненні позивача з державної служби, відповідачем не було проведено розрахунок у порядку ст. 116 Кодексу законів про працю України. Доказом того, що розрахунок в порядку ст. 116 Кодексу законів про працю України не було проведено, на переконання позивача, є відсутність відповідних записів в Наказі Адміністрації ДКВС України про її звільнення. На думку ОСОБА_1 , їй має бути виплачена заробітна плата, витрати на відрядження на професійне навчання, грошова компенсація за невикористані щорічні відпустки та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження у справі, без повідомлення учасників справи (письмове провадження), встановлено відповідачу строк для надання відзиву та витребувано від останнього докази та відповідні матеріали.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що Адміністрація ДКВС України не мала законодавчих підстав для виплати позивачу заробітної плати за період, під час якого позивач є слухачем денної форми навчання Національної академії державного управління при Президентові України (м. Київ), також відсутні законодавчі підстави для відшкодування сплачених коштів за проживання в гуртожитку Національної академії державного управління при Президентові України (м. Київ), Керівництвом Адміністрації ДКВС України рішення про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань позивачу в 2018-2020 роках не приймались, з огляду на що підстав для виплати такої допомоги немає, а також зазначено, що 19.03.2020 розрахункові кошти по вихідній допомозі були зараховані на картковий рахунок позивача.

Позивач надала суду відповідь на відзив, в якій наголосила, що доводи позивача, викладені у відзиві є безпідставними, а відповідач своїми діями намагається ввести суд в оману, доводи викладені у відзиві не заслуговують на увагу, оскільки відзив подано з пропущенням строків, визначних КАС України.

Відповідач, у свою чергу, надав заперечення на відповідь на відзив, в яких наголосив на введенні карантинних обмежень в країні та продовженням у зв`язку з цим процесуальних строків для подання відзиву на позовну заяву, а тому такий відзив має бути врахований судом. Також, відповідач наголосив, що представник Наюк В.В. наділений повноваженнями діяти від імені Департаменту в судах України та зазначив, що у відзиві на позовну заяву відповідачем обґрунтовано викладено свої пояснення та міркування щодо позовної заяви та додаткових пояснень з даного приводу немає.

Відповідно до частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.

З 10.05.2018 ОСОБА_1 працювала на посаді провідного спеціаліста відділу організаційно-аналітичної роботи та планування Управління організаційно-аналітичного, документального та адміністративно-господарського забезпечення Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України.

Адміністрацією ДКВС України, у зв`язку зі вступом позивача на денну форму навчання до Національної академії державного управління при президентові України, видано наказ від 16.09.2019 № 125/ОС-19 «Про навчання ОСОБА_1 », в якому зазначено, що позивач є слухачем денної форми навчання Національної академії державного управління при президентові України (м. Київ) із збереженням на час навчання посади та заробітної плати, з 16 вересня 2019 року.

Наказом Адміністрації ДКВС України від 18.03.2020 № 149ЮС-20 позивача звільнено з посади провідного спеціаліста відділу організаційно-аналітичної роботи та планування Управління організаційно-аналітичного, документального та адміністративно-господарського забезпечення Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України з 18 березня 2020 року у зв`язку з ліквідацією Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби.

Відповідно до пункту 2 зазначеного наказу, Управлінню бухгалтерського обліку, планування та фінансової звітності виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

На даний час позивач знаходиться на професійному навчанні державних службовців у Національній академії державного управління при Президентові України (далі - НАДУ при Президентові України) згідно наказу Адміністрації ДКВС України від 16.09.2019 № 125/ОС-19.

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо невиплати на користь ОСОБА_1 заробітну плату у виді розрахунку в порядку ст. 116 КЗпП України при звільненні, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожному гарантується право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Стаття 1 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент направлення позивача на навчання) встановлює, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Державний службовець відповідно до ч. 2 вказаної статті - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з частинами 1-2 статті 48 Закону України "Про державну службу" державним службовцям створюються умови для підвищення рівня професійної компетентності шляхом професійного навчання, яке проводиться постійно.

Професійне навчання державних службовців проводиться за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством, через систему підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації, зокрема в галузі знань "Публічне управління та адміністрування", у встановленому законодавством порядку в навчальних закладах, установах, організаціях незалежно від форми власності, які мають право надавати освітні послуги, у тому числі за кордоном.

Частиною сьомою ст. 48 Закону України «Про державну службу» визначено, що на строк професійного навчання за державним службовцем зберігаються його посада та заробітна плата.

Як зазначено вище, Адміністрацією ДКВС України видано наказ від 16.09.2019 № 125/ОС-19 «Про навчання ОСОБА_1 », в якому зазначено, що позивач є слухачем денної форми навчання Національної академії державного управління при президентові України (м. Київ) із збереженням на час навчання посади та заробітної плати, з 16 вересня 2019 року.

Разом з тим, наказом Адміністрації ДКВС України від 18.03.2020 № 149ЮС-20 позивача звільнено з посади провідного спеціаліста відділу організаційно-аналітичної роботи та планування Управління організаційно-аналітичного, документального та адміністративно-господарського забезпечення Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України з 18 березня 2020 року у зв`язку з ліквідацією Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби та визначено виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Суд зазначає, що наказ щодо звільнення позивача зі служби нею не оскаржується, натомість спірними є виключно питання щодо виплати позивачеві грошових сум, відповідно до ст. 116 Кодексу Законів про працю України, а саме, позивач наполягає на виплаті заробітної плати за час її навчання у Національної академії державного управління при президентові України, виплаті коштів на відрядження, грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки та матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань.

Суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Так, приписами ст. 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Отже, щодо виплати позивачеві заробітної плати за час її навчання в Національної академії державного управління при президентові України, суд зазначає наступне.

Частиною сьомою ст. 48 Закону України «Про державну службу» визначено, що на строк професійного навчання за державним службовцем зберігаються його посада та заробітна плата.

Як свідчать матеріали справи, у наказі від 16.09.2019 № 125/ОС-19 «Про навчання ОСОБА_1 » зазначено, що позивач є слухачем денної форми навчання Національної академії державного управління при президентові України (м. Київ) із збереженням на час навчання посади та заробітної плати, з 16 вересня 2019 року.

Зазначений наказ є чинним, що не заперечувалось відповідачем під час надання суду відзиву на позовну заяву.

Разом з тим, заперечуючи проти виплати позивачеві заробітної плати за період її навчання, відповідач вказує на ті обставини, що пунктом 24 Положенням про прийом слухачів до Національної академії державного управління при Президентові України, затвердженим постановою КМ України від 01.04.2013р. № 255 визначено, що на час навчання за державним замовленням за денною формою слухачам встановлюється стипендія у розмірі середньої заробітної плати за останнім місцем роботи, але не більш як 2700 гривень на місяць.

Суд наголошує, що саме Закон України «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях та має вищу юридичну силу порівняно з Положенням №255, яким регулюється організація навчання слухачів у Національній академії.

Так, Законом України «Про державну службу», а саме ч. 7 ст. 48 встановлено певні гарантії для державних службовців щодо їх матеріального забезпечення на час проходження навчання.

При цьому, суд повторно наголошує, що наказом від 16.09.2019 № 125/ОС-19 «Про навчання ОСОБА_1 », який є чинним, також було визначено право ОСОБА_1 на збереження заробітної плати на час навчання.

Водночас, посилання відповідача на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.08.2018 №55-р/з суд сприймає критично, адже відповідне роз`яснення містить лише інформаційний характер та не визначає прав і обов`язків, як для позивача, так і для відповідача.

Отже, враховуючи приписи ст. 48 Закону України «Про державну службу», якими прямо передбачено право позивача на збереження заробітної плати на час навчання, суд приходить до висновку, що відповідачем при звільненні ОСОБА_1 із займаної посади протиправно не було виплачено заробітну плату за час її навчання в Національної академії державного управління при Президентові України.

Що стосується вимог позивача про включення до розрахунків в порядку ст. 116 Кодексу законів про працю України коштів за відрядження, суд зазначає наступне.

Згідно з наказом від 16.09.2020 № 125/ОС-19 «Про навчання ОСОБА_1 » позивач вважається такою, що є слухачем денної форми навчання Національної академії державного управління при Президентові України (м. Київ).

Відповідно до абзацу 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів», витрати на найм житлового приміщення під час відрядження відшкодовуються за наявності оригіналів підтвердних документів.

При цьому, направлення на відрядження здійснюється відповідно до наказу про відрядження.

Разом з тим, матеріали адміністративної справи не містять ані доказів оформлення наказу про відрядження позивача, ані доказів понесення позивачем витрат на оплату гуртожитка.

Посилання позивача у відповіді на відзив на ті обставини, що відповідач не дотримався законного порядку та не оформив наказ на відрядження, судом відхиляються, адже питання щодо оформлення відрядження позивача не є предметом даного спору, позивачем не оскаржуються дії/бездіяльність відповідача щодо оформлення наказу про відрядження в межах розгляду даної справи.

До того ж, посилання позивача на ті обставини, що у зв`язку з карантинними заходами, введеними в країні, оплата гуртожитку здійснювалась «онлайн» суд також відхиляє, оскільки навіть у такому випадку підлягає наданню електронна квитанція про здійснення розрахунку, проте, позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження сплати коштів за гуртожиток ані в паперовому, ані в електронному варіанті.

Стосовно включення до розрахунку матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до статті 54 Закону України «Про державну службу», державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Порядок надання та розмір такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 № 500 затверджено Порядок надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань (далі - Порядок № 500).

Пунктом 2 Порядку № 500 передбачено, що державним службовцям матеріальна допомога може надаватися один раз на рік у розмірі середньомісячної заробітної плати на підставі особистої заяви.

Пунктом 3 Порядку № 500 визначено, що рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.

Так, суд наголошує, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не гарантується держслужбовцеві, оскільки ст. 54 Закону № 889 передбачає лише можливість її отримання, як і порядок №255 (за наявності також відповідної заяви особи, яка бажає її отримати).

Як зазначено відповідачем у відзиві на позовну заяву, керівництвом Адміністрації ДКВС України рішення про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань позивачу в 2018-2020 роках не приймались.

Водночас позивачем, під час надання відповіді на відзив не спростовано зазначених тверджень відповідача та не надано суду доказів щодо подання заяви про виплату їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та прийняття відповідного рішення за результатами розгляду такої заяви.

Отже, враховуючи наведені обставини, обґрунтування позивача в частині включення до розрахунку в порядку ст. 116 Кодексу законів про працю України матеріальної допомоги судом відхиляються, а підстави для включення такої виплати в розрахунок - відсутні.

Стосовно включення до розрахунку в порядку ст. 116 Кодексу законів про працю України грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, суд зазначає, що згідно з доказами, наявними в матеріалах справи, а саме згідно з довідкою, наданою Ліквідаційною комісією з ліквідації Адміністрації ДКВС України від 19.05.2020 № 5/1-159, позивач на день звільнення невикористаних календарних днів щорічної оплачуваної відпустки для виплати грошової компенсації при звільненні не мала.

Під час надання відповіді на відзив позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про наявність у неї невикористаних календарних днів щорічної оплачуваної відпустки, а тому для включення до розрахунку в порядку ст. 116 Кодексу законів про працю відповідної грошової компенсації також відсутні підстави.

Необхідно також зазначити, що питання щодо виплати позивачеві вихідної допомоги не є спірним у даному випадку, а тому не підлягає дослідженню судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, підсумовуючи все вище викладене у сукупності, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 139 КАС України судові витрати до стягнення не підлягають, оскільки позивач була звільнена від спати судового збору в силу приписів Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст. 72-77, 241-246, 257-263, 371, 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд,

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ) - задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Департаменту з питань виконання кримінальних покарань щодо не виплати ОСОБА_1 при звільненні із займаної посади заробітної плати за час її навчання в Національній академії державного управління при Президентові України.

3. Зобов`язати Департамент з питань виконання кримінальних покарань здійснити розрахунок сум при звільненні ОСОБА_1 , які підлягають виплаті на її користь відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України, з урахуванням висновків суду, наведених у мотивувальній частині даного рішення та здійснити виплату таких сум.

4. В іншій частині позову - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Н.Г. Вєкуа