Рішення № 91877310, 28.09.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2020 року м. Київ № 640/2371/20

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі судді Шевченко Н.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській обл. про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В :

Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі по тексту також - відповідач, ДМС України), третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській обл., в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 469-19 від 27.12.2019 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву позивача ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем та третьою особою досліджувалась інформація по країні-походження формально, натомість позивач послався на те, що залишити країну походження його змусили обставини, що унеможливлюють безпечне проживання в цій країні, у зв`язку з загрозою бути ув`язненим або навіть вбитим, а також загроза систематичного порушення прав людини.

Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог, до матеріалів справи надано відзив, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України вивчено всі документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та встановлено, що стосовно позивача умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI, відсутні.

Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, суд зазначає наступне.

Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в Російській Федерації м. Тюмень.

Позивач покинув РФ у квітні 2011 року легально (на підставі закордонного паспорту) та прибув до м. Хургада (Єгипет) через Туреччину (транзит). В Україну позивач прибув легально 21.08.2017 разом з майбутньою дружиною з метою укладення шлюбу, який було зареєстровано в Україні 10.10.2017. На підставі одруження на громадянці України позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 від 25.10.2018 зі строком дії до 24.10.2019, за обміном якої не звертався.

ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області із заявою-анкетою від 24.10.2019, в якій зазначав, що причиною виїзду з РФ є побоювання переслідувань органами влади РФ через одруження на громадянці України, допомоги армії України, та його бажання отримати громадянство України та відмова від паспорта РФ.

Рішенням від 27.12.2019 № 469-19 Державною міграційною службою України на підставі поданих документів та підтримуючи висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській обл. відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин 1, 5, 6 та 7 статті 12 Закону №3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен обґрунтувати достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

З висновку Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 09.12.2019 (надалі по тексту також - висновок) убачається, що позивач під час співбесіди повідомив, що залишив країну громадянської належності у 2011 році, виїхавши до Египту. В подальшому, 21.08.2017 перетнув кордон з Україною, 10.10.2017 укладено шлюб з громадянкою України та був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 від 25.10.2018 зі строком дії до 24.10.2019.

Слід зауважити, що за захистом звернувся лише 24.10.2019, тобто більше ніж через два роки після в`їзду в Україну.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 визначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Отже, факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом та, крім цього, умови, за якими позивач звернувся до відповідача, а саме з підстав його примусового повернення, ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2018 року у справі №825/608/17.

Також з висновку убачається, що Бориспільським міськрайонним судом Київської області 25.01.2019 до позивача застосовано екстрадиційний арешт до 22.02.2019, а також затверджено його згоду на видачу у спрощеному порядку та визначено заставу у розмірі 230 520 грн - 29.01.2019 у зв`язку із внесенням застави ОСОБА_1 звільнено з-під варти.

Під час співбесіди згідно з протоколу від 08.11.2019, відповідаючи на запитання про причини свого звернення за захистом в Україні, позивач сказав, що такою причиною є переслідування владою Російської Федерації за (його) діяльність в наданні допомоги армії України.

Крім того, позивач зазначив, що він переслідується РФ, через те, що одружився з громадянкою України та має намір прийняти українське громадянство.

Разом з тим, з тексту листа до Державної міграційної служби України від Департаменту карного розшуку Національної поліції України від 18.10.2019 № 14/03/16-7532 (подання на скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) відомо, що зазначена особа розшукується компетентними органами РФ за вчинення кримінального порушення, передбаченого п.4 ст. 159 (шахрайство, організоване групою в особливо великих розмірах) Кримінального Кодексу РФ. Позивача було оголошено у міжнародний розшук у 2012 році, з метою встановлення місцезнаходження, арешту та екстрадиції до РФ. 05.03.2012 року Центральним районним судом м. Тюмені винесено постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1 .

Також, в особовій справі позивача з облікової картки Інтерполу стосовно нього убачається, що відносно позивача у 2012 році відкрито справу в Інтерполі 2012/305943-1, вид правопорушення, через яке він розшукується з метою арешту - шахрайство, та період, до якого відносяться факти справи - 24.07.2006 по 28.02.2011 - тобто, це період роботи позивача у філії ОАО «Газпромбанк» у м. Тюмень, РФ, перед його виїздом на проживання до Єгипту та неповерненням до РФ упродовж восьми років, оскільки за його словами не склалися робочі стосунки з новопризначеною начальницею, відсутність перспективи професійного зростання. Вказані обставини також підтверджуються протоколом співбесіди від 03.12.2019.

Таким чином, суд погоджується з відповідачем та третьою особою, що у країні походження, РФ, кримінальну справу проти позивача було відкрито не через його політичні переконання, висловлювання, чи діяльність на підтримку України, а у зв`язку із вчиненням ним на території РФ дій, які підпадають під ознаки кримінального правопорушення, передбаченого п.4 ст. 159 (шахрайство, організоване групою в особливо великих розмірах) Кримінального Кодексу РФ. Цей факт вказує на обґрунтованість дій органів слідства РФ у справі заявника, спрямованих на встановлення його місцезнаходження, у тому числі - дзвінків його батькам у період його відсутності у РФ (що заявник представляє, як ознаку переслідування через його проукраїнську позицію).

Отже, твердження заявника про його переслідування компетентними органами РФ через його негативне ставлення до агресії РФ проти України, його проукраїнські висловлювання у приватному спілкуванні із знайомими з РФ, а також через підтримку ним української армії - спростовано, а даний матеріальний елемент заяви не знайшли свого підтвердження і під час розгляду даної справи.

Також, третьою особою у ході додаткової співбесіди згідно з протоколу від 03.12.2019 установлено, що у жовтні-листопаді 2019 року позивач здав кров для військового госпіталю та звернувся до Міністерства оборони України за реквізитами для грошових пожертвувань на потреби Збройних Сил України, за якими надіслав на ці потреби 1200 грн, однак загальна сума його пожертвувань склала 1200 грн, при цьому позивач переслав їх на рахунок через 3 дні після співбесіди 06.03.2019. Таким чином, посилання позивача щодо підтримки української армії є неприйнятним.

Установлено, що до складу політичних, громадських, соціальних, військових та інших організацій позивач та члени його родини не входили. Про будь-які публічні виступи, або публікації позивача, зокрема із засудженням агресії РФ проти України, ні від нього, ні з інших джерел нічого не зазначено та не долучено.

Також аналіз фактів та матеріалів, які наявні у справі позивача, вказує на те, що він не займався будь-якою публічною діяльністю, яка могла би привернути до нього увагу влади, не брав участі в акціях протесту, не входив до складу політичних, громадських, соціальних, військових або будь-яких інших організацій.

Таким чином, позивачем не доведено того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Разом з тим, позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, нелюдському поводженню, або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, загальнопоширене насильство, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.

Отже, побоювання, які виникли у заявника, мають суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними. Аргументи заявника непереконливі та правомірно відхилені відповідачем після ретельного аналізу.

Побоювання позивача стати жертвою переслідувань за будь-якими ознаками, не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність конкретних підстав, через які позивач не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки позивач не навів дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно нього є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Судом також установлено, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято рішення про відмову у визнанні біженцям або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, відповідач виконав передбачені законодавством вимоги для підтвердження правомірності прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Як наслідок, підстав для розподілу судових витрат згідно з ст.139 КАС України відстуні.

Керуючись ст. ст. 77, 90, 139, 241 - 246, 255, 293, 296 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В :

1. У задоволенні адміністративного позову громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 відмовити.

2. Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Позивач: Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )

Відповідач: Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470)

Третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняцівська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552898)

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295- 297 КАС України відповідно.

Суддя Н.М. Шевченко