Рішення № 91721725, 15.09.2020, Господарський суд Рівненської області

Господарський суд Рівненської області

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" вересня 2020 р. м. Рівне Справа № 918/569/20

Господарський суд Рівненської області у складі судді Качура А.М.,

розглянувши матеріали справи

за позовом: керівника Дубенської місцевої прокуратури

в інтересах держави в особі: Дубенської міської ради Рівненської області

в особі: Управління економіки і власності Дубенської міської ради

до відповідача: ОСОБА_1

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності

секретар судового засідання: Коваль С.М.;

Представники:

Від позивача: не з`явився;

Від відповідача: Мацей А.М.;

Від органу прокуратури: Марщівська О.П.;

СУТЬ СПОРУ

Керівник Дубенської місцевої прокуратури звернувся до Господарського суду Рівненської області в інтересах держави в особі Дубенської міської ради Рівненської області в особі Управління економіки і власності Дубенської міської ради до ОСОБА_1 з позовом про визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради, визнання недійсним договору купівлі - продажу будівлі від 17.01.2014 року, повернення нерухомого майна та скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача

В обґрунтування своїх вимог прокурор зазначає, що рішенням Дубенської міської ради №1552 від 26.09.2008 "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № 1 м. Дубно" міська рада погодилась прийняти у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкт державної власності - майновий комплекс військового містечка № 1 військової частини А1519, що перебував у віданні Міністерства оборони України. Пунктом 2 вказаного рішення рада зобов`язалась в майбутньому не відчужувати вказане майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №434-р від 22.04.2009 "Про передачу майнового комплексу військового містечка № 1 у м. Дубно" прийнято пропозицію Міноборони та Дубенської міської ради про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка № 1 по вул. Семидубській у м. Дубно з умовою неприйняття Дубенською міською радою рішень, внаслідок виконання яких, у подальшому, може бути відчужено зазначений майновий комплекс.

Надалі, як стверджує прокурор, вказане майно було зареєстроване за територіальною громадою м. Дубно в особі Дубенської міської ради. Згодом міська рада прийняла рішення, яким спірне майно (будівля пожежного депо) було включене до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.

Після цього Управління економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 уклали договір купівлі - продажу будівлі пожежного депо, за яким відповідач придбав будівлю пожежного депо. На час звернення прокурора до суду право власності на пожежне депо зареєстровано за ОСОБА_1 .

У позові прокурор зауважує, що положеннями Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" передбачено, що з державної у комунальну власність безоплатно передаються об`єкти за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність.

Таким чином, на переконання прокурора, рішення Дубенської міської ради №2500 від 22.11.2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, суперечить вимогам законодавства, що є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку.

У свою чергу, підставою недійсності правочину, на думку прокурора, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України. Прокурор вважає, що договір купівлі - продажу будівлі, укладений 17.01.2014 року між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 має бути визнаний недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно.

Також прокурор вважає, що у разі визнання недійсним вищевказаного договору купівлі-продажу запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за ОСОБА_1 має бути скасовано.

У своїх письмових поясненнях Дубенська міська рада зазначила, що позов є безпідставним та необґрунтованим, оскільки станом на момент прийняття міською радою рішення від 22.09.2008 року №1552 "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка №1 м. Дубно" та прийняття розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2009 року №434-р "Про передачу майнового комплексу військового містечка №1 у м.Дубно" в статті 7 Закону України "про передачу об`єктів державної та комунальної власності" були відсутні положення про обов`язок не відчужувати майно, яке передається з державної у комунальну власність.

Дубенська міська рада також зазначила, що відповідно до пункту 3 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 №1282 військові містечка, інше нерухоме і рухоме військове майно (крім усіх видів озброєння, бойової техніки та боєприпасів), яке вивільняється в процесі реформування Збройних Сил і не планується до використання за призначенням, можуть передаватися безоплатно у комунальну власність у разі не включення до відповідного переліку військового майна, яке підлягає відчуженню.

Таким чином, на переконання Дубенської міської ради, якщо майно відсутнє в переліку, або виключено з нього, та з моменту передачі його міській раді воно втрачає статус військового майна та набуває статусу комунального майна територіальної громади м. Дубно. Міська рада, як власник пожежною депо, за відсутності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно заборон на його відчуження та закону, який обмежував би право на розпорядження комунальним майном, мала законне право вчиняти будь-які дії щодо свого майна, в тому числі його продаж.

Також, на переконанням міської ради, в керівника Дубенської місцевої прокуратури відсутні підстави для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Дубенської міської ради та управління економіки і власності Дубенської міської ради.

Відповідач у справі 21 липня 2020 року подав клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності.

Управління економіки і власності Дубенської міської ради просило суд закрити провадження у справі у зв`язку з відмовою від позову.

Інші процесуальні дії у справі

Ухвалою від 16 червня 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 09 липня 2020 року.

08 липня 2020 року Дубенською міською радою подано письмові пояснення по справі.

08 липня 2020 року Дубенською міською радою подано клопотання про залишення позовної заяви без руху у зв`язку з недоплатою органом прокуратури судового збору.

Ухвалою суду від 09 липня 2020 року підготовче засідання відкладено на 23 липня 2020 року.

21 липня 2020 року органом прокуратури подано пояснення.

21 липня 2020 року відповідачем подано клопотання про застосування строків позовної давності.

Ухвалою суду від 23 липня 2020 року продовжено строк підготовчого провадження, підготовче засідання відкладено на 27 серпня 2020 року.

25 серпня 2020 року органом прокуратури подано доказ сплати судового збору.

В судовому засіданні 27 серпня 2020 року оголошено перерву до 08 вересня 2020 року.

08 вересня 2020 року відповідачем подано заяву про виключення із числа доказів копій письмових доказів.

Щодо вказаної заяви суд зазначає наступне.

Згідно з правилами частини 11 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Разом з тим, вказане клопотання жодним чином не обґрунтоване, а саме з яких причин вказані докази викликають сумнів у відповідача з приводу їх достовірності або чому відповідач вважає їх підробленими. Більше того, інші сторони у справі не заперечують факту наявності поданих органом прокуратури доказів. Суд критично оцінює вказану заяву відповідача, яка по суті зводиться до виключення більшості доказів по справі, в тому числі і тих, які мають бути наявні у відповідача. Зокрема і спірний договір, у пункті 13 якого зазначено, що договір складено у двох примірниках, один з яких зберігається в справах нотаріуса, а інший, викладений на спеціальному бланку - видається покупцю, тобто відповідачу у даній справі ОСОБА_1 . На думку суду, такі дії представника відповідача не свідчать про добросовісне здійснення процесуальних прав належних відповідачу. В даному випадку суд наголошує, що відповідно до вимог статті 43 Господарскього процесуального кодексу України, учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Крім того, суд звертає увагу представника відповідача на те, що за правилами частини 11 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, право на заявлення клопотання про виключення таких документів з числа доказів має саме та особа, яка подала відповідні докази, а не будь-який учасник провадження. В даному випадку такою особою є прокурор, а не відповідач.

А тому, суд залишив дане клопотання відповідача без розгляду.

08 вересня 2020 року відповідачем подано клопотання про витребування оригіналів письмових доказів.

Стосовно даного клопотання суд зазначає наступне.

Згідно з вимогами статті 81 Господарського процесуального кодексу України, учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Всупереч вимогам статті 81 Господарського процесуального кодексу України відповідачем не зазначено: обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Крім того, відповідно до вимог статті 80 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Ухвалою суду про відкриття провадження у справі відповідачу надано строк для подачі відзиву, а проте відповідачем клопотання про витребування доказів подано з пропущенням строку, встановленого статтями 80, 81 Господарського процесуального кодексу України, відповідно подане клопотання суд залишає без задоволення.

08 вересня 2020 року Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради подано заяву про залишення позовної заяви без розгляду, в порядку статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

08 вересня 2020 року Дубенською міською радою подано заяву про залишення позовної заяви без розгляду, в порядку статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

08 вересня 2020 року Дубенською міською радою подано заяву про відмову від позову.

08 вересня 2020 року Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради подано заяву про відмову від позову.

Щодо вказаних заяв суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями статті 226 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає позов без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Відповідно до статті 231 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом.

Крім того, згідно статті 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Згідно з вимогами статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до статті 55 Господарського процесуального кодексу України, органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

Таким чином, подання Дубенською міською радою та Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради заяв про залишення позову без розгляду та про відмову від поданого позову в розумінні статті 55 Господарського процесуального кодексу України не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

В судовому засіданні 08 вересня 2020 року прокурор заявив про те, що підтримує позов та наполіг на розгляді справи по суті.

Ухвалою суду від 08 вересня 2020 року закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 15 вересня 2020 року.

В судовому засіданні представник органу прокуратури підтримав позов з підстав зазначених у позові.

Представник відповідача позов не визнав.

В судове засідання представники Дубенської міської ради та Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради не з`явились.

МОТИВИ СУДУ ПРИ ПРИЙНЯТТІ РІШЕННЯ

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

Як видно з матеріалів справи, рішенням Дубенської міської ради №1552 від 26 вересня 2008 року "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка №1 м. Дубно" надано згоду на прийняти у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкт державної власності - майновий комплекс військового містечка №1 військової частини А1519, що перебуває у віданні Міністерства оборони України.

Пунктом 2 вказаного рішення орган міського самоврядування зобов`язався в подальшому не відчужувати зазначене майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.

З додатку до рішення видно, що під порядковим номером 12 вказано пожежне депо, 1925 року забудови, будівельним об`ємом 1042 куб.м.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №434-р від 22 квітня 2009 року "Про передачу майнового комплексу військового містечка №1 у м. Дубні" прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Дубенської міської ради про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка №1 по вулиці Семидубська у м. Дубно з умовою неприйняття Дубенською міською радою рішень, внаслідок виконання яких у подальшому може бути відчужено зазначений майновий комплекс.

Надалі, Дубенською міською радою прийнято рішення №446 від 16 липня 2009 року "Про затвердження акта приймання-передачі військового майна - цілісного майнового комплексу військового містечка №1 м. Дубно у комунальну власність", яким затверджено акт приймання-передачі військового майна - майнового комплексу військового містечка №1 м. Дубно (вул. Семидубська) у комунальну власність територіальної громади міста, та вирішено передати його безоплатно на баланс КП "ЖЕК №3".

14 січня 2014 року за територіальною громадою м. Дубно в особі Дубенської міської ради зареєстровано право власності на нерухоме майно за №4236667 відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265982856103.

25 січня 2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення №2083 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

22 листопада 2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення №2500 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

Відповідно до пункту 1 цього рішення пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно, балансоутримувачем якого є КП "Дубенська ЖЕК №3", включено до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.

21 листопада 2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення №497 "Про затвердження оцінки нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: м. Дубно, вул. Семидубська 12а". Цим рішенням затверджено оцінку та початкову вартість продажу на аукціоні нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: м. Дубно, вул. Семидубська 12а в сумі 170 000,00 грн.

Згідно з відомостями з протоколу проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності від 25 грудня 2013 року, переможцем аукціону визнано ОСОБА_1 . Ціна продажу будівлі пожежного депо площею 293,2 м.кв. становила 187 000,00 грн.

Відповідач оплатив вартість купленого на аукціоні майна, що підтверджено відповідною випискою по рахунку.

17 січня 2014 року, між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівлі. За умовами договору продавець на підставі зазначених рішень органу місцевого самоврядування продав, а покупець купив будівлю пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Даний договір 17 січня 2014 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №95. Дані інформаційної довідки з цього Державного реєстру від 29 квітня 2020 року вказують, що право власності на пожежне депо зареєстровано за ОСОБА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265949356103.

На переконання органу прокуратури, рішення Дубенської міської ради №2500 від 22.11.2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Дубенською міською радою рішень про відчуження зазначеного майна.

Відповідно, на думку прокурора, договір купівлі - продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно.

У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу орган прокуратури вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за ОСОБА_1 підлягає скасуванню.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів сторін.

Отже, у даній справі заявлено такі позовні вимоги:

- визнання незаконним та скасування (в частині) рішення Дубенської міської ради;

- визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна;

- зобов`язання відповідача повернути придбане за договором нерухоме майно;

- скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності на придбане за договором нерухоме майно.

Предметом доказування у даному спорі є встановлення наявності підстав для визнння незаконним та скасування нормативно-правового акту органу місцевого самоврядування, встановлення наявності або відсутності юридичних фактів із якими норми закону пов`язують недійсність правочину, встановлення наявності законних підстав для повернення спірного майна від відповідача до комунальної власності територіальної громади, а також встановлення інших юридично значимих фактів для вирішення даного спору.

Розглядаючи вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013 суд ґрунтує свої міркування на наступному.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст.13 Конституції України).

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України).

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності (ст. 143 Конституції України).

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 Цивільного кодексу України).

Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 172 Цивільного кодексу України).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України).

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (ст. 10. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

А отже, законодавством визначено правила та принципи управління комунальним майном належним територіальній громаді. Таке управління здійснюється відповідно до Конституції та законів України. Органи місцевого самоврядування (до яких відноситься Дубенська міська рада) здійснюють урядування щодо комунального майна шляхом прийняття обов`язкових рішень та участі в договірних правовідносинах щодо такого майна.

При цьому, законом встановлено обов`язок органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб здійснювати таке урядування майном лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто законодавством закріплено презумпцію законності в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а кожен хто вступає з ними у правові відносини вправі розраховувати на законність рішень та дій таких органів. Таке "належне урядування" пов`язане з реалізацією принципу юридичної визначеності, що у свою чергу є складовим принципу верховенства права.

Суд враховує, що згідно з преамбулою Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" цей Закон визначає основні засади передачі об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об`єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну.

Відповідно до пункту 51 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питань щодо надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішення про передачу об`єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності відноситься до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад.

Норми статті 7 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин, передбачали безоплатну передачу об`єктів з державної у комунальну власність за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність, в тому числі військові містечка (майнові комплекси), інше нерухоме та окремо індивідуально визначене (рухоме) військове майно (крім усіх видів озброєння, бойової техніки та боєприпасів), яке вивільняється в процесі реформування Збройних Сил України та не включено до відповідного переліку військового майна, яке підлягає відчуженню.

Таким чином законодавець визначив імперативну норму щодо передачі об`єктів з державної у комунальну власність за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність нерухоме військове майно. В даному випадку законодавець передбачив спеціальне застереження щодо такого майна, що покладає на орган місцевого самоврядування зобов`язання не відчужувати це майно у приватну власність.

Разом з тим суд зауважує, що такий імператив, з огляду на принцип юридичної визначеності та принцип верховенства права, дозволяє особам, що набувають права на комунальне майно, в тому числі шляхом приватизації, розраховувати на впевненість у законності дій органів місцевого самоврядування у випадках відчуження комунального майна.

Отже набувач нерухомого комунального майна, у випадку проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності, вправі мати обґрунтовані сподівання щодо законності набуття комунального майна у власність та можливості його подальшого використання у власних цілях.

Водночас суд встановив, що Кабінет Міністрів України 17 жовтня 2007 року своїм розпорядженням №896-р затвердив Перелік нерухомого військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено, до якого не входить пожежне депо, що знаходиться в м. Дубно за адресою: вул. Семидубська 12а.

Окрім того, постановою Кабінету Міністрів України №1282 від 29.08.2002 року затверджено Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил. Положеннями пункту 3 цього Порядку встановлено, що військові містечка, інше нерухоме та рухоме військове майно, яке вивільняється в процесі реформування Збройних Сил і не планується до використання за призначенням, можуть передаватися безоплатно у комунальну власність у разі не включення до відповідного переліку військового майна, яке підлягає відчуженню.

Згідно із положеннями частини 2 статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

А тому, суд приходить до висновку, що рішення Дубенської міської ради №2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, суперечить зазначеним вище вимогам закону.

В даному випадку суд наголошує, що прокурор у позовній заяві визначив відповідачем фізичну особу, яка набула права власності на спірне майно за договором. А проте, крім вимоги про зобов`язання повернути отримане майно, прокурор заявив також інші вимоги, зокрема про визнання незаконним та скасування (в частині) рішення органу місцевого самоврядування - Дубенської міської ради.

Натомість, з незрозумілих суду причин, прокурор не визначив відповідачем Дубенську міську раду за вимогою про визнання недійсним та скасування її рішення. А навпаки, прокурор у своєму позові визначив процесуальний статус Дубенської міської ради як позивача, в інтересах якого прокурор нібито звернувся до суду.

Як визначено положеннями статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з нормами статті 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Приписами статті 48 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що лише за клопотанням позивача, суд першої інстанції має право залучити до участі у ній співвідповідача або замінити неналежного відповідача, у випадку якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом.

Суд констатує, що фізична особа ОСОБА_1 , визначений прокурором як відповідач у даній справі, не може і не повинен відповідати за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування.

Враховуючи викладене, суд робить висновок, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради заявлені до неналежного відповідача. А тому суд відмовляє у задоволенні вказаних позовних вимог.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна та зобов`язання відповдіача повернути це майно до комунальної власності територіальної громади міста Дубно, суд зазначає таке.

Відповідно до приписів статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з положеннями статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, наведеними нормами визначено можливість визнання судом правочину недійсним у випадках якщо недійсність такого правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

Разом з тим, як вже зазнчав суд, законодавець визначив порядок укладення договорів купівлі - продажу комунального майна, а також встановив застереження щодо приватизації колишнього військового майна переданого у комунальну власність. Зокрема, норми статті 7 Закону України "Про передачу об`єктів державної та комунальної власності" на час вчинення спірного правочину містили застереження: у випадку безоплатної передачі об`єктів з державної у комунальну власність передбачалося взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність таке майно.

В даній справі суд встановив наявність такого зобов`язання та наявність згоди на безоплатне прийняття спірного майна у комунальну власність з боку Дубенської міської ради щодо колишнього військового майна (пожежне депо), яке надалі не підлягало приватизації. Суд також встановив, що Дубенська міська рада згодом зареєструвала спірне майно як комунальне. Однак, всупереч згаданим застереженням та зобов`язаням, міська рада відчужила спірне майно у приватну власність шляхом продажу на аукціоні.

З огляду на досліджені обставини суд встановив наявність юридичного факту з яким закон пов`язує недійсність оспорюваного правочину.

А проте суд зауважує також наступні юридично значимі та важливі для вирішення даного спору обставини.

Отже, норми закону визначають належний порядок "урядування" комунальним майном, в тому числі колишнім державним військовим майном, яке безоплатно передане у комунальну власнітсь. Такий правовий порядок, а також принципи належного урядування, юридичної визначеності та верховенства права формують презумпцію законності дій органу місцевого самоврядування як продавця комунального майна. Дані правові засади та принципи відображають певні позитивні зобов`язання з боку органів відповідальних за "урядування" та передбачають право покупця розраховувати на впевненість у законності дій продавців щодо укладення договору купівлі-продажу комунального або державного майна та мати обґрунтовані сподівання щодо законності отримання майна у власність та можливості його використання у своїй діяльності.

Суд констатує, що у даному випадку Дубенською міською радою не було дотримано принципу належного урядування, оскільки всупереч наявній забороні з продажу майна, орган місцевого самоврядування здійснив відчуження такого майна.

При цьому суд підкреслює, що відповідач, як фізична особа - покупець нерухомого майна, не мав законодавчих обмежень щодо придбання такого майна та не вчиняв дій, що могли бути підставою для недійсності правочину. А навпаки, відповідач дотримався усіх процедур, що від нього вимагалися.

Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, верховенство права є одним з основних принципів (засад) господарського судочинства.

Зміст цього принципу полягає в тому, що верховенство права є засобом для досягнення внутрішньої мети права і правової системи загалом - забезпечення пріоритету природних прав людини. Принцип верховенства права є істотною характеристикою співвідношення між людиною і державою. За допомогою його дії діяльність держави спрямовується на виконання мети - утвердження і забезпечення прав людини.

У доповіді Венеційської комісії (схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року) на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних елементів, характерних для "верховенства права", запропоновано щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті. Ними є: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона довільності у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом.

Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів "доброго врядування" і "належної адміністрації" (встановлення процедури і її дотримання).

Суд вважає за необхідне застосувати зазначені принципи під час вирішення цього спору.

З огляду на викладене суд також уважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема за якою ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" і "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії" і "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії"). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії"). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі "Москаль проти Польщі"), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див.зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Такі ж характеристики принципу "належного урядування" ЄСПЛ навів у рішенні у справі "Рисовський проти України". У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права. Зазначені рішення ЄСПЛ застосовуються у цій справі як джерело права.

Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ.

Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання "права власності". Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).

Як було зазначено вище, суд установив, що принцип "належного урядування" у даному випадку не був дотриманий. Натомість покупець набув та здійснював користування придбаним майном як "добросовісний власник".

Суд вважає за необхідне застосувати як джерело права у даній справі норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також наступні згадувані рішення ЄСПЛ.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Насамперед, застосовуючи норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практику ЄСПЛ, необхідно зазначити, що поняття майна або власності підлягає автономному тлумаченню та може відрізнятися від тлумачення на рівні національного законодавства. Зміст поняття "майна" та те, чи стосується справа "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, необхідно розглядати у світлі практики ЄСПЛ.

ЄСПЛ розглядав зокрема такі справи щодо порушення права власності, в яких об`єктами спору були:

- існуюча власність. У справі "Маркс проти Бельгії" ЄСПЛ визнав, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується лише у випадку порушення права володіння наявною власністю і не гарантує права її набуття;

- "правомірні очікування" / "законні сподівання" вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі). У справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії" ЄСПЛ постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому). У справі "Стрейч проти Сполученого Королівства" ЄСПЛ зазначив, що заявника у справі "слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження строку оренди, і - в цілях статті 1 Першого протоколу - таке законне сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих йому муніципалітетом Дорчестера за орендним договором";

- право використовувати чотири гектари землі для ведення фермерського господарства, яке ґрунтувалось на рішенні органу місцевого самоврядування - районної ради (справа "Рисовський проти України").

Також суд ураховує норми статті 190 Цивільного кодексу України (Майно). Так, положення цієї статті визначають, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

З наведеного суд робить висновок, що набуте відповідачем нерухоме майно, правомірні очікування щодо законності користування придбаним майном та право використовувати придбане майно у своїй діяльності становлять "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У зв`язку з викладеним суд вважає за необхідне зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Суд установив, що передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (в тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу", при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Суд констатує, що постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути предмет договору купівлі - продажу буде виправданим з точки зору задоволення "суспільного інтересу".

У той же час громадянин України, який вчинив усі дії які від нього вимагалися та у межах процедур встановлених законодавством України, набув право власності на майно та понад шість років добросовісно володів цим майном, не може нести негативних наслідків у зв`язку з допущеними помилками чи з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, презюмується, діють у межах правового поля.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу "пропорційності" - "справедливої рівноваги (балансу)" між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Принцип "пропорційності", закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов`язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

Суд вважає за необхідне наголосити, що дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі "Новоселецький проти України" ЄСПЛ наголосив, що у кожній справі в якій іде мова про порушення права власності необхідно перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар.

У рішенні у справі "Кривенький проти України" ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип "належного урядування" може покладати на органи влади зобов`язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. У названій справі заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на заявника непропорційного тягаря.

У рішенні у справі "Максименко та Герасименко проти України" ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з втручанням у право заявників на мирне володіння їхнім майном, оскільки, хоча таке втручання і було здійснене в інтересах суспільства, існують сумніви щодо його законності. Окрім того, заявники, як добросовісні набувачі, так і не отримали компенсації за вилучене у них майно.

Судом також досліджено питання відносно того, чи вважатиметься, крізь призму практики ЄСПЛ, втручанням держави в фундаментальні права "добросовісного власника" постановлення господарським судом рішення у справі про позбавлення права власності на підставі недійсності правочину спричиненої "неналежним урядуванням" органу влади (місцевого самоврядування).

У рішенні у справі "Кушлогу проти Болгарії" ЄСПЛ постановив: "Відтак Суд, навіть за своїх обмежених повноважень розглядати питання додержання національного законодавства, може дійти відповідних висновків у світлі Конвенції там, де він бачить, що національні суди в конкретній справі застосували закон явно помилково або так, щоб зробити свавільні висновки".

У рішенні у справі "Христов проти України" ЄСПЛ розглядав ситуацію, яка стосувалася судового розгляду справи про конфіскацію майна за порушення митних правил. ЄСПЛ визнав, що скасування судової постанови Верховним Судом становило втручання у право заявника, захищене статтею 1 Першого протоколу.

У рішенні у справі "Серявін та інші проти України" ЄСПЛ розглядав саме постановлення судового рішення, як дію через яку об`єктивується втручання держави в права особи та навів умови правомірності такого втручання. ЄСПЛ зокрема зазначив:

"39. Будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні ч. 1 ст. 1, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], № 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

40. Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі "Ентрік проти Франції" (Hentrich v. France) від 22.09.1994 р., серія А № 296-A, с. 19- 20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з`ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі "Кушоґлу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria) від 10.05.2007 р., № 48191/99, п. 50)...".

Суд також ураховує правову позицію відображену в рішенні у справі "МПП "Фортеця" проти України". Зокрема ЄСПЛ зауважив таке:

"41. Для того, щоб захід, який становить втручання, відповідав статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має бути доведено, що він був законним, здійснювався "відповідно до загальних інтересів" і що існувала розумна пропорційність між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див., наприклад, рішення у справі "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, пункти 108 - 114, ЄСПЛ 2000-I). Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", від 23 вересня 1982 року, пункти 69 і 73, Серія А N 52).

42. Навіть припустивши, що оскаржуване втручання було передбачене законом і переслідувало мету, яка відповідала суспільному інтересу, воно в будь-якому випадку не відповідало вимозі пропорційності, про що йтиметься далі (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Максименко та Герасименко проти України", заява N 49317/07, пункт 69, від 16 травня 2013 року та "Гладишева проти Росії", заява N 7097/10, пункти 75 і 76, від 06 грудня 2011 року).

43. Необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій державного органу влади (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, пункт 58, ЄСПЛ 2002-VIII). Ризик будь-якої помилки державного органу влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб (див., рішення у справах "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, пункт 40, від 13 грудня 2007 року та "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, пункт 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи влади обов`язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки (див., наприклад, згадане рішення у справі "Москаль проти Польщі", пункт 69), але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", пункт 53, "Гладишева проти Росії", пункт 80 та "Максименко та Герасименко проти України", пункт 64).

44. У цій справі національні суди залишили без задоволення позов підприємства-заявника про повернення коштів, сплачених за недійсним договором купівлі-продажу. Водночас було встановлено, що підприємство-заявник втратило право власності на майно з вини Державної виконавчої служби України (див. пункт 8). Однак компенсація виплачена не була. Самого цього фактору достатньо для встановлення Судом, що на підприємство-заявника було покладено непропорційний тягар (див. для порівняння рішенні у справі "Максименко та Герасименко проти України", заява N 49317/07, пункт 69, від 16 травня 2013 року та "Кривенький проти України", заява N 43768/07, пункт 46, від 16 лютого 2017 року).

45. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.".

Поміж іншого суд зауважує, що національним судом першої інстанції у цій справі був Господарський суд Рівненської області.

Таким чином, визнання недійсним у судовому порядку спірного договору та повернення придбаного за договором купівлі - продажу майна за відсутності справедливої компенсації призведе до покладення на відповідача індивідуального та надмірного тягаря та порушення балансу інтересів сторін. Таке непропорційне обтяження відповідача матиме наслідком порушення його прав, які об`єктивно існують на час розгляду спору, а отже призведе і до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Прокурор не надав суду жодних доказів щодо надання відповідачу справедливої та обґрунтованої компенсації або інших дій, що вчинялися або мають бути вчинені з метою дотримання принципу "пропорційності" в розумінні гарантій прав, що захищаються статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас надання відповідачу такої компенсації задля дотримання принципу "пропорційності" виходить за межі повноважень суду.

Суд зауважує, що у позовній заяві прокурор вимагає зобов`язати лише відповідача повернути отримане за спірним правочином майно. Проте не ставить вимоги щодо надання відповідачу компенсації чи повернення здійсненої ним оплати, що, між іншим, на час придбання (січень 2014 року) становила 187 000,00 грн.

З огляду на таке, відсутність можливості реалізації відповідачем права на отримання відшкодування є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як визначено нормами статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Закріплення загальних засад цивільного законодавства в Цивільному кодексі України свідчить про підтвердження законодавцем природного права як "першоджерела" цивільного законодавства, що випливає із раціональності і розумності. Структуру природного права становлять норми і норми-принципи, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, до складу якого, в свою чергу, входять норми цивільного законодавства і міжнародні договори України.

Норми-принципи мають загальнообов`язковий характер, і тому їх дотримання та облік при законотворчості і розгляді конкретних правових ситуацій є обов`язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема в тому, що суд повинен не лише механістично аналізувати конкретні юридичні документи, але й осмислювати принципи і цілі, що покладено в основу їх прийняття.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності і розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне і природне право і наслідки його застосування. Основне призначення цього принципу вбачається в "наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, установити об`єктивну істину". Закріплений вітчизняним законодавцем принцип справедливості, добросовісності і розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який проявляється в єдності взаємопов`язаних трьох складових, що є традиційним для європейського приватного права.

Справедливість є конкретною та універсальною за сферами використання категорією, що адекватно може бути реалізована через невичерпну багатоманітність правозастосовної діяльності і захищається судом, коли несправедливість стає нестерпною. Добросовісність має "обмежувальну" функцію, згідно з якою правило, обов`язкове для сторін не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Отже, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених законом. У цьому зв`язку всі правила, які створюються сторонами чи законом підпадають під контроль судів не для того, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів. Суди приймають рішення "contra legem" (тобто, всупереч формальному, державному закону), якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін результату.

Отже, "концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила". При цьому сферою застосування справедливості є "виправлення закону там, де він має недоліки через свою загальність".

Повертаючись до оцінки позовних вимог суд також враховує, що в даному позові вимога про скасування запису про державну реєстрацію є похідною від вимог про визнання недійсним договору та про зобов`язання повернути нерухоме майно до комунальної власності. А проте, з огляду на наведене, суд зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині недійсності договору та повернення майна. А отже суд робить висновок і про відсутність підстав для задоволення вимог про скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності.

Окрім цього, суд звертає увагу прокурора на таке.

У cтатті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як захист права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам

За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У пункті 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час звернення прокурора з позовом), на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Викладене свідчить, що з 16.01.2020, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає. В практичному аспекті скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже неспроможний надати особі ефективний захист її прав. Починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19.

Щодо поданої заяви про застосування строків позовної давності суд зазначає наступне.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

В даній справі позов пред`явлено 12 червня 2020 року, про що свідчить відмітка на поштовому конверті, а також відмітки на наданих органом прокуратури описах вкладення.

Згідно з положеннями статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Разом з тим, оскільки суд в процесі розгляду справи встановив відсутність підстав для задоволення позовних вимог, заява про застосування строків позовної даності не може бути задоволена судом.

Так як позов у справі подано прокурором, суд також вважає за необхідне надати правову оцінку підстав такого звернення.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається, зокрема, така функція як представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" регламентовано особливості представництва інтересів громадянина або держави в суді, що полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Так, відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Суд вважає за необхідне зазначити, що аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Відповідно до частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень.

Прокурор має право подавати позов в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, не в будь-якому випадку, а лише, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або ж такий орган взагалі відсутній.

Як видно з матеріалів справи, прокурор 13 лютого 2020 року звернувся до органу місцевого самоврядування з листом про надання інформації стосовно скасування оскаржуваного рішення, та про вжиття міською радою заходів щодо визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу.

Дубенська міська рада у листі від 04 травня 2020 року повідомила, що у відповідь на лист прокуратури від 13.02.2020 року направила 18.02.2020 року відповідь на запит прокурора, однак матеріали справи не містять вказаної відповіді.

А проте лист Дубенської місцевої прокуратури від 29 квітня 2020 року містить інформацію про неотримання відповіді на вказаний запит.

Разом з тим, 09 червня 2020 року Дубенська місцева прокуратура звернулась до Дубенської міської ради та Управління економіки і власності Дубенської міської ради з листом, в якому повідомила вказаних осіб про свій намір подати відповідну позовну заяву.

Зважаючи на викладене, суд встановив наявність у прокурора підстав для звернення суду в інтересах держави з відповідним позовом.

Відповідно до приписів частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з вимогами статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до положень статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Також, згідно з нормами статті 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Правилами статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Щодо інших аргументів, які були наведені учасниками справи та яким не була надана оцінка судом, то ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України").

Висновки суду за результатами вирішення спору

З урахуванням аналізу та оцінки усіх обставин справи в їх сукупності, суд зробив висновок, що хоча оспорюване рішення органу місцевого самоврядування суперечить чинному законодавству, а проте позов пред`явлено в даному випадку до неналежного відповідача.

Суд також зробив висновок, що спірний правочин вчинений з порушеннями законодавчо встановлених обмежень. Однак визнання договору недійсним в судовому порядку та повернення майна до комунальної власності за відсутності справедливої компенсації суперечитиме принципам "належного урядування", юридичної визначеності, верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності, а також може призвести до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно відповідача. Відповідач не може нести негативних наслідків у зв`язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади (місцевого самоврядування) та правил управління комунальним майном.

Окрім цього, суд зробив висновок про відсутність підстав для задоволення вимоги про скасування у Державному реєстрі прав запису про реєстрацію права приватної власності на нерухоме майно. Зокрема, за висновком суду прокурор обрав неправильний спосіб захисту.

А отже, за результатами з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами статей 75-79, 86 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розподіл судових витрат

Згідно з положеннями статтею 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи (ст. 124 Господарського процесуального кодексу України).

У позовній заяві позивачем зазначено попередній розрахунок судових витрат, що складаються із судового збору в розмірі 8 402,00 грн. (4 вимоги * 2 102,00).

25 серпня 2020 року прокуратурою подано лист про долучення доказів сплати судового збору в розмірі 703,00 грн.

Таким чином загальний розмір судового збору, який становить 9 111,00 грн., покладається на прокурора у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.

Повний текст складено 23 вересня 2020 року.

Суддя Качур А.М.