Рішення № 91717153, 23.09.2020, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2020 року справа № 580/2844/20

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання дій незаконними, зобов`язання вчинити дії та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

27.07.2020 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (далі - відповідач), в якому просить:

визнати незаконними дії посадових осіб відповідача щодо непроведення розпоряджень з розрахунку пенсії позивача у зв`язку з чим виникла заборгованість з невиплаченої пенсії у відповідність до розмірів, встановлених постановою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18.01.2016 у справі №711/11223/15-а, критерієм розрахунку в якому з 01.10.2015 є мінімальна пенсія за віком, а саме: основної пенсії - 8 мінімальних пенсій за віком; додаткової пенсії інваліду 2 групи - 75% мінімальної пенсії за віком; підвищення інваліду війни 2 групи - 40% мінімальної пенсії за віком;

зобов`язати відповідача виготовити відповідні документи для виплати у порядку черговості виплати заборгованості через ДКСУ в розмірі 140463,05грн.;

стягнути з відповідача через ДКСУ невиплачену пенсію в розмірі 140463,05грн.

В обґрунтування позивач вказує, що на виконання рішення Придніпровського районного суду від 18.01.2016 позивачу перерахована пенсія. За період березень 2016 року - липень 2020 року донарахована сума 140463,05 грн., яка не виплачена, що підтверджується відповідною довідкою відповідача. Тому просить стягнути цю суму на його користь.

Ухвалою суду від 03.08.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати на виконання ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).

Ухвалою суду від 13.08.2020 суд продовжив на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, строк розгляду справи.

07.09.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить суд у задоволенні позову відмовити. Стверджує, що на виконання вказаного рішення місцевого суду позивачу здійснено перерахунок пенсії. Виплата перехованої пенсії не може бути здійснена у зв`язку з відсутністю бюджетних асигнувань на такі цілі.

Оцінивши доводи сторін, дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Суд встановив, що постановою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18.01.2016 у справі №711/11223/15-а, яка набрала законної сили 25.03.2016, визнано неправомірними дії управління Пенсійного фонду України в м. Черкаси щодо відмови у розрахунку та виплаті пенсії за заявою ОСОБА_1 з 01 жовтня 2015 р. в розмірі, визначеному постановою Луганського окружного адміністративного суду від 05 березня 2009року. Зобов`язано управління Пенсійного фонду України в м. Черкаси здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 в розмірі відповідно до постанови Луганського окружного адміністративного суду від 05 березня 2009 року, починаючи з 01 жовтня 2015р.

На виконання вказаного рішення суду позивачу здійснено перерахунок пенсії.

Згідно з довідкою відповідача за підписом начальника відділу з питань перерахунків пенсій №1 Н.Обиюх та начальника відділу з питань виплати пенсій №1 Н.Сергієнко загальна сума невиплаченої пенсії, нарахованої на виконання постанови Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18.01.2016 у справі №711/11223/15-а, за період з 01.03.2016 до 01.07.2020 становить 140463,05 грн.

Оскільки вказані кошти позивачу не виплачені, він звернувся в суд з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним обставинам, суд врахував ч.2 ст.19 Конституції України, якою встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є конституційним правом позивача.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-IV).

Відповідно до положень ч.3 ст.4 Закону №1058-IV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Частини 1, 2 ст.5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Питання виплати пенсій врегульовані положеннями ст.47 Закону № 1058-IV. Частиною першою цієї статті визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення п.2 ч.1 ст.49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009);

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Вищезазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що "інші випадки" для припинення виплати пенсії повинні також бути передбачені саме законом. Ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин.

Отже, жодним підзаконними нормативно-правовим актом не може бути обмежено право особи в отримані пенсійних виплат.

Крім того, як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.

Відповідно до ч.2 ст.46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

При цьому відсутність встановленого Кабінетом Міністрів України механізму виплати нарахованих сум пенсій і відсутність відповідного фінансування не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України від обов`язку здійснити таку виплату, і не може позбавляти особу права на отримання належних сум пенсії.

Суд зазначає, що право позивача на отримання пенсії є беззаперечним і забезпечення цього права становить сутність взятих на себе державою зобов`язань.

У пунктах 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» від 01.06.2006, Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20.11.1995 року, серія А, № 332, с. 21, п. 31). Аналогічна правова позиція щодо права власності особи сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стретч проти Сполучного Королівства (Stretch - United Kingdom, №44277/98, рішення від 24.04.2003).

Відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини наголошував, що поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як майнові права, а отже, як майно (див. mutatismutandis рішення у справі Бейелер проти Італії від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)).

За певних обставин легітимне очікування на отримання активу також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має легітимне очікування, якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatismutandis рішення у справі Суханов та Ільченко проти України від 26 червня 2014 року (SukhanovandIlchenko v. Ukraine, заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

Отже, в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, позивач, отримуючи пенсію відповідно Закону №2262-ХІІ, мав законні сподівання на своєчасну виплату перерахованої пенсії без будь-яких обмежень.

Оцінивши обставини спору, суд дійшов висновку, що позивач мав законні сподівання на дотримання державою в особі її установ і державних органів взятих соціальних зобов`язань щодо виплати нарахованої пенсії. Оскільки обґрунтованість тривалого проміжку часу від дати нарахування пенсії до часу звернення позивача в суд відповідачем не доведена, суд дійшов висновку, що в спірних правовідносинах відбулося втручання у право позивача на мирне володіння його майном.

Посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань для виплати позивачу перерахованої пенсії суд вважає необґрунтованими, з огляду на таке.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Зокрема, в Рішенні від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

Відповідно до вимог ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейський суду з прав людини як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету. Однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Отже, посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, як на підставу невиплати пенсії, не є обґрунтованими.

Відповідач не довів жодним належним і допустимим доказом правомірності зволікань щодо виконання обов`язку виплати пенсії у спірних правовідносинах.

Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.

Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до положень ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом також визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Суд зазначає, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих і обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Отже, непроведення виплати перерахованої позивачу пенсії у повному обсязі є саме протиправною бездіяльністю, а не діями, як це стверджує позивач.

Тому для забезпечення виконання завдання адміністративного суду, вказаного у ст.2 КАС України, з огляду на встановлене ч.2 ст.9 КАС України право суду вийти за межі позовних вимог для повного захисту прав позивача, суд дійшов висновку визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу нарахованої пенсії за період з 01.03.2016 до 01.07.2020 в сумі 140463,05 грн.

Враховуючи, що вищевказані суми пенсії за період з 01.03.2016 до 01.07.2020 нараховані позивачу, але не виплачені без наявності законних підстав, зважаючи, що спору щодо розміру нарахованої заборгованості з пенсії за вказаний період між сторонами немає, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення вказаної заборгованості на користь позивача є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги зобов`язати відповідача виготовити відповідні документи для виплати у порядку черговості виплати заборгованості через органи ДКСУ в розмірі 140463,05грн., суд зазначає таке.

Пунктом 1 ч.1 ст.2 Закону України від 05.06.2012 №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон №4901-VI) визначено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган.

Особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу встановлені ст.3 Закону №4901-VI.

Відповідно до частин 1, 2 ст.3 Закону №4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду.

Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

На підставі ч.4 ст.3 Закону №4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

З аналізу наведених норм суд дійшов висновку, що стягнення вищевказаних коштів з відповідача здійснюється органами казначейської служби на підставі поданих стягувачем документів і не залежить від дій боржника.

Тому позовна вимога про зобов`язанні відповідача підготувати відповідні документи для виплати заборгованості є необґрунтованою.

Отже, позовні вимоги підлягають задоволенню у вищевказаних частинах.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору та надав доказів його сплати, відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 6, 14, 242-245, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо не виплати ОСОБА_1 нарахованої за період з 01.03.2016 до 01.07.2020 пенсії в сумі 140463,05 грн.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м.Черкаси, вул. Смілянська, буд.23; код ЄДРПОУ 21366538) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) нараховану за період з 01.03.2016 до 01.07.2020 пенсію в сумі 140463,05 грн. (сто сорок тисяч чотириста шістдесят три гривні 05 коп.).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

2. Судові витрати розподілу не підлягають.

3. Копію рішення направити учасникам справи.

4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.

Суддя О.А. Рідзель