Рішення № 91714365, 17.09.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

17 вересня 2020 р. Справа № 120/1988/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бошкової Ю.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іден. код НОМЕР_1 ) до військової частини А1880 (м. Васильків, Київська область, 08606, код ЄДРПОУ 07806456), військової частини А1564 (смт. Озерне, Житомирський район, Житомирська область, 12443, код ЄДРПОУ 08486433) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до військової частини А 1880, військової частини А1564, у якому просить визнати протиправною бездіяльність військової частини А1880 та військової частини А1564 щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні та зобов`язати військову частину А1880 та військову частину А1564 виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2019 року по 19.02.2020 року, стягнути з відповідачів солідарно моральну шкоду в розмірі 5000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив службу за контрактом у військовій частині А4610, яка є структурним підрозділом військової частини А1564, яка в свою чергу входить у склад військової частини А 1880. Наказом військової частини А1880 (по особовому складу) від 07.06.2019 року №31 позивач був виключений зі списків особового складу військової частини. На момент звільнення позивачу не була нарахована та виплачена грошова компенсація за невикористану додаткову відпуску як учаснику бойових дій та грошова компенсація за невикористану щорічну основну відпустку. Грошова компенсація перерахована позивачу лише 19.02.2020 року. Оскільки сума грошової компенсації не була виплачена позивачу в день звільнення, відповідно до ст.ст. 116, 117 КЗпП України позивач просить стягнути на його користь середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні.

Ухвалою суду від 15.05.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику (повідомлення) учасників справи, надано відповідачу строк для подання відзиву на позов.

09.06.2020 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити. На обґрунтування заперечень зазначив, що військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання проходження служби військовослужбовцями, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу. Тому, правовідносини щодо проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, адже вони враховують специфіку військової служби. Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-XII. Так, відповідно до абзацу другого частини третьої статті 9 Закону № 2011-XII грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 року № 1282-ХІІ, проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік. Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України, керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати і грошового установ у кошторисах. Таким чином, з аналізу вищенаведених норм вбачається, що виплата індексації грошового забезпечення здійснюється за умови наявності у організації, яка фінансується з державного бюджету, коштів, передбачених для виплати індексації на відповідний рік. Крім того, Департаментом фінансів Міністерства оборони України було надано роз`яснення від 26.03.2018 року №248/1485 щодо порядку нарахування та виплати у 2016-2018 роках індексації грошового забезпечення. У роз`ясненні Департаменту фінансів МОУ зазначено, що у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України протягом січня 2016 року - лютого 2018 року у Міністерства оборони України не було. Також, відповідно до роз`яснення Департаменту фінансів МОУ, з посиланням на листи Міністерства соціальної політики України від 08.08.2017 року № 13700/з та № 78/0/66-17 від 08.08.2017 року механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за попередні періоди немає. Також, акцентував увагу суду на тому, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. При цьому, позивач не надав доказів оскарження наказу про виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а відтак, станом на момент звільнення позивача ним фактично було погоджено проведення всіх необхідних розрахунків.

Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.

Також суд зазначає, що 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX. Пунктом 9 цього Закону розділ VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України доповнено пунктом 3 такого змісту:

"3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.

Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".

Отже, з набранням чинності Законом № 540-IX процесуальні строки в адміністративному судочинстві, зокрема строк розгляду адміністративної справи, а також строки подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення було продовжено на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Однак 17.07.2020 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 18 червня 2020 року № 731-IX (далі - Закон № 731-IX).

Вказаним законом з метою удосконалення норм Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України в частині перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), внесено зміни до деяких законодавчих актів України.

Зокрема, пункт 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України викладено в такій редакції:

"Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином".

Крім того, пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 731-IX визначено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Суд враховує, що протягом вказаного 20-денного строку від учасників справи не надходили заяви (клопотання) про продовження строку для подання заяв по суті на підставі положень Закону № 731-IX.

Таким чином, на сьогодні відсутні будь-які процесуальні перешкоди для ухвалення рішення у цій справі.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у військовій частині А4610, яка є структурним підрозділом військової частини А1564, яка в свою чергу входить у склад військової частини А 1880.

Наказом військової частини А1880 (по особовому складу) від 07.06.2019 року №31 позивач був виключений зі списків особового складу військової частини.

На момент звільнення ОСОБА_1 не була нарахована та виплачена грошова компенсація за невикористану додаткову відпуску як учаснику бойових дій та грошова компенсація за невикористану щорічну основну відпустку, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 05.11.2019 року у справі №120/2883/19-а, яке набрало законної сили визнано протиправною бездіяльність військової частини А1880 та військової частини А1564 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані у 2018-2019 роках 20 календарних днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХП, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов`язано військову частину А1880 та військову частину А1564 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані у 2018- 2019 роках 20 календарних днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; визнати протиправною бездіяльність військової частини А1880 та військової частини А1564 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 4 невикористані календарні дні щорічної основної відпустки за 2019 рік; зобов`язати військову частину А1880 та військову частину А1564 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 4 невикористані календарні дні щорічної основної відпустки за 2019 рік.

На виконання зазначеного рішення Вінницького окружного адміністративного суду відповідачем 19.02.2020 року остаточно виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію.

27.03.2020 року позивач звернувся до військової частини А1880 із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, станом на час звернення до суду відповіді не отримав.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 43 Конституції України проголошено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Водночас, питання проходження військової служби регулюється спеціальним законодавством. Соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей регулюється законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1999 року №2011-XIІ.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до пункту 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Позивача включено зі списків особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме не виплатили у повному об`ємі грошової компенсації за невикористану відпустку.

Слід зауважити, що спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.

Так, Верховний Суд України у постанові від 17 липня 2015 року у справі №21-8а15 вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі.

Отже, у даному випадку застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.

Порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника визначений Кодексом законів про працю України.

За правилами, встановленими частиною 1 статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно з статтею 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15 зазначив, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму ВСУ №13 від 24 грудня 1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановляння рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

За таких обставин, з відповідача на користь позивача слід стягнути відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні.

Обчислення середньої заробітної плати визначене Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року.

Відповідно до абзацу третього пункту 2 даного Порядку в усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У постанові Верховного Суду від 4 травня 2018 року у справі №808/858/16 суд зазначив, що аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі №823/615/16 зазначено, що з огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №820/1363/17, від 6 березня 2018 року у справі №804/3722/17.

У постанові Верховного Суду від 6 серпня 2019 року у справі №826/9793/18 встановлено, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Кечко проти України" зауважував, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

А тому, з огляду на викладене, складна фінансово-економічна ситуація в державі жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування індексації грошового забезпечення, що є предметом спору у даній справі.

Відповідно до пункту 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

Отже, суд дійшов висновку про те, що чинне законодавство про працю, її оплату та вирішення спорів про працю поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, у зв`язку з чим наявні усі підстави для стягнення середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку.

Стосовно позовних вимог у частині грошової компенсації позивачу моральної шкоди у сумі 5000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Так, відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин щодо її заподіяння покладається на особу, яка звернулась з таким позовом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом із тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 року в справі № 804/2252/14 та від 21.02.2019 року у справі № 670/499/16-а.

Суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів причинного зв`язку між діями (рішеннями) відповідача та завданою йому моральною шкодою, не наведено міркувань, з яких він виходив, визначаючи розмір завданої моральної шкоди. Позивачем, також, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали у зв`язку з неправомірною діяльністю відповідача як суб`єкта владних повноважень, а також не визначено, якими доказами це підтверджується.

Таким чином, суд доходить висновку, що позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди у сумі 5000,00 грн. задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову.

Вирішуючи питання щодо судових витрат у справі, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору. Відтак позивачем при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався.

Тому, керуючись положеннями статті 139 КАС України судові витрати не підлягають стягненню.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини А1880 та військової частини А1564 ненарахування та невиплатити ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 16.06.2019 року по 19.02.2020 року.

Зобов`язати військову частину А1880 та військову частину А1564 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2019 року по 19.02.2020 року.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іден. код НОМЕР_1 )

Відповідач - військова частина А1880 (м. Васильків, Київська область, 08606, код ЄДРПОУ 07806456)

Відповідач - військова частина А1564 (смт. Озерне, Житомирський район, Житомирська область, 12443, код ЄДРПОУ 08486433)

Суддя Бошкова Юлія Миколаївна