Рішення № 91706260, 11.09.2020, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/14303/19

Провадження № 2/638/83/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2020 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

Головуючого судді Цвірюка Д.В.,

за участю секретаря Куценко К.Д.,

відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Харківшляхбуд» в особі ліквідатора арбітражного керуючого Стєбєлєва Антона Михайловича до ОСОБА_1 про виселення, -

встановив:

Представник позивача звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить з урахуванням уточнень виселити ОСОБА_1 з кімнати 9,10 у гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що постановою Господарського суду Харківської області від 04.07.2013 року ВАТ «ХАРКІВШЛЯХБУД» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 30.07.2015 року усунуто арбітражного керуючого Жарова П.В. від виконання обов`язків ліквідатора ВАТ «ХАРКІВШЛЯХБУД» та призначено арбітражного керуючого Стєбєлєва Антона Михайловича ліквідатором товариства. Гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності позивачу. У 2014 році між позивачем та мешканцями гуртожитку укладено договори найму житлового приміщення у гуртожитку. Однак відповідач ОСОБА_1 відмовилась від переукладання зазначеного договору, при цьому фактично займаючи приміщення гуртожитку та є споживачем житлово-комунальних послуг. Також зазначає, що між позивачем та відповідачем відсутні трудові відносини, дозвіл на проживання у кімнаті гуртожитку не видавався, а тому вважає, відносини, що між ними склались є відносинами з оренди житла, а відмова відповідача від підписання Договору найму житлового приміщення у гуртожитку на думку позивача свідчить про відсутність наміру вступати у правовідносини оренди житла. Вважає, що оскільки правовідносини оренди житла між ВАТ «ХАРКІВШЛЯХБУД» та ОСОБА_1 не виникли, а договір оренди житла не було укладено в результаті свідомої відмови останньої від його підписання, відповідач є такою, що не має правових підстав для проживання у гуртожитку та реєстрації її проживання за вказаною адресою.

Відповідач надала до суду відзив на позовну заяву в якому зазначила, що за фактом неправомірних дій арбітражного керуючого при відчуженні нежитлових приміщень 1 поверху гуртожитку Шевченківським ВП ГУНП в Харківській області 17.07.2018 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого ст.356 КК України, наразі триває досудове розслідування. Зазначає, що рішенням Харківської міської ради від 18.04.2018 року нежитлові приміщення підвалу, 1, 2, 3 поверхів; кімнати 2,3 поверхів по АДРЕСА_3 прийняте від ВАТ «Харківшляхбуд» за зверненням останнього та вказані приміщення повинні бути передані у власність територіальної громади і не можуть бути відчужені. Вказує, що арбітражний керуючий не є належним позивачем у справі через відсутність доказів належності на праві власності зазначених вище приміщень. Також зазначає про наявність спору про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Харкова гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 . Посилається на те, що втручання ОСОБА_2 та інших осіб у право комунальної власності Харківської міської ради, порушення її прав як мешканця гуртожитку є незаконним та не має «суспільного» чи «публічного інтересу». Також вказує, що іншого житла, окрім жилої площі в гуртожитку по АДРЕСА_2 , вона не має та у разі виселення її права на житло, яке гарантоване Конституцією України та житловим кодексом УРСР будуть порушені. Вказує, що отримала одну кімнату в гуртожитку ще в 1988 році з чоловіком по розподілу роботи від чоловіка. З 04.04.1997 року як співробітник організації за листом-згодою керівника ВАТ «Харківшляхбуд» вона зайняла житлову площу кімнат 9 та 10 за вказаною адресою, після чого підписала договір найму житлового приміщення від 02.07.1997 року, має ордер №5 від 02.04.2006 року на житлову площу в гуртожитку, виданого ВАТ «Харківшляхбуд» на право зайняття нею з сім`єю з 2 чоловік, згодом при ліквідації підприємства підписала договір найму житлового приміщення від 01.04.2014 року з діючим на той час ліквідатором ОСОБА_3 .. З 09.04.1993 року працювала у ВАТ «Харківшляхбуд», звільнена у зв`язку з ліквідацією 21.10.2013 року. Зареєстрована за адресою проживання з 18.11.1988 року по теперішній час, щомісячно, своєчасно та в повному обсязі сплачує комунальні послуги. Також зазначає, що їй не було надано проекту договору оренди. Посилається на заборону виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитку без надання їм іншого житла, придатного для постійного проживання, а також на впровадження мораторію на виселення мешканців гуртожитків та відчуження гуртожитків. На підставі викладеного просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Позивачем надано до суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що питання порушені відповідачем здебільшого не стосуються предмету спору, позивач є законним власником житлових приміщень гуртожитку. Також зазначає про наявність у відповідача на праві власності іншого нерухомого майна - житлового будинку за адресою АДРЕСА_4 . Крім того, посилається, що на адресу відповідача позивачем було направлено заяву про припинення договору найму житлового приміщення у гуртожитку у зв`язку з ненаданням ОСОБА_1 документів, в яких зазначається підстава вселення у гуртожиток за вказаною адресою, та документів, які б підтверджували право відповідача на користування житловим приміщенням гуртожитку. На адресу позивача жодних звернень щодо надання проекту оренди для ознайомлення від відповідача не надходило. Щодо мораторію зазначив, що закон не розповсюджується на громадян, які мешкають у гуртожитку без правових підстав, визначених Законом. На підставі викладеного просить відмовити у прийнятті відзиву відповідача, докази, наведені відповідачем у відзиві не брати до уваги у зв`язку з порушення вимог щодо оформлення відзиву.

Відповідачем надано до суду заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в якій зазначила про незгоду з відповіддю на відзив, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву.

Ухвалою від 24.10.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 18.05.2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 18.05.2020 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, надав до суду заяву, в якій просив справу розглядати без його участі.

Відповідач в судове засідання 11.09.2020 року не з`явилась, повідомила суд про неможливість примати участь у судовому засіданні.

Враховуючи, що у справі маються достатні дані про права і взаємовідносини сторін, відповідач належним чином повідомлена про час і місце судового розгляду справи, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановивши факти та відповідні їм правовідносини, оцінивши кожний доказ окремо та у їх сукупності та взаємозв`язку, вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтями 10, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов`язані визначити коло фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, крім випадків, встановлених ст.82 ЦПК України.

Судом встановлено, що постановою Господарського суду Харківської області від 04.07.2013 року по справі № Б-39/147-10 ВАТ «Харківшляхбуд» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою господарського суду Харківської області від 30.07.2015 року усунуто арбітражного керуючого Жарова П . В. від виконання обов`язків ліквідатора ВАТ «Харківшляхбуд» та ліквідатором ВАТ «Харківшляхбуд» призначено арбітражного керуючого Стєбєлєва А.М.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №146747718 від 26.11.2018 року кімнати 9 та 10 по АДРЕСА_1 належать на праві власності ВАТ «Харківшляхбуд».

Позивач зазначає, що відповідач відмовилась від укладення договору найму вказаних вище житлових приміщень. При цьому, відповідач фактично займає приміщення гуртожитку (кімнати 5 та 6) та є споживачами житлово-комунальних послуг.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проживає в приміщенні гуртожитку за вищевказаною адресою, що не оспорюється сторонами, а тому не підлягає доказуванню. Однак позивач вважає, що документів підтверджуючих наявність підстав для проживання відповідач не має, що на його думку, свідчить про відсутність підстав для проживання відповідача у спірному житловому приміщенні. Між тим, судом встановлено, що відповідач по справі має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , та фактично в ньому проживає, тобто має право користування зазначеним житловим приміщенням.

Відповідно до ст.ст.47, 48 Конституції України кожній особі гарантовано право на житло. Згідно з ч.3 ст.47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону та за рішенням суду.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Так, згідно з ч.1,2 ст.109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Частиною 1 ст.116 ЖК Української РСР передбачено якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до ч.1,2 ст.132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Таким чином, чинним законодавством передбачено підстави та порядок в якому здійснюється виселення осіб без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку. Позивачем в обґрунтування вимог позовної заяви підстав, передбачених зазначеними статтями чинного законодавства не зазначено.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до статей 116, 132 Житлового кодексу УРСР. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без до тримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.

Згідно пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім`ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім`ї громадян, які проживають разом із ним.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Зазначений правовий висновок міститься в Постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 521/10070/14, провадження № 61-78св17.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що право користування відповідача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення відповідача із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у його право на повагу до житла.

Суд також зауважує, що спір щодо укладення договору оренди, який мається між сторонами не може бути підставою для усунення перешкод у користуванні власністю, зокрема, шляхом виселення відповідача.

Доводи позивача щодо порушення його прав як власника, не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки він у встановленому законом порядку не довів наявність підстав для усунення перешкод у користуванні його власністю шляхом виселення відповідача.

Крім того, як уже зазначалося, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи ст. 8 Конвенції.

Відтак, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (п. 6 ч. 3 ст.2, ст.11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідача.

Позивач також зазначає, що відповідач відмовляється від підписання Договору найму житлового приміщення у гуртожитку, але належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин не надає. Відповідач тривалий час постійно проживає за адресою реєстрації, що не оспорюється позивачем.

За таких обставин суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_1 з приміщення кімнат 9,10 у гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, оскільки позивач, на виконання свого процесуального обов`язку не надав належних, і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції, а також оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст.ст.47, 48 Конституції України, Постанови Пленуму Верхового суду України від 03.04.1987 року №2 «Про практику застосування судами житлового законодавства», Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.04.1985, Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст.ст.31, 310 ЦК України, ст.ст. 9 ЖК України, керуючись ст.ст.4, 10, 13, 76-81,133, 141, 259, 263, 265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

В задоволенні позовних вимог Відкритого акціонерного товариства «Харківшляхбуд» в особі ліквідатора арбітражного керуючого Стєбєлєва Антона Михайловича до ОСОБА_1 про виселення - відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Відповідно ч.3 ст.354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Повний текст рішення складений 21.09.2020 року.

Сторони:

Позивач: Відкрите акціонерне товариство «Харківшляхбуд» в особі Ліквідатора підприємства арбітражного керуючого Стєбєлєва Антона Михайловича, ЄДРПОУ 03450502, м.Харків, вул.Ахсарова буд.2;

відповідач: ОСОБА_1 , рнокпп НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Головуючий суддя: Д.В.Цвірюк