Рішення № 91659478, 23.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 червня 2020 року № 640/9585/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді-доповідача Клименчук Н.М., суддів Костенко Д.А., Шрамко Ю.Т., при секретарі судових засідань Харченко А.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України,

треті особи без 1. Міністерство соціальної політики України,

самостійних вимог - 2. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,

на предмет спору 3. Міністерство з питань тимчасово окупованих територій

та внутрішньо переміщених осіб, про визнання протиправною та скасування постанови № 335 від 25 квітня 2018 року в частині,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України та з урахуванням поданої 23 липня 2019 року заяви про уточнення позовних вимог остаточно просить суд визнати незаконною та такою, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили - Конституції України та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та нечинним в частині підпункту 2 пункту 1 та підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» (далі - Постанова № 335), обґрунтовуючи позов тим, що оскаржуваною постановою внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова №365), якою у свою чергу затверджувалося два порядки, що регламентують призначення (відновлення) соціальних виплат, здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Підпунктами 1 та оскаржуваної постанови вносяться зміни до пунктів 6 та 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, а саме: пункт 6 доповнено абзацом, що регламентує строки та порядок запиту електронної пенсійної справи територіальним органом Пенсійного фонду України після отримання заяви про призначення (відновлення) пенсії, а пункт 15 викладено у новій редакції, якою вказано, що соціальні виплати призначаються за рішенням комісії з моменту надходження заяви ВПО, борг за соціальними виплатами обліковується та сплачується за окремим порядком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Окрім того, підпунктом 1 та 2 пункту 2 оскаржуваної постанови зміни вносяться до абзацу 1 пункту 12 та пунктів 16,18 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, а саме: абзац 1 пункту 12 викладено у новій редакції, а пункти 16,18 доповнено реченням, яке зазначає, що борг за соціальними виплатами обліковується та сплачується за окремим порядком Кабінету Міністрів України.

Позивач як внутрішньо переміщена особа з 2014 року, а також пенсіонер за віком, у грудні 2017 року звернувся до пенсійних органів із заявою про переведення його пенсійної справи з Київського до Московського району міста Харкова, проте відповідних дій виконано не було. З 01 січня 2018 року по травень 2018 року пенсійні виплати позивачу не провадилися. З 01 липня 2018 року виплату пенсії поновлено, але заборгованість за період з січня по травень 2018 року не сплачена.

У зв`язку з такою ситуацією для відповідних роз`яснень позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі міста Харкова та листом від 20 липня 2018 року №529/Є-3 отримав відповідь, що електронна справа та макет пенсійної справи надійшли до Управління 19 березня 2018 року, з 01 січня 2018 року позивача взято на пенсійний облік, розмір пенсії складає 6 431, 22 грн., а виплати за минулий період будуть здійснюватися в окремому порядку після затвердження Кабінетом Міністрів України відповідного Порядку.

Вважаючи дії органу Пенсійного фонду України протиправними, позивач звернуся із скаргою до Управління ПФУ в Московському районі міст Харкова та у листопаді 2018 року отримав відповідь з ГУ ПФУ в Харківській області №5502/С-12 від 15 листопада 2018 року, що пенсії за рахунок коштів державного бюджету для внутрішньо переміщених осіб призначаються на підставі постанови Кабінету Міністрів України №637 від 05 листопада 2014 року та постанови Кабінету Міністрів України №509 від 01 жовтня 2014 року. Подальша виплата сум, у тому числі за минулий період провадитиметься відповідно до порядку, визначеного постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 зі змінами, внесеними Постановою № 335.

Також позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом про визнання дій Управління ПФУ в Московському районі м. Харкова протиправними та зобов`язання нарахувати та виплатити заборгованість по пенсії та компенсації втрати частини доходів, за результатами розгляду якого ухвалено рішення від 22 жовтня 2018 року, яким позов задоволено частково, зобов`язано Управління ПФУ в Московському районі м. Харкова виплатити позивачу пенсію за січень-травень 2018 року.

Окрім цього позивач отримав лист Управління ПФУ в Московському районі м. Харкова №508/30-1301 від 10 січня 2019 року про те, що починаючи з травня 2018 року пенсію позивачу поновлено, а борг нараховано, проте не профінансовано. При цьому доплата за минулий час буде провадитися за окремим порядком після його затвердження Кабінетом Міністрів України.

Посилаючись на такі обставини, вважаючи, що пенсію призначено та виплачується на підставі чинного Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 (зі з мінами), при цьому борг утворився внаслідок прийняття оскаржуваної Постанови №335, позивач просить задовольнити його позовні вимоги.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/9585/19, визначено здійснювати розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання, запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву та наявні докази, зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати оголошення щодо оскарження Постанови №335 у виданні, в якому вона була або мала бути офіційно оприлюднена.

Зважаючи на неявку представників сторін 27 червня 2019 року підготовче судове засідання не відбулося.

Від відповідача 22 липня 2019 року надійшов відзив на позовну заяву, з якого вбачається незгода з позовними вимогами та твердження про те, що оскаржувана постанова прийнята з дотриманням критеріїв, визначених чинним законодавством України, з метою удосконалення системи призначення (відновлення) соціальних виплат та здійснення контролю за соціальними виплатами внутрішньо переміщеним особам, при цьому Кабінет Міністрів України діяв на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України та на виконання вимог Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб».

Окрім іншого, відповідач вважає, що обґрунтування позову стосуються неможливості позивача отримати соціальні виплати за певний період часу, проте це питання вже вирішено судом та перебуває на стадії виконання, тому ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту від порушеного права.

Третьою особою у справі - Міністерством соціальної політики України подано письмові пояснення по суті позовних вимог від 05 липня 2019 року.

Позивачем у свою чергу подано письмову відповідь на відзив від 30 липня 2019 року.

У підготовчому засіданні 22 липня та 21 жовтня 2019 року з`ясовано позиції сторін та учасників процесу, які з`явилися, підготовче засідання закрито, справу призначено до розгляду по суті у колегіальному складі суддів.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення від 13 листопада 2019 року визначено склад колегії суддів: Клименчук Н.М. - суддя-доповідач, судді - Костенко Д.А. та Шрамко Ю.Т.

Розгляд справи 28 листопада 2019 року не відбувся, судом ухвалено продовжувати розгляд справи у письмовому провадженні.

Отже, предметом розгляду у даній справі є законність або протиправність постанови Кабінету Міністрів України № 335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» в частині підпункту 2 пункту 1 та підпункту 2 пункту 2 з підстав, якими позивач обґрунтовує адміністративний позов.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши пояснення представників сторін та інших учасників процесу, оцінивши наявні у справі документи і матеріали, з урахуванням доводів позовної заяви, належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, судом встановлено наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року, затверджено зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365, а саме:

- «пункт 15 викласти в такій редакції: « 15. Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.» (підпункт 2 пункту 1);

- «пункти 16 і 18 доповнити реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України». (підпункт 2 пункту 2).

Судом встановлено, що відповідно до пенсійного посвідчення НОМЕР_1 ОСОБА_1 отримує пенсію за віком.

Згідно довідки від 15 грудня 2017 року № 0000440903 ОСОБА_1 взятий на облік як внутрішньо переміщена особа.

Листом від 20 липня 2018 року №529/Є-3 Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова повідомило позивача, що 19 березня 2018 року до Управління надійшла електронна пенсійна справа та макет пенсійної справи, ОСОБА_1 взято на облік у зазначеному районі м. Харкова з 01 січня 2018 року, розмір пенсії складає 6 431,22 грн., виплати за минулий час будуть провадитися за окремим порядком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Отже позивач є суб`єктом правовідносин, у яких застосовуються оскаржувані пункти постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року.

Не погоджуючись із порядком виплати пенсій за минулий період, встановленим підпунктом 2 пункту 1, підпунктом 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, посилаючись на те, що вони обмежують його право на вільне отримання та володіння пенсією, яку нараховано, проте не сплачено.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Як зазначається у передумовах Керівних принципів з питання переміщення осіб всередині країни Організації Об`єднаних Націй (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)), для цілей цих Принципів внутрішньо переміщеними особами вважаються особи або групи осіб, яких змусили покинути свої будинки або звичні місця проживання, зокрема в результаті або щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів.

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним законодавством міститься у статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII, а саме, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, визначення внутрішньо переміщеної особи має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відтак, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Статтею 14 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII визначено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

Відповідно до частини 1 статті 7 України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Отже статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у статті 9 Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

При цьому Європейська соціальна хартія (переглянута), яка набрала чинності для України 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи. Кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV.

Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку про наявність двох строкових обмежень стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб`єкта владних повноважень.

Водночас, підпунктом 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» пункт 15 викладено в такій редакції: « 15. Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України».

Підпунктом 2 пункту 2 цієї ж постанови Кабінету Міністрів України визначено, що 2) пункти 16 і 18 доповнити реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України».

Проте, згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Разом з цим, частиною 3 статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням, є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Натомість нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними актами.

При цьому, Конституція України (стаття 24), Загальна декларація прав людини (статті 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (стаття 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (статті 14, стаття 1 Протоколу №12 до Конвенції) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації визначено Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року №5207-VI.

За загальним визначенням статті 1 названого Закону дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

В силу приписів статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року №5207-VI законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Статтею 6 цього ж Закону визначено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме:

спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту;

здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними;

надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом;

встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян;

особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року №5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов`язковим урахуванням принципу недискримінації.

Натомість, матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до порядків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації.

Так, у рішенні «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).

Стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) від 14 жовтня 2010 року зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Проте, як зазначено вище, згадуваними підпунктами постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365» визначено інший порядок виплати заборгованості по виплаті пенсії внутрішньо переміщеним особам, який не відповідає статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV.

Поряд із зазначеними вище обставинами та фактами, також судом встановлено, що законність/протиправність положень підпункту 2 пункту 1, підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» вже була предметом судового розгляду. При цьому заявником у справі №640/18720/18 оскаржувалися зазначені підпункти Постанови №335 з тих самих підстав, що зазначає ОСОБА_1 у даній адміністративній справі №640/9585/19.

Так, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року, у справі №640/18720/18 визнано протиправними та нечинними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 р. №365» в частині, що стосується сум невиплачених пенсій.

Розглядаючи справу №640/18720/18, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що положення підпункту 2 пункту 1, підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» обмежують внутрішньо переміщених осіб у реалізації їхніх прав, зокрема, права на виплату пенсії за минулий період відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

У цьому зв`язку суд зазначає, що визнання акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Як встановлено судом, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2019 року набрало чинності 07 листопада 2019 року, з цієї ж дати вищезазначені положення підпункту 2 пункту 1, підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 р. №365» в частині, що стосується сум невиплачених пенсій, є нечинними.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення адміністративного позову з огляду на те, що оскаржувані підпункти постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» на момент розгляду даної справи вже є нечинними в частині, що стосується виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам за минулий період.

Також суд вбачає за доцільне зазначити, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

При цьому, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частини четверта статті 55 Конституції України).

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Вирішуючи питання необхідності розподілу судових витрат, суд виходить з положень частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з якої судові витрати підлягають відшкодуванню лише при задоволенні позову. За тих обставин, що суд не знайшов підстав для задоволення позовних вимог, відсутні й підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 247, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

В И Р І Ш И В:

У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи без самостійних вимог на предмет спору - Міністерство соціальної політики України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб про визнання протиправною та скасування постанови № 335 від 25 квітня 2018 року в частині - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 293,295-287 КАС України з урахуванням п/п 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне найменування сторін:

Позивач : ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , іпн НОМЕР_2 .

Відповідач: Кабінет Міністрів України, адреса: 01008, м. Київ, вулиця Грушевського 12/2, код ЄДРПОУ 00019442.

Суддя-доповідач Н.М. Клименчук

Судді Д.А. Костенко

Ю.Т. Шрамко