Рішення № 91653131, 10.09.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2020 р. м. Вінниця Справа № 802/4103/14-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі колегії суддів головуючого судді: Воробйової Інни Анатоліївни, суддів: Альчука Максима Петровича, Крапівницької Наталі Леонідівни розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління ДФС у Черкаській області про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України, відповідач) із позовом в якому просив:

- скасувати наказ Міністерства доходів і зборів №2179-о від 29.10.2014 року про звільнення з посади начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області;

- поновити на посаді начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області;

- стягнути грошове та речове забезпечення за час вимушеного прогулу, починаючи з 29 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на посаді.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача звільнено лише з підстав перебування на посаді, яка визначена в Законі України "Про очищення влади", чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності та звужено зміст його прав.

01.12.2014 р. ухвалою суду відкрито провадження у справі, вирішено розгляд здійснювати колегією суддів.

Ухвалою суду від 02.12.2014 р. закінчено підготовче провадження та призначено до судового розгляду на 10.12.2014 р.

10.12.2014 р.,16.12.2014 р., 14.01.2015 р., 27.01.2015 р., 26.02.2015 р. відкладено судові засідання на 16.12.2014 р., 14.01.2015 р. , 27.01.2015р., 26.02.2015 р., 27.02.2015 р.

14.01.2015 р. відповідачем подано заперечення, в яких вказано про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки в ході перевірки підтверджено факт перебування позивача на посаді, яка підпадає під першу чергу перевірки у відповідності до Закону України "Про очищення влади" . А отже наказ про звільнення є правомірним, та не підлягає скасуванню.

27.02.2015 р. ухвалою суду зупинено провадження у справі до вирішення Конституційним Судом України питання щодо відкриття конституційного провадження за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень частин 3, 6 ст. 1, частин 1, 2, 3, 4, 8 ст. 3, п. 2 частини 5 ст. 5, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

15.09.2015 р. суддею Комаром П.А. прийнято справу до свого провадження.

07.12.2015 р. суддею Поліщук І.М. прийнято справу до свого провадження.

Ухвалою суду від 14.06.2016 р. поновлено провадження у справі та призначено справу до розгляду 15.06.2016 р.

15.06.2016 р. відкладено розгляд справи на 02.07.2020 р.

02.07.2020 р. ухвалою суду зупинено провадження у справі до вирішення Конституційним Судом України конституційного провадження за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень частин 3, 6 ст. 1, частин 1, 2, 3, 4, 8 ст. 3, п. 2 частини 5 ст. 5, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

03.08.2016 р. суддею Салом П.І. прийнято справу до свого провадження.

26.01.2017 р. суддею Воробйовою І.А. прийнято справу до свого провадження.

21.12.2019 р. поновлено провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 16.01.2020 р.

16.01.2020 р. розгляд справи відкладено на 23.01.2020 р.

Ухвалою від 23.01.2020 р. замінено ДФС України на ДПС України в частині вимог та прийнято заяву про уточнення позовних вимог, зокрема, якою позивач просив:

- скасувати наказ Міністерства доходів і зборів №2179-о від 29.10.2014 року про звільнення з посади начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області;

- поновити на посаді начальника оперативного управління Головного управління ДФС у Черкаській області та в податковій службі;

- стягнути грошове та речове забезпечення за час вимушеного прогулу, починаючи з 29 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на посаді.

Також, даним рішенням суду оголошено перерву у підготовчому засіданні до 05.02.2020 р.

Ухвалою від 05.02.2020 р. замінено неналежного відповідача ДФС України на належного Головного управління ДФС у Черкаській області в частині вимог про стягнення грошового та речового забезпечення за час вимушеного прогулу, продовжено підготовче провадження строком на 30 днів і відкладено судове засідання на 26.02.2020 р.

26.02.2020 р. справа знята з розгляду у зв`язку із перебуванням судді Альчука М.П. на лікарняному та призначена до розгляду на 13.03.2020 р.

06.03.2020 р. Головним управлінням ДФС у Черкаській області подано відзив де вказано, що перевірка проводилась в межах Закону України "Про очищення влади", а тому звільнення позивача є правомірним. При цьому, вимога заявлена до управління є похідною, а тому враховуючи правомірність звільнення позивача, відсутні підстави для стягнення грошового та речового забезпечення. Також, відповідач заперечив проти стягнення витрат на правничу допомогу вказавши, що позов подано в 2014 році, відтак є незрозумілим, яку позицію в 2016 році вивчав представник.

13.03.2020 р. відкладено підготовче засідання на 25.03.2020 р.

23.03.2020 р. та 25.03.2020 р. представником позивача подано відповідь на відзив, в якій вказано, що 17.10.2019 р. Європейський суд з прав людини своїм рішенням визнав порушення прав п`яти колишніх державних службовців звільнених на підставі люстрації. Зокрема серед доводів суду вказано, що Закон України "Про очищення влади" застосовується до дуже широкого кола осіб та умови його є жорсткими. Окрім того, даний закон створює враження невідповідності між проголошенням презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності серед основних засад влади, і те, як закон застосовувався на практиці.

Ухвалами від 25.03.2020 р. відмовлено в задоволенні клопотання про проведення засідання в режимі відеоконференції та зупинено провадження у справі до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.

30.03.2020 р. від Головного управління ДФС у Черкаській області надійшли заперечення на відзив в яких вказано, що рішення Європейського суду з прав людини від 17.10.2019 р. не підлягає застосуванню, оскільки було прийнято після набуття чинності Закону та прийнято щодо правовідносин, які не є тотожними з правовідносинами у даній справі. При цьому, як видно із матеріалів справи факт перебування позивача на посаді, яка підпадає під першу чергу перевірки підтверджено, дії щодо такої (перевірки) не оскаржувались.

27.05.2020 р. ухвалою суду поновлено провадження у справі та призначено розгляд на 03.06.2020 р.

Ухвалою від 03.06.2020 р. відкладено підготовче засідання на 11.06.2020 р.

11.06.2020 р. підготовче зсідання відкладено на 07.07.2020 р. о 13:30 год.

07.07.2020 р. закрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 01.09.2020 р.

01.09.2020 р. розгляд справи відкладено на 10.09.2020 р.

В судове засідання учасники справи не з`явились про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, при цьому від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Таким чином, враховуючи заяву представника позивача та належне повідомлення відповідачів, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за відсутності сторін відповідно до положень статті 205 КАС України в порядку письмового провадження. При цьому, відповідно до положень статті 229 КАС України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

23 жовтня 2014 року ГУ Міндоходів у Черкаській області проведено перевірку відомостей зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 , за наслідком якої складено довідку в якій вказано, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади «за період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 р. обіймав посади щодо яких встановлена заборона, а саме: з 23.02.2009 року начальника відділу організації боротьби з відмивання доходів, одержаних УПМ ДПА у Вінницькій області; з 20.07.2010 р. перший заступник начальника ДПІ -начальник ГВПМ ДПІ у м.Черкаси; з 17.02.2012 р. перший заступник начальника УПМ ДПС у Черкаській області; з 08.05.2013 р. виконуючий обов`язки начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Черкаській області; з 24.07.2013 р. начальник оперативного управління ГУ Міндоходів у Черкаській області".

В подальшому, на підставі даної довідки наказом Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 р. №2179-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Черкаській області.

Не погоджуючись із даним рішенням, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Визначаючись щодо позовних вимог , суд зазначає про наступне.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною першою статті 3 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Згідно статті 7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Так, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII).

В розумінні статі 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону №1682-VII).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).

Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту шостого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі .

Правовий статус податкової міліції визначено у розділі XVIII-2 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України).

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції (пункт 348.1 статті 348 ПК України).

Згідно з пунктом 349.1 статті 349 ПК України до складу податкової міліції належать, зокрема, управління (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, областях, округах (на два і більше регіони), містах Києві та Севастополі, управління, головні відділи (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонних, об`єднаних та контролюючих органах, що здійснюють супроводження великих платників податків.

Особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (пункт 353.1 статті 353 ПК України).

За приписами підпункту 353.4.2 пункту 353.4 статті 353 ПК України особам, яких прийнято на службу до податкової міліції на посади начальницького і рядового складу, присвоюються, зокрема, такі спеціальні звання старшого начальницького складу: полковник податкової міліції; підполковник податкової міліції; майор податкової міліції.

Отже, стаття 2 Закону № 1682-VII містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація).

Водночас чіткий перелік посад начальницького складу податкової міліції окремо визначено у переліку посад у пункті 6 частини першої статті 2 Закону №1682-VII.

Системний аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу податкової міліції за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) регіональних органів.

Відповідний правовий висновок викладено в постанові ВС від 03.06.2020 р.

Відтак, беручи до уваги, що позивач працював у вказаному періоді на посадах старшого начальницького складу податкової служби у званні «підполковник податкової міліції», то суд доходить висновку, що на посади, які позивач обіймав протягом означеного періоду, поширюється дія Закону №1682-VІІ, оскільки пункт 8 частини першої статті 3 цього Закону необхідно тлумачити у системному зв`язку із положеннями частини першої статті 1 та пункту 6 частини першої статті 2 цього Закону.

Водночас, вирішуючи цей спір, суд вважає за необхідне вказати наступне.

Як видно із матеріалів справи заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідних посадах.

Аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Водночас із аналізу цих норм випливає, що звільнення осіб з посад в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

На момент розгляду справи судом рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Суд вважає, що ці висновки підлягають застосуванню і у даній справі.

Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.

У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.

За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).

ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).

У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_2 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

Повертаючись до обставин даної справи, суд вказує, що скаржника було звільнено з посади керівника оперативного управління ГУ Міндоходів у Черкаській області на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на посадах щодо яких встановлена заборона. Водночас за матеріалами справи видно, що позивач перебував на посадах в податковій міліції до того як ОСОБА_2 став Президентом України і не звільнився протягом року після його приходу до влади. Переведення позивача з однієї на іншу посаду пов`язано із запровадженою на законодавчому рівні оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, у тому числі у зв`язку з утворенням Міністерства доходів і зборів України шляхом реорганізації Державної митної служби України та Державної податкової служби України, що мало вплив на організацію їх територіальних органів. Ніщо не вказує на те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента України ОСОБА_2 .

Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

Суд звертає увагу, що Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож, звільнення з посад визначених Законом №1682-VII -, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 № 2179-о «Про звільнення ОСОБА_1 » не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України .

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За таких обставин дійшов висновку , що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі та на службі. При цьому, суд враховує, що Головне управління Міндоходів у Черкаській області ліквідовано та його правонаступником стало Головне управління ДФС у Черкаській області, про що свідчить п.1 Положення про Головне управління ДФС у Черкаській області, затверджене наказом ДФС № 80 від 01.02.2019 р.

Окрім того, згідно штатного розпису Головного управління ДФС у Черкаській області станом на 04.03.2019 р. наявна посада начальника оперативного управління, відтак, позивача слід поновити саме на посаді начальника оперативного управління Головного управління ДФС у Черкаській області з 30 жовтня 2014 року.

Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення є достатнім ефективним засобом захисту порушеного права позивача, оскільки охоплює його поновлення на службі у податковій міліції.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року (справа №21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку №100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

В пункті 6 Постанови "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 року №13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Кількість днів вимушеного прогулу станом на день прийняття цього рішення становить 1467 робочих днів (з 29.10.14 по 10.09.20 р. ), середній заробіток за 1 день згідно довідки (11814,95 грн./42 робочих дня) складає 281 грн. 31 коп., у зв`язку з чим сума середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу становить 412 681,77 грн. (281,31 грн. х 1467 дн.).

При цьому, судом не приймається до уваги розрахунок середнього заробітку, наданий позивачем, оскільки такий не відповідає вимогам Порядку №100.

Враховуючи вищенаведені норми, суд дійшов висновку, що наявні підстави для поновлення позивача на попередній посаді, з мотивів, наведених у позові та, як наслідок, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує в тому числі чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

В силу положень пунктів 2,3 частини першої статті 371 КАС України, негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи вищенаведені норми процесуального закону, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та в частині стягнення із ГУ ДФС у Черкаській області на користь ОСОБА_1 середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме 5 907, 51 гривень із відповідним відрахуванням загальнообов`язкових платежів слід допустити до негайного виконання.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору. Відтак позивачем при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався, а отже не підлягає відшкодуванню.

Позивач в прохальній частині просить стягнути витрати на правову допомогу адвоката.

В свою чергу, представник ГУ ДФС у Черкаській області у відзиві на позовну заяву не погоджується з витратами на правову допомогу, вказує на недотримання співмірності, визначеної частиною п`ятою статті 134 КАС України, у їх встановлені, у зв`язку з чим суд зазначає наступне.

Відповідно до положень статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Частинами першою-третьою статті 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, для відшкодування правничих витрат потрібно надати договір, докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, зокрема детальний опис робіт (наданих послуг), докази їх прийняття та сплати.

Як встановлено, 02 липня 2016 року між позивачем та адвокатом Турченко Є.І. укладено договір про надання правничої допомоги №802/4103/14 від 02.07.2016 р. за умовами пункту 1.1 якого адвокат зобов`язується здійснити захист прав, свобод та інтересів клієнта до ДФС України про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку.

За надання правничої допомоги Клієнт сплачує адвокату винагороду у наступних розмірах: за вивчення правовідносин та надання консультацій з правової позиції позову 5000 грн., за підготовку клопотання про зупинення провадження 2000 грн., за моніторинг практики з аналогічних спорів, в тому числі практики судових органів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України,Європейського суду з прав людини 1000 грн/1 міс., за підготовку клопотання про поновлення провадження -2000 грн., за представництво в суді першої інстанції -2000 грн. за 1 судове засідання.

Отже як видно з Договору та додатку до нього, ними обумовлено перелік робіт/послуг, які мають бути надані адвокатом та визначено за них загальну суму гонорару.

За змістом частин першої-третьої статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу наведеної норми видно, що при визначені розміру гонорару адвокат враховує витрачений на надані послуги/роботи час, а сама винагорода сплачується саме за фактично виконані роботи/надані послуги.

Окрім того, відповідно до частин п`ятої, шостої статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В силу положень статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, у рішенні ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04, зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (п. 268, 269).

Крім того, згідно з рішенням ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), від 28 листопада 2002 року, відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і які були дійсно необхідними.

Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.

Так, суду надано акт виконаних робіт від 06.02.2017 р. згідно якого у 2016 році виконано наступні роботи:

- вивчення правовідносин та надання консультацій з питань правової позиції позову - 5000 грн.;

- підготовка клопотання про поновлення провадження - 2000 грн.;

- моніторинг судової практики з аналогічних спорів, в тому числі практики судових органів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України,Європейського суду з прав людини - 6000 грн.

Разом з тим, суд вказує на те, що правова позиція щодо позову сформована ще в 2014 році, в той час як договір про надання правової допомоги укладений у 2016 році, отже дані витрати не підлягають задоволенню із -за їх недоведенності.

Стосовно суми відшкодування заявленої за здійснення моніторингу судової практики та підготовки клопотання про поновлення провадження, на думку суду, така є завищеною, оскільки не є співмірною із складністю справи та виконаними адвокатом роботами та підлягає зменшенню до 2000 грн.

Отже, загальна сума витрат, які підлягають відшкодуванню згідно акту виконаних робіт від 06.02.2017 р. складає 2 000 грн.

З тих самих підстав, підлягає зменшенню розмір витрат на правничу допомогу до 2000 грн. визначений в актах виконаних робіт від 07.05.2018 р., 13.03.2019 р., згідно яких у 2017, 2018 роках виконано моніторинг судової практики з аналогічних спорів, в тому числі практики судових органів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Європейського суду з прав людини - 24 000 грн. (1000 грн./1 міс.).

Оцінюючи акт від 30.12.2019 р. щодо виконання послуг у 2019 році , а саме :

- підготовці клопотання про поновлення провадження у справі - 2000 грн.;

- моніторинг судової практики з аналогічних спорів , в тому числі практики судових органів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України,Європейського суду з прав людини - 12 000 грн. (1000 грн./1 міс.), то відшкодуванню підлягають витрати по підготовці клопотання в повному обсязі та моніторинг в сумі 1000 грн. Відтак, сума витрат, які підлягають відшкодуванню склала 3 000 грн.

Також, згідно акту виконаних робіт від 21.02.2020 р., представник вказує про здійснення представництва в судових засіданнях 16.01.2020 р., 05.02.2020 р., 26.02.2020 р. та відшкодування витрат в сумі 6 000 грн. (2000 грн. /1 судове засідання).

Однак, як видно із матеріалів справи 16.01.2020 р. судове засідання не відбувалось через неявку сторін, а 26.02.2020 р. справа знята з розгляду у зв`язку із перебуванням на лікарняному одного із членів колегії суду, про що складено довідку секретарем судового засідання.

Тобто, ані 16.01.2020 р., ані 26.02.2020 р. судові засідання не відбулись, відповідно, представництво в них представником позивача не здійснювалось. А отже, витрати в сумі 4000 грн. за здійснення представництва в судових засіданнях 16.01.2020 р. і 26.02.2020 р. не підлягають відшкодуванню та лише за представництво 05.02.2020 р. слід відшкодувати такі (витрати) в сумі 2000 грн.

Враховуючи наведене вище, а також заперечення відповідача стосовно відшкодування витрат на правничу допомогу, суд керуючись процитованими вище нормами, вважає за необхідне зменшити розмір витрат на правничу допомогу.

При вирішені цього питання суд виходить з того, що не всі послуги, передбачені актами надані, зокрема, відсутнє представництво адвоката в суді 16.01.2020 р. і 26.02.2020 р. та не подане у 2016 році клопотання про поновлення провадження у справі.

Також, суд враховує, що предмет спору в цій справі містить лише один епізод спірних правовідносин, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними. Більш того, сам позов з відповідною правовою позицією готувався та подавався в 2014 р., тобто до укладання догоовру з адвокатом.

Разом з цим, суд погоджується з наявністю наданих правничих послуг, що підтверджені матеріалами справи та полягають: підготовка клопотання про поновлення провадження у справі, моніторинг судової практики з аналогічних спорів , в тому числі практики судових органів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України,Європейського суду з прав людини та представництво в суді.

За сукупністю наведеного, суд доходить висновку, що заявлений позивачем до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу є непропорційним до предмета спору та не у повному обсязі доведеденим, а тому підлягає зменшенню. Витрати на правничу допомогу адвоката підлягають відшкодуванню частково в розмірі 9 000 грн. (згідно акту виконаних робіт від 06.02.2017 р. - 2000 грн.; згідно актів виконаних робіт від 07.05.2018 р., 13.03.2019 р.- 2000 грн.; згідно акту від 30.12.2019 р.- 3000 грн.; згідно акту виконаних робіт від 21.02.2020 р.- 2000 грн.), що відповідатиме вимогам розумності.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити повністю.

Скасувати наказ Міністерства доходів і зборів №2179-о від 29.10.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника оперативного управління Головного управління ДФС у Черкаській області та в податковій службі.

Стягнути з Головного управління ДФС у Черкаській області грошове та речове забезпечення за час вимушеного прогулу, починаючи з 29 жовтня 2014 року в сумі 412681,77 (чотириста дванадцять тисяч шістсот вісімдесят одна гривня 77 копійок).

Рішення суду допустити до негайного виконання в частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати - у межах суми стягнення за один місяць, а саме, 5 907, 51 (п`ять тисяч дев`ятсот сім гривень 51 копійку) (з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів).

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) 9 000 (дев`ять тисяч гривні 00 копійок) витрат на правову допомогу за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України (Львівська площа, 8, м.Київ, код код 43005393).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

Відповідач 1: Державна фіскальна служба України(Львівська площа, 8, м.Київ, код 39292197).

Відповідач 2: Державна податкова служба України(Львівська площа, 8, м.Київ, код код 43005393).

Відповідач 3: Головне управління ДФС у Черкаській області (вул. Хрещатик, буд 235, м. Черкаси, код ЄДРПОУ 39392109).

Головуюючий суддя Воробйова Інна Анатоліївна

Судді Альчук Максим Петрович

Крапівницька Наталя Леонідівна