Рішення № 91649216, 07.09.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2020 року Справа № 160/5529/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Юхно І.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини А1314 про стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

22.05.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А1314, у якому позивач просить суд:

- стягнути з військової частини А1314 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 червня 2018 року по 26 грудня 2019 року включно у розмірі 284696,28 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 13 червня 2018 року позивач був звільнений з військової служби в Збройних Силах України, а належне йому грошове забезпечення в повному обсязі виплачене тільки 26 грудня 2019 року. При цьому зазначає, що невиплаченим було грошове забезпечення з 02.06.2018 по 13.06.2018, щодо розмірів якого взагалі не було спору при звільненні. Грошове забезпечення за цей період було визначене відповідачем до виплати відповідно до наказу командира військової частини А1314 (по стройовій частині) від 13.06.2018 року №137, про те вчасно виплачене не було.

Однак навіть без фактичного спору про розмір належного до виплати грошового забезпечення, позивач був змушений для його стягнення звернутися до суду внаслідок бездіяльності відповідача. І належні суми грошового забезпечення за період з 02.06.2018 по 13.06.2018 року були виплачені позивачеві за рішенням суду лише 26.12.2019 року.

Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем становить з 14 червня 2018 року по 26 грудня 2019 року, оскільки 26 грудня 2019 року є днем припинення правопорушення щодо невиплати всіх сум, що належить йому.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 було залишено без руху та запропоновано позивачу усунути недоліки позовної заяви.

18.06.2020 року на виконання вищевказаної ухвали позивачем надано до суду уточнений адміністративний позов разом з додатками.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 червня 2020 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Розгляд справи по суті вирішено розпочати з 23 липня 2020 року.

Відповідач відзив на адміністративний позов не надав. Судова кореспонденція направлялась за адресою що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань, у матеріалах справи наявне рекомендоване повідомленням про вручення поштового відправлення.

Згідно частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Згідно з пунктом 10 частини першої статті 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Розгляд даної адміністративної справи мав відбутись до 22.08.2020 року за правилами ст. 262 КАС України.

Відповідно до частини 6 статті 120 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Головуючий по справі суддя Юхно І.В. перебувала у щорічній відпустці з 14.08.2020 по 04.09.2020 року включно, питання про прийняття рішення по даній справі вирішується в перший робочий день 07.09.2020 року.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач проходив військову службу у військовій частині А 1314 і згідно наказу командира військ оперативного командування «Схід» від 02 травня 2018 року №77 звільнено у запас майора юстиції ОСОБА_1 відповідно до підпункту «а» частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з урахуванням пункту «ї» пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

З 13 червня 2018 року виключено зі списків особового складу частини і усіх видів забезпечення, згідно витягу із наказу командира військової частини А1314 №137 від 13.06.2020 року.

16.05.2019 року позивач звернувся із позовною заявою про визнання протиправною бездіяльності військової частини А1314:

- щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення в період з 02.06.2018 по 13.06.2018, та зобов`язати відповідача виплатити позивачу грошове забезпечення за вказаний період;

- щодо невиплати ОСОБА_1 посадового окладу за тимчасово виконуваною посадою помічника командира військової частини А1314 з правової роботи – начальника юридичної служби в періоди протягом 01.04.2015-21.04.2015, 15.09.2015-08.10.2015, 09.02.2017-16.03.2017, 09.04.2018-13.06.2018, та зобов`язати відповідача виплатити позивачу посадовий оклад за посадою помічника командира військової частини А1314 з правової роботи - начальника юридичної служби, яка ним виконувалась у вказані періоди;

- щодо невиплати ОСОБА_1 премії у період з квітня 2012 року по квітень 2013 року, зобов`язати виплатити премію за вказаний період.

22.07.2019 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом винесено рішення у справі №160/4460/19 про часткове задоволення вимог позивача в частині невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення в період з 02.06.2018 по 13.06.2018, та зобов`язати відповідача виплатити позивачу грошове забезпечення за вказаний період та невиплати ОСОБА_1 посадового окладу за тимчасово виконуваною посадою помічника командира військової частини А1314 з правової роботи – начальника юридичної служби в періоди протягом 01.04.2015-21.04.2015, 15.09.2015-08.10.2015, 09.02.2017-16.03.2017, 09.04.2018-13.06.2018, та зобов`язати відповідача виплатити позивачу посадовий оклад за посадою помічника командира військової частини А1314 з правової роботи - начальника юридичної служби, яка ним виконувалась у вказані періоди.

05.11.2019 року постановою Третього апеляційного адмінстративного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,- залишено без задовоолення, рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 липня 2019 року у справі №160/4460/19 залишено без змін.

26.12.2019 року, на рахунок позивача від відповідача надійшли грошові кошти в сумі 14260,41 грн., що підтверджується випискою по надходженням на картковй рахунок ОСОБА_1 від 14.05.2020 року.

15.05.2020 року надано відповідь командира військової частини А1314, на запист позивача (вих.№732) від 04.05.2020 року, в якому зазначно, що на теперішній час законодавством України не визначено порядку очислення середньоденного грошового забезпечення на момент звільнення з військової служби.

У зв`язку з наведеним позивач звернувся до суду з вимогою стягнення з відповідача в порядку статті 117 КЗпПП України середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 червня 2018 року по 26 грудня 2019 року включно.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №400/3151/19 адмінстративне провадження №К/9901/12644/20 та від 08 вересня 2020 року у справі № 810/2116/17 адмінстративне провадження №К/9901/34156/18, які судом враховано при виконанні положень ч.5 ст. 242 КАС України.

Суд зазначає, що належні суми грошового забезпечення за період з 02.06.2018 по 13.06.2018 року були виплачені позивачеві за рішенням суду лише 26.12.2019 року. Отже військова частина А1314 провела фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати заробітної плати з 02.06.2018 по 13.06.2018 року при звільненні поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Ураховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.

Стосовно стягнення з військової частини А1314 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку у розмірі 284696,28 грн., то суд зазначає, що відповідачем не надано до суду відзиву на позонву заяву та докуметів щодо розміру середньомісячного/ середньоденного розміру заробітної плати позивача станом на день звільнення.

Відповідно до абзацу 2 статті 117 КЗпП при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та і визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Оскільки позивача звільнено з військової служби з 14 червня 2018 року, а виплати належних сум грошового забезпечення були виплачені позивачеві за рішенням суду, яке набрало законної сили 05.11.2019 року, лише 26.12.2019 року, відповідно строк затримки розрахунку складає - 560 днів.

Згідно відповіді командира військової частини А1314, на запист позивача (вих.№732) від 04.05.2020 року, в якому зазначно, що на теперішній час законодавством України не визначено порядку очислення середньоденного грошового забезпечення на момент звільнення з військової служби. Тому немає можливості провести обчислення та надати інформацію. Крім того у вказаній відповіді зазнаено, що розмір грошового забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням становили : квітень 2018 року - 14668,00 грн., травень 2018 року - 16288,65 грн.

Виходячи з вищенаведених норм суд вважає за необхідне самостійно розрахувати середньоденний заробіток позивача, який складає - 507,48 грн. (14668,00 + 16288,65)/61= 507,48 грн.)

При цьому, суд звертає увагу на те, що при розмірі невчасно виплаченої грошового забезпечення в період 02.06.2018 по 13.06.2018 в сумі 14260,41 грн., позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку з 14 червня 2018 року по 26 грудня 2019 року (560днів), який складає 284188,80 грн.(507,48 х 560 днів = 284188,80 грн.), що значно перевищує розмір невчасно виплачених сум (14260,41 грн.).

Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що фінансування відповідача здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд в постанові від 30 жовтня 2019 року по справі №806/2473/18 (адміністративне провадження №К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.

Так, істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 5 % (14260,41 грн. (частка виплати грошового забезпечення в період 02.06.2018 по 13.06.2018) /284188,80 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 14 червня 2018 року по 26 грудня 2019 року (560 днів)) х 100).

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 5 % становить: 14207,20 грн (507,48 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 5 % = 25,37 грн., 25,37 грн. х 560 (днів затримки розрахунку) = 14207,20 грн.).

Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 14207,20 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.

Відтак суд вважає, що зменшення суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, оскільки стягнення компенсації у розмірі: 284188,80 грн за несвоєчасну виплату заборгованості у 14260,41 грн було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача.

Вказана правова позиція підтверджується постановою Верховного Суду 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.

Також, суд враховує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена в п. 39-41 постанови Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України "Про судовий збір" розподіл витрат у відповідності до статті 139 КАС України не здійснюється.

Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 9, 73-77, 139, 241-246, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини А1314 (місцезнаходження: 49006 м. Дніпро, вул. Надії Алексєєнко , буд.42, код ЄДРПОУ 08314614) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Стягнути з військової частини А1314 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 червня 2018 року по 26 грудня 2019 року включно в розмірі 14207,20 грн. (чотирнадцять тисяч двісті сім гривень 20 копійок).

В задоволенні іншої частини відмовити.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

На підставі положень статті 297 КАС України апеляційна скарга подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень КАС України.

Суддя І.В. Юхно