Рішення № 91638807, 17.09.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2020 року м. Київ № 640/4029/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві

про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 18 листопада 2019 року щодо відмови у призначенні пенсії за віком; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві зарахувати стаж роботи позивача з 29 червня 1971 по 01 грудня 1994 року в Київській обласній колегії адвокатів до страхового стажу та призначити пенсію за віком з дня звернення - 26 жовтня 2016 року.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що висновок Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо неможливості зарахування до страхового стажу періоду роботи позивача з 29 червня 1971 по 01 грудня 1994 року в Київській обласній колегії адвокатів зроблений з порушенням норм чинного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів та не відповідає дійсним обставинами справи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 березня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У відзиві на позов представник відповідача заперечує проти його задоволення та вважає відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком правомірною, оскільки періоди роботи з 26 липня 1971 по 01 грудня 1994 року не можливо віднести до страхового стажу позивача, так як записи у трудову книжку внесено з порушенням Інструкції, а саме запис про звільнення закріплено печаткою УРСР, тобто Державою, яка припинила своє існування 24 серпня 1991 року.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , є громадянкою України, народилася і до 05 серпня 1997 року проживала в Україні в м. Києві.

У період з 29 червня 1971 року по 01 грудня 1994 року позивач працювала в Київській обласній колегії адвокатів, а з 05 січня 1994 року по 01 серпня 1997 року в Адвокатському об`єднанні «Друга Київська адвокатська контора» на умовах трудових договорів. Загальний трудовий стаж позивача складає більше 26 років.

У серпні 1997 року позивач виїхала з України на постійне проживання до Держави Ізраїль, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль, що підтверджується відміткою в паспорті громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 , виданому 21 лютого 2017 року органом 2ISR на сторінці 2.

26 жовтня 2016 року представник позивача звернулася за місцем останньої реєстрації позивача в Україні в місті Києві до органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком та необхідними документами, а саме: трудовою книжкою, довідками про заробітну плату позивача, довідкою з місця проживання, копією картки платника податків позивача, копією паспорта позивача та копією довіреності представника.

04 листопада 2016 року відповідачем була надана відповідь про те, що в поданих документах відсутній паспорт на ім`я заявниці або інший документ, який засвідчував особу та факт постійного проживання її на території України, а тому призначити пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» немає законних підстав.

Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивач звернулася з позовом до суду.

Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2017 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року постанову Голосіївського районного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, а саме, зобов`язано Правобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві повторно розглянути заяву представника позивача про призначення пенсії від 26 жовтня 2016 року.

30 січня 2019 року Верховний суд залишив постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року без змін.

В подальшому 12 лютого 2019 року представником позивача направлено відповідачу заяву про добровільне виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року та постанови Верховного суду від 30 січня 2019 року, яку залишено без відповіді.

07 серпня 2019 року Голосіївським районним судом міста Києва видано виконавчий лист на виконання рішення суду апеляційної інстанції, який направлено до державної виконавчої служби.

10 вересня 2019 року представником позивача повторно направлено заяву відповідачу про добровільне виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2017 року.

05 жовтня 2019 року представником позивача було направлено відповідачу адвокатський запит за вих. № 173-аз.

15 листопада 2019 року відповідачем надано відповідь на адвокатський запит, відповідно до якої на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року №752/20012/16-а та постанови Верховного суду від 30 січня 2019 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 від 26 жовтня 2016 року щодо призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», в якій повідомлено, що ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за віком, оскільки періоди роботи з 29 червня 1971 року по 01 грудня 1994 року неможливо зарахувати до страхового стажу, оскільки записи внесено з порушенням Інструкції (від 18 жовтня 1993 року №643), а саме запис про звільнення закріплено печаткою УРСР, тобто Держави, яка припинила своє існування 24 серпня 1991 року. Згідно наданих документів та даних персоніфікованого обліку страховий стаж позивача складає 3 роки 6 місяців 27 днів.

17 грудня 2019 року відповідачем була надана відповідь на адвокатський запит від 30 листопада 2019 року № 217, де зазначено, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 18 листопада 2019 року гр. ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Так, відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначено Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).

Відповідно до статті 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 8 Закону № 1058-IV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, визначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно редакції частини 1 статті 26 закону № 1058-IV, яка діяла на момент звернення представника позивача із заявою про призначення пенсії від 26 жовтня 2016 року, особи мають право на значення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

Частиною 1 статті 44 Закону № 1058-IV встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно до пункту 1.1. Порядку подання та оформлення документів для призначення перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 № 22-1 (далі - Порядок №22-1), заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію, за місцем, проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника.

Згідно абзацу 3 пункту 1.7. Порядку №22-1, у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно надати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

У відповідності до пункту 4.3. Порядку № 22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за явності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Згідно з частиною 2 пункту 4.7. Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження.

З вищенаведеного вбачається, що необхідними умовами для призначення пенсії за вказаними нормами закону є наявність:

- громадянства України;

- особа має бути застрахована в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування;

- особа має досягти пенсійного віку, а саме 60 років;

- особа повинна мати необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, в даному випадку - 15 років.

З матеріалів справи вбачається, що 29 червня 1971 року позивача зараховано на посаду секретаря ЮК №2 Подільського району міста Києва Київської обласної колегії адвокатів (запис №1 трудової книжки).

В подальшому з цієї посади позивача було переведено на інші посади в Київській обласній колегії адвокатів (записи № 2 та № 3), а з 20 липня 1973 року позивач призначена консультантом по кодифікації Президії в тій же колегії (запис №4).

Крім того, з копії трудової книжки встановлено, що одночасно з 26 жовтня 1977 року позивач прийнята до членів Київської обласної колегії адвокатів - адвокатом (запис №5).

При цьому позивач не була звільнена та продовжувала виконувати обов`язки консультанта по кодифікації в Президії.

30 червня 1981 року позивач звільнена з посади консультанта по кодифікації Президії в зв`язку з переходом в Обласну юридичну консультацію (запис №6).

01 липня 1981 року зарахована членом Київської обласної колегії адвокатів та направлена в Обласну юридичну консультацію адвокатом (запис №7).

У період з 01 грудня 1988 року по 16 квітня 1990 року працювала старшим консультантом в народному господарстві (записи №8 та №9), у період з 18 вересня 1990 року по 11 квітня 1991року консультантом по роботі в народному господарстві, з якої також була звільнена, при цьому залишившись працювати адвокатом ЮК Київської області (записи №10 та №11).

01 грудня 1994 року позивача відраховано з членів Київської обласної колегії адвокатів в зв`язку з ліквідацією останньої (запис №12).

Тобто, з наведеного вище вбачається, що позивач безперервно у період з 29 червня 1971 року по 01 грудня 1994 року працювала в Київській обласній колегії адвокатів, але були періоди коли вона суміщала роботу адвоката з іншими посадами - консультанта, старшого консультанта.

За таких підстав, висновок відповідача про звільнення позивача 30 червня 1981 року та необхідність при цьому його завірення печаткою - не відповідає дійсним обставинам справи.

Крім того, безперервність страхового стажу також підтверджують довідки про заробітну плату для обчислення пенсії вих. №401 та №402 від 15 жовтня 2010 року, видані Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, у яких зазначено заробітна плата позивача за період з січня 1981 року по грудень 1991 року - безперервно.

Вказані довідки про заробітну плату є документами, що підтверджують трудовий стаж, як визначено в пункті 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1993 року № 637, а саме за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Крім того, суд критично відноситься до посилань відповідача про те, що за період з 01 липня 1981 року по 01 грудня 1994 року відсутнє прізвище, ім`я по батькові особи, яка вносила запис про звільнення, оскільки з наявної копії трудової книжки вбачається, що 01 грудня 1994 року позивача було відраховано з членів Київської обласної колегії адвокатів в зв`язку з ліквідацією колегії. При цьому запис №12 про звільнення позивача засвідчений підписом голови Президії Ковбасинської та печаткою Президії, на якій міститься запис «Міністерство юстиції УРСР», «Київська обласна колегія адвокатів».

Доводи відповідача, що запис про звільнення закріплено печаткою УРСР, тобто Державою, яка припинила своє існування 24 серпня 1991 року, не може впливати на права та законні інтереси позивача, оскільки положення Інструкції про порядок видачі дозволів на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом МВС від 18 жовтня 1993 № 643, на яку посилається відповідач, не містять вказівок про нечинність фактично існуючих печаток та штампів та про обов`язок їх заміни.

Та обставина, що підприємство не замінило свою печатку новою після припинення УРСР, не може підтверджувати те, що документи, які засвідчені нею, неправдиві.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 75/615/17(К/9901/768/17).

Також, Верховним Судом у постанові від 06 березня 2018 року у справі №754/14898/15 вказано на необґрунтованість доводів відповідача щодо відсутності підстав для врахування до загального стажу періоду роботи, звільнення з якої завірено печаткою держави, яка станом на 21 лютого 1994 року припинила своє існування.

Верховний суд звернув увагу, що підставою для призначення пенсії на пільгових умовах є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Пенсійний фонд України не врахував, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що доводи відповідача про те, що запис про звільнення закріплено печаткою УРСР, тобто Держави, яка припинила своє існування 24 серпня 1991 року, а тому не має підстав для врахування відповідного стажу, спростовуються матеріалами справи, оскільки визначальним в даному випадку є сам факт зайнятості позивача, який підтверджений документально.

Суд вважає, що стаж роботи позивача у період з 29 червня 1971 року по 01 грудня 1994 року у Київській обласній колегії адвокатів має бути зараховано у стаж для призначення пенсії за віком.

Крім того, суд зазначає, що відповідачем було порушено строк розгляду заяви та процедуру прийняття рішення за заявою представника позивача від 26 жовтня 2016 року.

Як встановлено, постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року набрала законної сили з дня її проголошення. Постановою Верховного суду від 30 січня 2019 року останню залишено без змін.

10 вересня 2019 року представником позивача повторно було направлено заяву про добровільне виконання рішення суду, однак лише 18 листопада 2019 року рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком, чим порушено строки розгляду вказаної заяви.

Відповідно до пунктів 2-4 частини 1, частини 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих з положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи викладене вище суд вважає, що найбільш ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання відповідача призначити пенсію.

Так, відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права та свободи, чані в цій Конвенції, було порушено, має: право на ефективний засіб юридичного захисту в тональному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у Законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєва проти України» від 05 квітня 2005 року).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Повноваження суду при вирішенні адміністративної справи визначені статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до пункту 2 частини 1 якої у разі задоволення адміністративного позову суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, проте відповідний спосіб захисту має бути законним та відповідати певній нормі права.

В даному випадку покладення на відповідача обов`язку прийняти конкретне рішення не може свідчити про втручання у дискреційні повноваження відповідача, а є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Враховуючи викладене вище суд вважає, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві безпідставно відмовлено ОСОБА_1 у призначення пенсії за віком, починаючи з 26 жовтня 2016 року.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується протиправність дій Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, в той час як відповідачем не доведено їх правомірність з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмови у призначенні пенсії за віком, викладене в листі від 18 листопада 2019 року №280391/03.

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві зарахувати стаж роботи ОСОБА_1 з 29 червня 1971 року по 01 грудня 1994 року в Київській обласній колегії адвокатів до страхового стажу та призначити пенсію за віком з дня звернення - 26 жовтня 2016 року.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко