Рішення № 91633653, 09.09.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2020 року об 11 год. 37 хв.Справа № 280/1203/20 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Новікової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Півоварової В.П.

представника позивача – Кравець К.Є.,

представника відповідача – Одинець О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом Фізичної особи – підприємця ОСОБА_1

до Головного управління Держпраці у Запорізькій області

про визнання протиправною та скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

24 лютого 2020 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позов Фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 (далі – позивач) до Головного управління Держпраці у Запорізькій області (далі – відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправною та скасувати постанову від 23.01.2020 №ЗП/4180/563/АВ/П/ТД-ФС.

Ухвалою суду від 02.03.2020 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання на 01.04.2020.

Ухвалою суду від 01.04.2020 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, а підготовче засідання відкладено на 13.05.2020.

Ухвалою суду від 13.05.2020 підготовче засідання відкладено на 27.05.2020.

27.05.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено судове засідання з розгляду справи по суті на 03.06.2020.

03.06.2020 судове засідання відкладено на 15.07.2020.

15.07.2020 судове засідання відкладено на 09.09.2020.

09.09.2020 судом в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем протиправно та не обґрунтовано за результатами проведеного інспекційного відвідування прийнято постанову, якою на позивача накладено штраф. Так, позивач зазначає, що відповідачем порушено порядок проведення інспекційного відвідування та таке фактично проведено без наявності правових підстав. Також, позивач вказував на те, що складений за результатами інспекційного відвідування Акт перевірки не відповідає встановленим чинним законодавством України вимогам до Акту інспекційного відвідування.

Крім того, позивач вказував на те, що інспектор праці вирішуючи питання застосування до позивача штрафних санкцій мав право вирішувати питання про застосування як штрафної санкції за ч.2 ст.265 КЗпП України так і за ч.3 ст.41 КУпАП. При цьому, на думку позивача, відповідачем повинна була бути застосована штрафна санкція передбачена статтею 41 КУпАП, оскільки така є менш суворою та більш сприятливою для суб`єкта господарювання. Також, позивач звертав увагу і на те, що після застосування до позивача штрафних санкцій до статті 265 КЗпП України було внесено зміни, які пом`якшили відповідальність фізичних осіб – підприємців, які є платниками єдиного податку, та встановлено відповідальність у вигляді попередження, у разі вчинення порушення вперше. За таких обставин, позивач вважає, що положення Закону, яким внесено зміну до статті 265 КЗпП України мають зворотню силу та поширюються на неї.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень зазначив, що під час проведення інспекційного відвідування інспектором Держпраці було встановлено факт використання найманої праці без офіційного працевлаштування, зокрема ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , допущені до роботи без укладання трудового договору, що є порушенням ч.3 ст.24 КЗпП України. Відповідач зазначає, що зазначені особи виконували роботи з перевезення вантажу (маршрути до 50 км та більше), що свідчить про те, що таким роботам не притаманний кінцевий конкретно визначений результат, а характерний саме процес праці. Також, відповідач вказував на те, що коло обов`язків, які виконували зазначені особи збігаються з колом обов`язків за посадою «Водій автотранспортних засобів». Відповідач вважає, що між позивачем та громадянами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 виникли саме трудові відносини, а не цивільно-правові. Також, відповідач вказував на те, що нова редакція статті 265 КЗпП України застосовується з 02.02.2020, а тому не може застосовуватись до спірних правовідносин. Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, встановив наступне.

З матеріалів справи судом встановлено, що 27.11.2019 ГУ Держпраці у Запорізькій області, на підставі інформації отриманої із Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 30.08.2019 №12508-08 та 30.07.2019 №11261-08 про роботодавців, в яких 30 і більше відсотків фізичних осіб працюють на умовах цивільно-правових договорів та про фізичних осіб, що виконують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами у одного роботодавця більше року, видано наказ №2134 «Про проведення заходу державного нагляду (контролю)», яким наказано забезпечено провести інспекційні відвідування осіб зазначених у повідомленні, зокрема і позивача.

У період з 03.12.2019 по 10.12.2019 інспектором праці проведено інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1 , за результатами якого складено Акт від 10.12.2019 №ЗП4180/563/АВ.

Відповідно до висновків Акту інспекційного відвідування від 10.12.2019 №ЗП4180/563/АВ встановлено порушення позивачем приписів ч.3 ст.24 КЗпП України, а саме відповідач дійшов висновку, що позивач використовує найману працю осіб, без офіційного працевлаштування, а саме 7 осіб було допущено до роботи без укладання трудового договору, що порушує вимоги ч.3 ст.24 КЗпП України, а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8

23.01.2020 ГУ Держпраці у Запорізькій області прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №ЗП4180/563/АВ/П/ТД-ФС, якою до позивача застосовано штрафні санкції в розмірі 876330,00 грн., за допущення до роботи без укладання трудового договору ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Позивач, не погодившись з постановою про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з приписів ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, які визначають, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень..

Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.4 ст.2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» заходи контролю здійснюються органами Державної фіскальної служби (крім митного контролю на кордоні), державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації.

Згідно ч.5 ст.2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 цього Закону.

Відповідно до статті 12 Конвенції Міжнародної організації праці №81 від 1947 року (далі – Конвенція), інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право: a) безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції; b) проходити у денний час до будь-яких приміщень, які вони мають достатні підстави вважати такими, що підлягають інспекції; та c) здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються.

Згідно статті 16 Конвенції, інспекції на підприємствах проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних правових норм.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що відповідачем було порушено порядок проведення інспекційного відвідування, оскільки, на думку позивача, не було правових підстав для його проведення, оскільки у разі якщо позивач вважав, що відсутні підстави для проведення інспекційного відвідування, то мав право не допускати інспекторів до проведення інспекційного відвідування, відповідно до положень статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Разом з тим, позивач відповідним правом не скористався, а навпаки надавав інспекторам відповідні пояснення та документи необхідні для проведення інспекційного відвідування, у зв`язку з чим дослідженню підлягають саме результатами інспекційного відвідування.

Разом з тим, суд не може погодитись із правомірністю застосування до позивача штрафних санкцій та з обґрунтованістю висновків щодо порушення позивачем вимог ст.24 КЗпП України в частині допуску до роботи без укладання трудового договору в письмовій 7 осіб, з огляду на наступне.

Суд зазначає, що визначення трудового договору міститься у частині першій статті 21 КЗпП України та означає угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За приписами статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядчик) зобов`язується на свій ризик, виконати певну роботу за завданням іншої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Обов`язок підрядника виконати роботу або виконавця надати послугу на свій ризик говорить про те, що він не може відмовитися від прийняття на себе певних негативних наслідків, що виникають при виконанні підрядних робіт.

За приписами статті 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір являється укладеним, якщо сторони в належній формі досягли угоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є - предмет договору, умови, визначені законом як істотні чи необхідні для договору даного виду, а також всі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з врахуванням законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За положеннями частини першої статті 854 ЦК України замовник виплачує належну підрядчику суму за результатами виконаної роботи. Щодо наданих послуг винагорода за виконану роботу (надані послуги) виплачується виконавцю в розмірі, в терміни і в порядку, який встановлений в договорі (частина перша статті 903 ЦК України).

Отже основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності; за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності, гарантії та компенсації передбачені для працівника, а також обов`язки роботодавця залишаються за його межами.

Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №820/1432/17 (провадження №К/9901/15518/18), від 13 червня 2019 року у справі №815/954/18 (провадження №К/9901/3195/19), у справі №1840/2507/18 (провадження №К/9901/10124/19), у справі №824/896/18-а (провадження № К/9901/10149/19).

Так, з матеріалів справи судом встановлено, що протягом спірного періоду між ФОП ОСОБА_1 та громадянами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 укладалися Договори підряду на надання послуг, відповідно до яких Виконавці (зазначені громадяни) на свій ризик прийняли на себе зобов`язання здійснити наступні види робіт: послуги з перевезення вантажу (маршрут до 50 км.) та послуги з перевезення вантажу (маршрут більш 50 км.)

Відповідно до пункту 1.2 Договорів, зобов`язання Виконавця за даною угодою вважаються виконаними після прийняття Замовником виконаних робіт і підписання Сторонами Акту виконаних робіт.

Згідно пункту 2.1 Договорів, винагорода за надані послуги, вказані в п.1.1 нараховується за фактично виконаний об`єм послуг.

Також, до матеріалів адміністративної справи надано акти надання послуг, за якими відбувалась прийняття-здача виконаних робіт.

Суд зазначає, що відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб`єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб`єкта, визначених законом.

Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.

Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

Суд зазначає, що відповідачем до матеріалів адміністративної справи не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність між позивачем та громадянами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 саме трудових відносин.

Так, до матеріалів справи не надано доказів того, що громадяни ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 здійснювали перевезення вантажів щоденно, не надано доказів на підтвердження того, що такі особи підлягали правилам внутрішнього трудового розпорядку підприємця, доказів того, що такі особи щоденно прибували на визначене робоче місце, тощо.

Також, до суду не надано доказів на підтвердження того, що вищезазначеним особам виплачувалась заробітна плата щомісячно та не залежно від об`єму виконаної роботи.

Опитування ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 відповідачем під час інспекційного відвідування також проведено не було.

Посилання відповідача на те, що трудові відносини підтверджуються тим, що у наданні послуг з перевезення використовувались транспортні засоби позивача, то суд зазначає, що такі обставини не суперечать умовам договору підряду та не свідчить про наявність саме трудових відносин.

Отже, характер взаємовідносин між позивачем та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 відповідають вимогам встановленим до цивільно-правового договору, ознаки які притаманні трудовим відносинам судом не встановлено та відповідачем не доведено.

Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що абзацом другим частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України (КЗпП України) в редакції, що діяла з 28.11.2019, було передбачено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12 грудня 2019 року №378-ІХ до ст.265 КЗпП України внесено зміни, якими, зокрема, суттєво зменшено штрафи за порушення законодавства про працю.

Закон України «Про внесення змін до КЗпП України» від 12 грудня 2019 року №378-ІХ з оновленими розмірами штрафів діє з 02 лютого 2020 року.

Так, за визначенням абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України в редакції з 02 лютого 2020 року юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження.

Частину другу ст.265 КЗпП України доповнено новим абзацом, що передбачає відповідальність за вчинення порушення, передбаченого абзацом другим цієї частини, повторно протягом двох років з дня виявлення порушення - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.

З матеріалів адміністративної справи встановлено, що позивач є платником єдиного податку ІІІ групи.

Конституційний Суд України у рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), зазначив, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Відповідно до цього ж рішення Конституційного Суду України дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалася лише в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України та інші). Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.

У рішенні Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року №6-рп/2000 зазначено, що суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом`якшують відповідальність особи.

У рішенні від 02 липня 2002 року №13-рп/2002 Конституційний Суд України повторив раніше викладені положення попередніх рішень, зокрема те, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності (рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп), і не поширюється на правовідносини, які виникли й закінчилися до набуття такої чинності (рішення Конституційного Суду України від 5 квітня 2001 року № 3-рп).

За визначенням статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа з повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Згідно положень ст. 51 цього Кодексу до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Отже, статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Тобто, фізична особа-підприємець одночасно має ознаки фізичної та юридичної особи.

Проте, суд вважає за необхідне застосувати за даних правовідносин правило пріоритету норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням, вважаючи позивача у першу чергу фізичною особою.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Корецький та інші проти України» було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону було вірно розтлумачено судами та дане втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у другому пункті статті 11 Конвенції не лише вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Відповідно до пп.5.4 п.5 рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

За таких обставин, оскільки на даний час законодавець фактично звільнив від відповідальності у вигляді штрафу за допущення особи до виконання роботи без укладання трудового договору фізичних осіб – підприємців І-ІІІ групи єдиного податку та визначив для таких осіб відповідальність у вигляді попередження (за допущення порушення вперше), то суд вважає, що після внесених змін до законодавства застосовані до позивача штрафні санкції в розмірі 876330,00 грн. не можуть бути визнанні обґрунтованим заходом відповідальності та є надмірними.

Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що під час прийняття оскаржуваної постанови про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами відповідач діяв необґрунтовано та без урахування всіх обставин, які мають значення при прийнятті рішення.

За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ФОП ОСОБА_1 .

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Головного управління Держпраці у Запорізькій області (69032, м.Запоріжжя, вул.Північне шосе, 25, код ЄДРПОУ 39833546) про визнання протиправною та скасування постанови – задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Запорізькій області від 23.01.2020 № ЗП4180/563/АВ/П/ТД-ФС про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами.

Стягнути на користь Фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 8763,30 грн. (вісім тисяч сімсот шістдесят три гривні 30 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Запорізькій області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення у повному обсязі виготовлено та підписано 17.09.2020.

Суддя І.В. Новікова