Рішення № 91599438, 15.09.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 вересня 2020 року м. Київ № 640/20843/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 доГоловного управління Державної податкової служби в Київській областіпровизнання протиправною та скасування податкової вимоги,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) подав на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Головного управління Державної податкової служби в Київській області (далі - відповідач або ГУ ДПС в Київській області), в якому просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.08.2019 № Ф-129907-56.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.11.2019 (суддя Пащенко К.С.) позовну заяву залишено без руху.

02.12.2019 від позивача надійшла заява про усунення недоліків його позову.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.12.2019 відкрито провадження у даній справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що на його переконання відповідачем безпідставно було нараховано йому недоїмку з ЄСВ, оскільки з 2002 року він не здійснює підприємницьку діяльність, не має відкритих поточних рахунків для ведення такої діяльності та не подає відповідних податкових декларацій, а натомість працює на підставі трудового договору (за трудовим наймом) і роботодавцем за нього сплачується єдиний внесок шляхом відрахування з його заробітної плати.

Разом з тим, позивач зазначає, що 02.02.2014 відомості про нього безпідставно та без його відома і згоди були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, та зазначає, що в період з 03.10.2001 по 28.10.2019 позивач перебував на обліку як фізична особа-підприємець, а тому зобов`язаний був сплачувати ЄСВ, незалежно від отримання доходу.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

03.10.2001 ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець.

З 2002 року позивач припинив подання податкової звітності.

02.02.2014 відомості про ОСОБА_1 як фізичну особу-підприємця внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

13.08.2019 відповідачем прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-129907-56, якою позивачу визначено до сплати заборгованість з єдиного внеску на суму 15337,08 грн., що складається із сум заборгованості за 4 квартали 2018 року (по 819,06 грн. за кожний місяць) та заборгованості за 2 квартали 2019 року (по 918,06 грн. за кожний місяць).

12.09.2019 позивач звернувся до ДПС України зі скаргою на вказану вимогу ГУ ДПС у Київській області.

15.10.2019 рішенням ДПС України № 5650/6/99-00-08-06-01 у задоволенні зазначеної скарги позивачу відмовлено.

28.10.2019 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 23260060003002698 про припинення підприємницької діяльності позивача.

Незгода з вищевказаної податковою вимогою від 13.08.2019 № Ф-129907-56 обумовила звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд наголошує на такому.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI).

Платниками єдиного внеску є, зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені з урахуванням норм законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством чи за цивільно-правовими договорами (пункт 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI).

Базою нарахування єдиного внеску для зазначених платників є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються положеннями Закону про оплату праці, та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абзац перший пункту 1 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI).

Також платниками єдиного внеску, як зазначено у пункті 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками.

Єдиний внесок для фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом про ЄСВ. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (пункт 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI).

Базою нарахування єдиного внеску, зокрема, для фізичних осіб - підприємців, які перебувають на загальній системі оподаткування, є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає оподаткуванню ПДФО. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць (пункт 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI).

У разі, якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом про ЄСВ. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

01.07.2004 набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755-IV (далі - Закон № 755-IV).

Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону № 755-IV фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Прикінцевими положеннями вказаного Закону № 755-IV, з урахуванням змін, внесених Законом від 25.03.2014 № 1155-VII, установлено обов`язок усіх діючих фізичних осіб-підприємців, створеним та зареєстрованим до 01.07.2004, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру, подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру.

Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.

Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що законодавством регламентовано обов`язок фізичних, які в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань осіб-підприємців (далі - ЄДР) зареєстровані як ФОП, сплачувати ЄСВ.

При цьому, у разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник має право самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом.

Разом з тим, розмір єдиного внеску за будь-яких умов не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат за чинними видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 07.02.2020 у справі № 803/150/17 та відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України є обов`язковими для врахування судом при вирішенні цієї справи.

Перевіряючи доводи сторін та аналізуючи зібрані у справі докази, суд звертає увагу на те, що у 2018 році та, зокрема, до 28.10.2019, тобто в період, за який спірною податковою вимогою визначено заборгованість зі сплати ЄСВ, позивач був зареєстрований в ЄДР як ФОП та, згідно з вищенаведеними нормами Закону № 2464-VI, був зобов`язаний сплачувати єдиний внесок.

При цьому, доводи позивача про те, що з 2002 року він не здійснює підприємницьку діяльність, не отримує від неї доходу і не подає податкову звітність (декларації про дохід), суд відхиляє, оскільки, як наголошено вище, законодавством обумовлено виникнення в особи обов`язку зі сплати ЄСВ у зв`язку з її реєстрацією як ФОП, незалежно від отримання доходу.

Водночас, доводи позивача про те, що його реєстрація в ЄДР як ФОП у 2014 році проведена без його відома та згоди, суд вважає необґрунтованими, оскільки позивачем не надано доказів щодо оскарження ним рішень, дій або бездіяльності уповноважених податкових та/або реєстраційних органів щодо неприйняття рішення про його припинення як ФОП, фактичного не зняття з обліку, реєстрації його в ЄДР як ФОП тощо та, відповідно, не надано доказів визнання таких рішень, дій чи бездіяльності податкових та/або реєстраційних органів протиправними у порядку, визначеному законодавством.

При цьому, суд зазначає, що запис про припинення підприємницької діяльності позивачем до ЄДР внесений саме на підставі його заяви та вже після прийняття відповідачем оскаржуваної ним у цій справі вимоги про сплату боргу (недоїмки) є ЄСВ.

Доказів, які б підтверджували зворотне позивачем суду не надано.

Разом з тим, частиною першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Крім того, у своїй позовній заяві ОСОБА_1 стверджує, що весь час з 2002 він працював за договором трудового найму на різних підприємствах і роботодавцями з його заробітку регулярно сплачувався єдиний внесок, але жодних доказів на підтвердження таких доводів позивач також не надав.

У контексті аналізу зазначених доводів позивача суд також звертає увагу на те, що виконання робіт за договором трудового найму не позбавляє особу статусу ФОП та відповідних обов`язків, які він зумовлює, а також не позбавляє фактичної можливості здійснювати підприємницьку діяльність.

Враховуючи викладене, суд вважає, що оскаржувана позивачем вимога про сплату боргу (недоїмки) від 13.08.2019 № Ф-129907-56 є правомірною.

На підставі викладеного, проаналізувавши доводи обох сторін, суд дійшов висновку про відсутність достатніх правових підстав для задоволення даного позову.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 72-77, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко