Рішення № 91596470, 16.09.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

16 вересня 2020 р. справа № 520/8979/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Старосєльцевої О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з викликом (повідомленням) осіб адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,-

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 , у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 09 червня 2020 року №206-20; 2) зобов`язання Головного управління державної міграційної служби України у Харківській області та Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача та видати рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача ОСОБА_1 .

Аргументуючи заявлені вимоги послався на те, що у країні громадянського походження небезпечно, позивач вважає, що на нього очікує переслідування зі сторони різних угрупувань, які воюють між собою та урядовими військами через релігійні та суперечності. Вказав, що існує реальна загроза життю та здоров`ю у разі повернення до країни походження. Посилаючись на викладені вище міркування, просив позов задовольнити.

Відповідач, Державна міграційна служба України, з поданим позовом не погодились.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначили, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області правом подання відзиву на позов не скористався.

Суд зазначає, що 17.07.2020 р. набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 731-IX, який зокрема, встановив, що відповідні процесуальні строки суд поновлює за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

При цьому, п. 2 Прикінцевих положень згаданого Закону встановлено, процесуальні строки, які були продовжені відповідно до п. 3 розділу VI "Прикінцеві положення" КАС України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Жодних заяв з приводу процесуальних строків від відповідача по справі, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, щодо продовження строків подання відзиву на позов, або від позивача щодо подання відповіді на відзив, не надходило.

За таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже доходить висновку, що учасниками справи у прийнятні поза розумним сумнівом строки були реалізовані права на подачу відповідних процесуальних документів.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, заслухавши представників сторін, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

За матеріалами справи судом встановлено, що позивач є іноземцем - громадянином Федеративної Республіки Нігерія, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.Упенеканг, штат Аква-Ібом, Федеративної Республіки Нігерія, християнин - протестант за релігійними переконаннями, по березень 2014р. знаходився на території названої країни, до органів влади чи правоохоронних органів з приводу будь-яких утисків, переслідувань, загроз життю або здоров`ю не звертався.

У березні 2014 р. залишив територію країни громадянської належності і прибув до України на навчання за запорошенням Харківського Національного університету радіоелектроніки. Закінчив навчання в університеті в 2018 році та отримав диплом за спеціальністю: «Комп`ютерна інженерія».

06.06.2018 року позивач зареєстрував шлюб із громадянкою України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області.

Заявник був документований посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_2 терміном дії до 08.06.2019 року.

Після спливу терміну дії посвідки на тимчасове проживання, позивач перебував нелегально на території України, у зв`язку з чим відносно заявника було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК № 126006 від 15.06.2019.

Вказані обставини не заперечуються сторонами по справі та зазначені у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 04.05.2020р.

18.07.2019 року позивач особисто звернувся до ГУ Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Працівниками Головного управління ДМС у Харківській області 30.07.2019р та 27.09.2019р. з іноземцем проведені співбесіди.

04.05.2020р. Головного управління ДМС у Харківській області було складено висновок про відсутність умов, передбачених п. 1 ст. 1 та п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" і доцільність прийняття рішення з приводу відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

09.06.2020р. відповідачем, ДМС України, було прийнято рішення №206-20 про відмову ОСОБА_1 у визнанні іноземця біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №62 від 19.06.2020р. від ГУ ДМС у Харківській області було отримано 07.07.2020р. та вже 13.07.2020р. позивач звернуся до суд з вказаним позовом, отже в межах встановлених строків згідно ст. 122 КАС України з урахуванням ч. 15 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Як з`ясовано судом, згадані висновок і рішення ґрунтуються на судженнях владного суб`єкта про відсутність ознак відповідно п. 1 ст. 1 чи п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у зв`язку з тим, що у разі повернення до країни походження, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смерта кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Перевіряючи відповідність закону оскарженого рішення владного суб`єкта, суд зазначає, що правовідносини з приводу набуття іноземним громадянином статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту унормовані приписами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі за текстом - Закон).

Суд відзначає, що за наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону визначеннями законодавець розрізняє як окремі категорії фізичних осіб за критеріями 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.

Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону передбачено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії біженців можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), відносно яких у Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує загроза життю, загроза безпеці, загроза свободі з причини застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, застосування тортур, застосування нелюдського поводження, застосування поводження, котре принижує гідність, застосування нелюдського покарання, застосування покарання, котре принижує гідність, застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, систематичного порушення прав людини.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Отже, до категорії осіб, які потребують тимчасового захисту, можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині триває зовнішня агресія, іноземна окупація, громадянська війна, зіткнення на етнічній основі, природні катастрофи, техногенні катастрофи, інші події, які порушують громадський порядок у будь-які частині території країни походження.

При цьому, за правилами ст.ст. 18-25 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" цей режим може поширюватись лише на випадки прибуття громадян із суміжних з Україною держав.

Обставини, що унеможливлюють набуття особою перелічених вище правових статусів, викладені законодавцем у ст.6 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту владному суб`єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У ході розгляду справи судом встановлено, що з усіх вище перелічених ознак позивач вважає можливим переслідування у країні громадянської належності зі сторони як політичних так і релігійних організацій.

Будь-яких інших причин та ризиків іноземець не наводить.

Суд з розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.

Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб`єкта стосовно відносності у випадку позивача ознак, передбачених Законом за критеріями віросповідання та політичних поглядів.

З матеріалів справи вбачається відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника. Останній є християнином, до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був.

Таким чином, суд доходить висновку про відсутність щонайменших ознак, котрі б поза розумним сумнівом показували на існування для іноземця з цих обставин будь-якої загрози.

Наведені іноземцем у даному конкретному випадку побоювання несуть очевидний характер припущень.

За таких обставин, суд визнає правильними висновки, ГУ ДМС у Харківській області про відсутність підстав для визнання іноземця біженцем за визначенням п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону.

Продовжуючи розгляд справи, суд повторно відмічає, що у розумінні п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач побоюється повертатися до країни своєї громадянської належності, оскільки побоюється постраждати від терористичної групи «Боко Харам », або бути примушеним стати членом організації «Корінний народ Біафри» та боїться скотарів (пастухів) Фулані. Окрім того, заявник виявляє побоювання зазнати переслідування з боку угрупування «Біафра».

Однак, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів для висновку щодо можливого застосування до іноземця смертної кари, загрози застосуванню тортур чи нелюдського поводження або покарання, доказів загрози систематичного порушення прав людини відносно нього.

Додатково суд змушений зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, з вищенаведеної норми закону випливає, що існування нагальної та реальної (а не вигаданої та штучної) потреби у захисті іншої Держави зумовлює такий ступінь занепокоєння особою власною подальшою долею, коли громадянин протягом 5 днів від перетину кордону сповіщає органи влади країни прибуття про таку потребу.

Між тим, судом установлено, що заявник вперше прибув до України у 2014р., планував повернутись в Нигерію, проте з причин неспокійної ситуації в країні свого походження, вирішив залишитись на території України, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до владного суб`єкта лише 18.07.2019р., після того, коли закінчився строк дії посвідки на тимчасове проживання.

Таким чином, суд доходить висновку, що значна тривалість часових проміжків між подією виїзду з Батьківщини, подією прибуття в Україну на навчання та подією звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Як встановлено судом із співбесіди від 27.09.2019р., позивач вказав, що коли у нього закінчився термін його посвідки, він почав розпитувати друзів ти один с них повідомив йому про процедуру отримання захисту в Україні. Після чого позивач звернувся до ГУ ДМС у Харківській області з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для «легалізування свого перебування на території України».

Отже, рівень проведеної владним суб`єктом у даному конкретному випадку перевірки доводів та побоювань іноземця і за якістю, і за глибиною, і за характером, і за змістом суд\є визнає достатнім для висновку про відсутність щонайменших ознак відповідності громадянина ознакам біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Такий самий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17).

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи за вимогою про скасування рішення владного суб`єкта не знайшов своє підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для відмови у задоволенні позовних вимог.

Оцінюючи доводи сторін, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007 р. по справі «Красуля проти Росії», від 05.05.2011 р. по справі «Ільяді проти Росії», від 28.10.2010 р. по справі «Трофимчук проти України», від 09.12.1994 р. по справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008 р. по справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»), згідно з якою право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п.1 ст.6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Адміністративний позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.

Суддя О.В. Старосєльцева