Рішення № 91577245, 15.09.2020, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа № 263/2857/20

Провадження № 2/263/1398/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

15 вересня 2020 року м. Маріуполь

Жовтневий районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Музики О.М.,

за участю секретаря Налісної Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа – Служба у справах дітей Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в якій він просить суд визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням – будинком АДРЕСА_1 .

На обґрунтування вимог позивач посилається на те, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . В указаному житловому будинку зареєстровані відповідачі у справі, а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , однак вони за указаною адресою не мешкають з 2015 року, підтвердженням чого є акт про не проживання осіб за місцем реєстрації. Відповідачі не сплачують за комунальні послуги, а їх реєстрація у будинку позивача є зайвим тягарем по утриманню свого будинку. Посилаючись на указані обставини, положення ст. ст. 64, 71, 72, 150 ЖК Української РСР, ст. ст. 319, 321, 383, 391, 405 ЦК України, позивач просив позовні вимоги задовольнити.

Відповідачі не скористалися своїм правом та відзив на позов на адресу суду не направили.

Від позивача ОСОБА_1 до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, в якій він заявлені вимоги підтримав та просив задовольнити їх у повному обсязі, не заперечував проти ухвалення заочного рішення.

Відповідачі до судового засідання не з`явилися з невідомих суду причин, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені. Заяви про розгляд справи за їх відсутністю або відзив суду не надали, про причини неявки не повідомили.

Представник третьої особи – ОСОБА_10 – надала суду клопотання про розгляд указаної справи без участі представника Органу опіки та піклування Маріупольської міської ради з урахуванням прав та законних інтересів дитини.

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв`язку з розглядом справи за відсутності учасників справи.

Рух справи.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 березня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням (викликом) сторін. Роз`яснено відповідачам право подати відзив на позов, а позивачу відповідь на відзив.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 07 вересня 2020 року вирішено провести заочний розгляд справи.

Суд, вирішуючи питання, передбачені ст. ст. 12, 264 ЦПК України, виходить з такого.

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 жовтня 2019 року, Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 жовтня 2019 року, позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з фотокопією домової книги та інформації з Управління з оформлення паспортних документів та реєстрації місця проживання Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради від 06 лютого 2020 року № 15-13.07-0231 у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані 7 осіб, а саме: ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ; ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Позивачем до справи долучений акт про не проживання особи за місцем реєстрації від 02 березня 2020 року, який підписаний ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , відповідно до якого з 02 вересня 2015 року у житловому будинку АДРЕСА_1 фактично не проживають: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

Відповідно до висновку Органу опіки та піклування Виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 30 липня 2020 року № 01.1-01-23-130, з метою соціального захисту неповнолітньої дитини, керуючись ст. 19 Сімейного кодексу України, ст. 12 Закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», враховуючи рішення комісії з питань захисту прав дитини при Виконавчому комітету Маріупольської міської ради від 22 липня 2020 року, указаний орган вважав неможливим визнання малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Оцінка доказів.

За змістом ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Докази повинні відповідати критеріям, визначеним у статтях 77 – 80 ЦПК України щодо належності, допустимості, достовірності кожного з них окремо та у своїй сукупності, та відповідно достатності їх для прийняття у справі законного та справедливого рішення.

Представлені суду відомості у повному обсязі підтверджують факт належності позивачу житлового будинку АДРЕСА_1 та реєстрації у ньому відповідачів у справі.

Поряд з цим у суду наявні мотиви для не прийняття в якості доказу акта про не проживання особи за місцем реєстрації від 02 березня 2020 року, оскільки такий не відповідає Правилам реєстрації місця проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, зокрема відомості про мешканців сектору приватної забудови (акт про не проживання особи за місцем реєстрації) не містить відмітки та печатки голови органів самоорганізації населення чи/або інспектора/посадової особи організаційного відділу районної у місті ради (у разі відсутності діючого ОСН).

Фактично акт підписаний двома фізичними особами: ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , в якому зазначені адреси їх проживання, однак до акта не долучені докази, які б підтверджували факт проживання цих осіб по АДРЕСА_1 , належність підписів особам, від яких підписаний цей акт не підтверджено, а також позивачем не порушувалося питання про допит цих осіб.

Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою суду першої інстанції.

За наведених обставин, суд вважає, що представлений акт підлягає визнанню недопустимим доказом, у ньому відсутні відомості, які можливо було б визнати достовірними, тому відхиляється судом.

Враховуючи наведене, досліджуючи представлені суду докази, суд дійшов висновку про не доведеність позовних вимог.

Щодо правових підстав для вирішення заявленого спору по суті.

За змістом статей 264, 265 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; у мотивувальній частині рішення, зокрема, зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що «суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 686/18993/17-ц (провадження № 61-48870св18) зроблений висновок про те, що суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Як підставу для задоволення позову, позивач, крім іншого, послався на положення ст. ст. 71, 72 ЖК Української РСР.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Главою 2 ЖК Української РСР урегульований порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

Згідно зі ст. 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.

Отже ст. 71 ЖК України стосується збереження жилого приміщення за наймачем або членом його сім`ї в будинках державного і громадського фонду, а ст. 405 ЦК України – визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням в приватному жилому фонді.

Ці норми закону є гарантією житлових прав громадян, тимчасово відсутніх у місці постійного проживання, однак вони встановлюють різну правову природу та особливості припинення права користування жилим приміщенням.

З представленого свідоцтва про право на спадщину та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно вбачається належність позивачу на праві приватної власності указаного будинку, тому правових підстав для застосування ст. ст. 70-72 ЖК Української РСР немає.

Враховуючи, що будинок є власністю позивача, суд приходить до висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ст. ст. 383, 405, 406 ЦК України, ст. ст. 64, 150, 156 ЖК Української РСР.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут – це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Позивач набув право на житловий будинок з 14 січня 2019 року (дата відкриття спадщини), а відповідачі набули право користування чужим майном до 14 січня 2019 року, як члени сім`ї колишнього власника, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності відповідачів у спірному будинку понад один рік без поважних причин, втрати інтересу відповідачів до права користування житлом, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, оскільки задоволення вказаних вимог призведе до порушення права відповідачів на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також позивач не наводить підстави для припинення сервітуту, передбачені ч. 1 ст. 406 ЦК України.

Крім того, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.

Поряд з цим необхідно зазначити, що у будинковолодінні зареєстрована малолітня ОСОБА_2 , до якої також пред`явлений позов.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання неповнолітньої такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд, крім наведених вище підстав, враховує наступне.

Частиною 2 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно з ч. 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Тобто неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

На підставі викладеного, враховуючи, що ОСОБА_2 не досягла повноліття, а відтак не набула повної цивільної дієздатності, причини її не проживання за місцем реєстрації не залежать від її волі, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків, у зв`язку з чим необхідно дійти висновку про відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування спірним будинком з підстав, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК України.

Такі висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18).

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки позивач (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) дитини.

Отже, заявлені вимоги за наведених підстав задоволенню не підлягають.

Щодо судових витрат.

У відповідності до ст. 141 ЦПК України сплачений позивачем судовий збір поверненню не підлягає, у зв`язку із відсутністю підстав для задоволення позову.

Керуючись ст. 47 Конституції України, ст. ст. 9, 64, 150, 156 ЖК Української РСР, ст. ст. 16, 32, 383, 405, 406 ЦК України, ст. ст. 11, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 160 Сімейного Кодексу України, ст. ст. 5, 12, 13, 141, 206, 263-265, 280 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа – Служба у справах дітей Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням – відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду може бути оскаржене позивачем до Донецького апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про сторін у справі:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт № НОМЕР_1 , ІПН НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , засоби зв`язку – НОМЕР_3 ;

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , інші відомості відсутні;

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , інші відомості відсутні;

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , інші відомості відсутні;

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , інші відомості відсутні;

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , інші відомості відсутні;

Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, юридична адреса: проспект Миру, 70, м. Маріуполь, Донецька область, 87500, код ЄДРПОУ 33852448, електронна адреса: mar.v@dn.gov.ua; www.marsovet.org.ua, засоби зв`язку НОМЕР_4 ; +38 (050) 345-1555.

Суддя О.М. Музика