Рішення № 91502059, 14.09.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2020 р. № 520/5734/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бабаєва А.І. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в м.Харкові справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

05.05.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому, просив суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20, на думку позивача, підлягає скасуванню.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 08.05.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії. Повідомлено сторін, що розгляд справи відбудеться без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач, Державна міграційна служба України, надала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що відповідач у спірних правовідносинах діяв згідно чинного законодавства.

Третя особа, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, правом на подання пояснень по справі не скористалось.

Згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» доповнено Розділ VI «Прикінцеві положення» КАС України пунктом 3 такого змісту: « 3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)».

Законом України № 731-IX від 18 червня 2020 року визначено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону України № 731-IX від 18 червня 2020 року) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Так, у строки визначені законом позивачем заяви про продовження процесуальних строків до суду надано не було. Позивач правом на надання відповіді на відзив на позовну заяву не скористався.

Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 26.12.2016 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17.01.2017 позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 3 від 17.01.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення, питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставу відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у повідомленні від 17.01.2017 №3 вказано наказ №7 від 17.01.2017 року.

ОСОБА_1 не погодившись з вказаним рішенням, звернувся в порядку адміністративного оскарження до Державної міграційної служби України, де просив скасувати наказ управління про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В подальшому позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 34 від 02.06.2017 року, в якому вказано, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 15.05.2017 року №30-17 про відхилення його скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач, не погодившись із вказаними прийнятими рішеннями, оскаржив їх до Харківського окружного адміністративного суду.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2017 по справі № 820/2380/17, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.01.2018, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, наказу та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково, скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017 р. № 7, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017 р. №30-17, зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .

За результатами розгляду справи № 2016 КН 0034 Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістана ОСОБА_1 .

На підставі вказаного висновку Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 238-18 від 10.08.2018.

Також, на підставі вказаного рішення Державної міграційної служби України, Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено повідомлення від 04.09.2018 №64 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо ОСОБА_1 .

Не погодившись з прийнятим рішеннями, позивач оскаржив його до Харківського окружного адміністративного суду.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2018 року № 2040/7530/18, яке було залишене без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27.02.2019 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення Державної міграційної служби України № 238-18 від 10.08.2018. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За результатами розгляду справи № 2016 КН 0034 Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено висновок від 20.12.2019 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістана ОСОБА_1 .

В подальшому, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02.04.2020 року №84-20.

Також, на підставі вказаного рішення Державної міграційної служби України, Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено повідомлення від 13.04.2020 року №21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо ОСОБА_1 .

Позивач, вважаючи оскаржуване рішення протиправним, звернувся до суду з даним позовом.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення ст. 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Також, суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 1 ст. 7 вищезазначеного Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч.2, ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.6 ст. 5 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Водночас, згідно з ч.6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився в Афганістані.

Позивач 26 грудня 2016 року звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час подання вказаної заяви зазначено, що він має повну середню освіту, яку отримав в Афганістані.

Позивач вказав, що під час навчання в університеті "Кардан" йому надходили погрози від членів угрупування "Талібан", а саме у разі відмови пронесення вибухівки до університету йому погрожували вбивством.

У своєму зверненні позивач вказав, що на даний момент існує загроза його життю в країні його походження - Афганістан, а саме надходження погрози вбивства з боку представників угрупування "Талібан" через відмову пронесення на територію університету "Кардан" вибухового пристрою.

Про вказані обставини позивач повідомляв відповідачу і під час проведених співбесід, про що свідчать наявні в матеріалах справи копії протоколів співбесід, з яких вбачається, що на підставу звернення до відповідача із заявою позивач вказує на існування загрози його життю зі сторони угрупування "Талібан".

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно керівництва УВКБ ООН з оцінки потреб у міжнародному захисті шукачів притулку з Афганістану 30 листопада 2018 року HCR/EG/AFG/16/02, вказано:

«После вывода в 2014 г. международных вооруженных сил из Афганистана наблюдается постоянное ухудшение ситуации в сфере безопасности и активизация вооруженного конфликта в стране. По сообщениям, движение « Талибан » продолжает наступательные действия с целью получения контроля над более значительным числом районов, а «Исламское государство», как сообщается, все сильнее демонстрирует способность расширить географию своей деятельности, что еще больше дестабилизирует ситуацию в сфере безопасности. Конфликт по-прежнему охватывает все регионы страны. После принятия правительством решения о защите центров сосредоточения населения и стратегических сельских районов вооруженные столкновения между АПЭ и силами афганского правительства активизировались.

Способность и готовность государства обеспечить защиту гражданского населения от нарушений прав человека

Несмотря на то, что нормативно-правовая база предусматривает защиту прав человека, практическое выполнение Афганистаном своих обязательств по защите и содействию реализации прав человека в соответствии с национальным и международным законодательством часто остается сложной задачей. Работа государственных органов Афганистана и соблюдение принципа верховенства права оцениваются как крайне неэффективные.

Способность правительства обеспечивать защиту прав человека ослаблена из-за отсутствия безопасности и многочисленных нападений со стороны АПЭ. В сельских районах и районах, где обстановка нестабильна, по сообщениям, официальная система правосудия в целом слаба и не способна обеспечить эффективное и объективное рассмотрение гражданских споров и уголовных дел. Имеются сведения о том, что судьи и прокуроры, назначенные правительством, часто вынуждены покидать населенные пункты в связи с небезопасной обстановкой. Комитет ООН против пыток выразил обеспокоенность в связи с тем, что правительство не принимает надлежащих мер для обеспечения защиты лиц, отстаивающих права человека, и журналистов от гонений в связи с их деятельностью.

Наблюдатели отмечают, что такие факторы как высокий уровень коррупции, низкая эффективность управления и атмосфера безнаказанности ослабляют принцип верховенства права и способность государства обеспечить защиту от нарушений прав человека. По имеющимся сообщениям, привлечение к ответственности за нарушения прав человека обеспечивается слабо, а идея внедрения механизмов правосудия переходного периода практически не получила должной политической поддержки. Как упоминалось выше, ряд государственных субъектов, на которых возложена задача защиты прав человека, в том числе АНП и А МП, по сообщениям, в некоторых регионах страны сами безнаказанно нарушают права человека.

Как сообщается, коррупция затрагивает многие органы государственного аппарата на общенациональном, региональном и территориальном уровнях. По сообщениям, афганские граждане вынуждены давать взятки за возможность получения доступа в государственные службы, например, в администрацию губернатора провинции, муниципальную администрацию и таможенное управление. В полиции наблюдается системная коррупция, распространены такие явления как злоупотребление служебными полномочиями и вымогательство.

По имеющимся данным, система правосудия также поражена повальной коррупцией. Как сообщается, в некоторых районах местные общины обращаются за помощью в разрешении гражданских споров к параллельным судебным структурам, например, к местным советам или старейшинам, или к судам «Талибана». Тем не менее, МООНСА отмечает, что эти структуры традиционно навязывают общинам и что назначаемые данными структурами наказания, такие как казни и отсечение конечностей, представляют собой уголовные преступления в соответствии с законодательством Афганистана.

Нарушения прав человека в отношении гражданского населения, по сообщениям, совершаются во всех регионах страны, вне зависимости от того, кому они подконтрольны. Как сообщается, на подконтрольных правительству территориях регулярно имеют место нарушения со стороны государства и его представителей. В районах, где контроль (в т.ч. частичный) осуществляется проправительственными вооруженными группами, ими также безнаказанно совершаются нарушения прав человека. Точно так же, как сообщается, в районах, контролируемых АПЭ, совершаются многочисленные нарушения прав человека, в т.ч. путем создания параллельных структур правосудия

Сообщается, что лиц, вернувшихся из западных стран, АПЭ подвергали угрозам и пыткам или убивали, поскольку считали их принявшими ценности, ассоциируемые с этим странами, либо под тем предлогом, что они стали «иностранцами» или шпионами одной из западных стран, либо поддерживали одну из западных стран. Члены местных общин, а также государственные чиновники, как сообщается, часто относятся к возвратившимся лицам с подозрением, что приводит к дискриминации и отчужденности. Кроме того, лиц, относящихся к другим категориям, таким как категория 1.е (сотрудники гуманитарных организаций и организаций, работающих в сфере развития) и категория /./ (женщины, участвующие в общественной жизни), АПЭ могут обвинять в том, что они переняли ценности и (или) внешний вид, ассоциируемые с западными странами по этой причине преследовать.

По сообщениям, члены движения "Талибан" совершали убийства и нападения, а также угрожали лицам и общинам, считающимся нарушителями принципов, норм и ценностей ислама в том виде, в каком они интерпретируются "Талибаном.

В связи с вышеизложенным УВКБ ООН считает, что, в зависимости от обстоятельств в каждом отдельном случае, мужчины боеспособного возраста и дети, проживающие в районах, находящихся под фактическим контролем АПЭ, или в районах, где ведется борьба за власть между проправительственными силами, АПЭ и (или) вооруженными группами, связанными с ИГИЛ, могут нуждаться в международной защите в силу вполне обоснованных опасений стать жертвами преследования со стороны государственных или негосударственных субъектов по причине своей принадлежности к определенной социальной группе или по другим соответствующим основаниям, указанным в Конвенции, в сочетании с общей неспособностью государства обеспечить защиту от такого преследования в ситуации, когда преследователями выступают АПЭ.

Мужчины боеспособного возраста и дети, сопротивляющиеся принудительной вербовке государственными или негосударственными субъектами, также могут нуждаться в международной защите в силу вполне обоснованных опасений стать жертвами преследования по причине своих политических убеждений (в том числе приписываемых) или по другим соответствующим основаниям».

Згідно з приписами ч.3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Так, в рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2018 року № 2040/7530/18 встановлено наступне.

За даними доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Афганістан від 15 лютого 2018 року, яка доступна за наступною адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2

"Більш 10 000 мирних жителів загинули або отримали поранення в 2017 році, як то кажуть в останньому щорічній доповіді ООН, який документує наслідки збройного конфлікту в Афганістані для мирного населення.

У Щорічній доповіді 2017 року, опублікованому сьогодні Місією Організації Об`єднаних Націй зі сприяння Афганістану (МООНСА) і Управлінням ООН з прав людини, задокументовано 10 453 постраждалих серед мирного населення - 3 438 убитих і 7 015 поранених. Хоча дані цифри свідчать про зменшення числа постраждалих на 9% в порівнянні з 2016 роком, доповідь підкреслює високе число постраждалих унаслідок нападів терористів-смертників і інших нападів з використанням саморобних вибухових пристроїв (СВУ).

Другою головною причиною жертв серед мирного населення в 2017 році стали наземні бойові дії між антиурядовими елементами і проурядовими силами, хоча спостерігалося зменшення числа на 19% в порівнянні з рекордним рівнем в 2016 році.

За даними доповіді, відповідальність за майже дві третини всіх постраждалих (65%) покладається на антиурядові елементи: 42% - на Талібан, 10% - на Даіши / Ісламська Держава в провінції Хорасан (Вилаят Хорасан) і 13% - на невстановлені та інші антиурядові елементи.

На проурядові сили покладається відповідальність за п`яту частину жертв серед мирного населення: 16% - на афганські сили безпеки, 2% - на міжнародні військові сили, 1% - на проурядові озброєні групи і невстановлені проурядові силам. Вироблений невстановленими силами перехресний вогонь під час наземних бойових дій між антиурядовими елементами і проурядовими силами привів до 11% жертв серед мирних жителів.

Жінки і діти, як і раніше в значній мірі піддаються насильству, пов`язаному з конфліктом. МООНСА задокументувала, що в 2017 році 359 жінок були вбиті, що на 5% більше, і 865 були поранені. Число жертв серед дітей - 861 убитий і 2 318 поранених - зменшилася на 10% в порівнянні з 2016 роком.

Напади, в яких антиурядові елементи навмисно робили своєю мішенню мирних жителів, стали причиною 27% жертв від загального числа постраждалих серед мирного населення, зареєстрованих в Афганістані в 2017 році, і головним чином, представляли собою нападу терористів-смертників і комплексні нападу, спрямовані на мирних жителів і на цивільні об`єкти…".

Відповідно до ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43), побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

За таких обставин, відповідачем в порушення норм чинного законодавства України не було досліджено в повному обсязі та проаналізовано інформацію по країні походження позивача на момент винесення спірного рішення. Також, під час судового розгляду справи відповідачем не доведено обґрунтованості винесення рішення від 02.04.2020 року №84-20.

Таким чином, рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20 підлягає скасуванню.

Враховуючи вищевикладене, суд для ефективного захисту прав позивача вважає за необхідне зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності прийнятого рішення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 243, ст. 246, ст.255, ст. 293, ст. 295, ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул.Володимирська, 9), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул.Римарська, 24) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Бабаєв А.І.