Рішення № 91501972, 14.09.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

14 вересня 2020 року Справа № 280/2171/20 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., розглянувши за правилами спрощеного, у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до військової частини А 1978 (69068, м. Запоріжжя, вул. Стефанова, 1)

про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до військової частини А 1978 (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:

визнати протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні з 15.07.2019 по дату набрання рішеннями суду у справі № 280/3574/19 законної сили;

зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 15.07.2019 по дату набрання рішеннями суду у справі № 280/3574/19 законної сили шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи з 12 місячного грошового забезпечення перед звільненням.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині А 1978 та 15.07.2019 його звільнено у запас. Разом із тим, в період проходження військової служби нарахування грошового забезпечення проводилося не у повному обсязі, що підтверджується рішеннями Запорізького окружного адміністративного суду від 23.09.2019 у справі №280/3574/19 та від 11.09.2019 у справі №280/3575/19. Так, рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 23.09.2019 у справі №280/3574/19 зобов`язано військову частину А1978 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 02.02.2017 по 15.07.2019, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.07.2019. Вважаючи, що має право на нарахування та виплату середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 15.07.2019 по дату набрання рішенням суду законної сили, позивач звернувся до відповідача із відповідною заявою, проте отримав відмову. На думку позивача така відмова є протиправною, із посиланням на норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) ОСОБА_1 просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою суду від 06.04.2020 відкрито провадження у справі №280/2171/20; ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідач позов не визнав, надав відзив, в якому зазначив, що Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби, а положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні. Крім того зазначає, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що регулюється матеріальними нормами трудового права. У задоволенні позову просить відмовити.

Від позивача надійшла заява (вх. від 19.08.2020 №38113) про розгляд справи з викликом сторін.

Частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідно до ч. 6 ст. 262 КАС України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: 1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; 2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Зважаючи на те, що дана справа є справою незначної складності і характер спірних правовідносин та предмет доказування в ній не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання позивача.

Позивачем пред`явлено вимогу, яка згідно пункту 10 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) належить до справ незначної складності та підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Враховуючи приписи ч. 5 ст. 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд звертає увагу на наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині А1978, має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням від 02.02.2017 серії НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини А1978 (по стройовій частині) від 15.07.2019 №172 ОСОБА_1 звільнено у запас (у зв`язку із закінченням строку контракту), виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 23.09.2019 у справі №280/3574/19, яке набрало законної сили 03.01.2020, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено та, серед іншого, зобов`язано військову частину А1978 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 02.02.2017 по 15.07.2019, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 15.07.2019.

Крім того, рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11.09.2019 у справі №280/3575/19, яке набрало законної сили 03.01.2020, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено та, серед іншого, зобов`язано військову частину А1978 провести розрахунок та виплатити ОСОБА_1 невиплачену індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 15.07.2019.

Як вбачається із матеріалів справи, розрахунок за вищевказаними судовими рішеннями здійснено із позивачем у лютому 2020 року платіжними дорученнями від 03.02.2020 №216 та №220.

Позивач звернувся до відповідача із заявою від 20.02.2020, у якій просив нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 15.07.2019 по день фактичної виплати, здійсненої на виконання рішень суду.

Листом від 04.03.2020 №909 відповідач надав відповідь, згідно якої військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність. На військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, КЗпП не поширюється.

Не погодившись з вищезазначеною відмовою у нарахуванні та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що статтею 19 Конституції України передбачено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону № 2232-XII).

Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).

За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Пунктом 242 Положення №1153/2008 визначено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Суд зазначає, що ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд зазначає, що за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №825/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).

На підставі викладеного, суд відхиляє доводи відповідача про те, що положення КЗпП на спірні правовідносини не поширюються.

Разом з тим, аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

В свою чергу, стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження до виплати належних при звільненні сум.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27.06.2018 у справі №810/1543/17 (провадження №К/9901/15731/18).

Відповідно до фактичних обставин справи, відповідач станом на день звільнення позивача індексацію грошового забезпечення та компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій не нараховував та не виплачував.

За змістом судових рішень у справах №280/3574/19 та №280/3575/19 відповідач заперечував наявність підстав для виплати позивачу індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тобто ці виплати мали між сторонами спірний характер.

Отже, обов`язок відповідача щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій покладено відповідними судовими рішеннями у справах №280/3574/19 та №280/3575/19, тобто після звільнення позивача з військової служби.

Враховуючи те, що позивач набув право на індексацію грошового забезпечення та на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій відповідно до судових рішень, суд доходить висновку про відсутність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення та компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки).

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За наведеного вище суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позовних вимог, у зв`язку з чим в задоволенні позову необхідно відмовити.

У зв`язку з відмовою в позові розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до військової частини А 1978 про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення виготовлено та підписано 14.09.2020.

Суддя Ю.П. Бойченко