Рішення № 91497873, 14.09.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2020 року ЛуцькСправа № 140/9888/20

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Смокович В.І., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1008 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся із позовом до Військової частини А1008 (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати при звільненні грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період із 2015 року по 2019 рік включно, зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період із 2015 року по 2019 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплату індексації грошового забезпечення за період із 2014 по 2019 роки та зобов`язання нарахувати та виплатити індексації грошового забезпечення за вказаний період.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив військову службу за контрактом у Військовій частині А1008 та є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням від 05 травня 2015 року НОМЕР_1 .

Відповідно до наказу командира Військової частини А1008 від 17 травня 2019 року №107-РС позивач був звільнений з військової служби у запас у зв`язку із закінченням строку контракту, дію якого було продовжено понад встановлені строки на період особливого періоду, однак станом на день звільнення відповідачем протиправно не нарахована та невиплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період із 2015 року по 2019 рік включно як учаснику бойових дій.

Також зазначає, що йому не була проведена індексація грошового забезпечення за період з 2014 року по 2019 рік у встановлений статтею 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» строк.

З врахуванням викладеного, посилаючись на правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №620/4218/18, адміністративний позов просить задовольнити.

Тимчасово виконуючий обов`язки командира Військової частини А1008 у відзиві на позовну заяву від 27 липня 2020 року, який подано до суду 31 липня 2020 року, позовних вимог не визнав, мотивуючи тим, що 06 липня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою з приводу виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткові відпустки, як учаснику бойових дій, за період часу з 2015 року по 2019 рік, за результатами розгляду якої останньому був направлений лист від 15 червня 2020 року №2892 та довідка від 15 червня 2020 року №930, із запитом щодо виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 до Військової частини А1008 не звертався.

Повідомляє, що у 2014 - 2015 роках, грудні 2018 року та 2019 році позивач отримував індексацію грошового забезпечення у повному обсязі, що підтверджується копіями карток останнього за вказаний період, а можливості виплатити індексацію грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України у січні 2016 року - лютому 2018 року у межах наявного фінансового ресурсу, у Міністерстві оборони України не було.

Щодо індексації за період з березня 2018 року по листопад 2018 року зазначає, що у вказаний період індексація не нараховувалася, у зв`язку із тим, що індекс споживчих цін не перевищував поріг індексації 103 відсотки.

З огляду на вказане, відповідач просить в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю (арк. спр. 18-20).

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній адміністративній справі та вирішено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами (арк. спр. 15).

Суд, перевіривши доводи позивача та відповідача у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв`язку доказів у їхній сукупності, встановив такі обставини.

ОСОБА_1 в період з 26 листопада 2014 року по 22 травня 2019 року проходив військову службу у Військовій частині А1008, що підтверджується довідкою від 15 червня 2020 року №930 (арк. спр. 11) та відповідно до посвідченням серії НОМЕР_1 від 05 травня 2015 року має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (арк. спр. 9).

Згідно наказу командира Військової частини А1008 (по стройові частині) м. Володимир - Волинський від 22 травня 2019 року №110, позивача звільнено наказом 14 окремої механізованої бригади від 17 травня 2019 року №107-РС з військової служби у запас (з правом носіння військової форми одягу) на підставі пункту 2 підпункту «к» частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у звязку із закінченням строку контракту, дію якого продовжено понад встановлені строки на період закінчення особливого періоду та з 22 травня 2019 року виключено зі списків особового складу частини, з усіх видів забезпечення (арк. спр. 10).

Із довідки Військової частини А1008 від 15 червня 200 року №930 убачається, що додаткова відпустка, як учаснику бойових дій, яка надається відповідно до пункту 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки позивачу не надавалася, грошова компенсація за всі невикористані дні не виплачувалася (арк. спр. 11).

Як убачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до Військової частини А1008 із заявою щодо отримання грошової компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки, однак листом від 15 червня 2020 року №2892 відповідач повідомив, про неможливість здійснити виплату вказаної компенсації в поточному році, оскільки така компенсація здійснюється при звільненні військовослужбовці з лав Збройних сил України за його письмовим зверненням наказом командира частини (по стройовій частині), а позивач на час звільнення з даним клопотанням не звертався.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткові відпустки, як учаснику бойових дій, за період із 2015 року по 2019 рік включно та індексації грошового забезпечення за період із 2014 по 2019 роки позивач звернувся із даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям передбачено, що крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі, якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно із пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, у статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011- «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».

Окрім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ. Грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток, в тому числі на минулі роки, здійснюється відповідно до наказу Міністра оборони України від 7 червня 2018 року № 260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197.

Така ж правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у випадку звільнення військовослужбовця йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної, а також додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». При цьому право на отримання таких виплат не обмежується будь-яким строком.

Суд також враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту законності, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

У даному випадку суд звертає увагу, що статус учасника бойових дій ОСОБА_1 отримав із 05 травня 2015 року, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_3 (арк. спр. 9), а трудові відносини з відповідачем припинив 22 травня 2019 року, що підтвержується витягом із наказу командира Військової частини А1008 (по стройові частині) м. Володимир - Волинський від 22 травня 2019 року №110 та довідкою від 15 червня 2020 року №930 (арк. спр. 10-11)

Тому, на переконання суду, саме із дати набуття позивачем статусу учасника бойових дій - 05 травня 2015 року та до дня звільнення з військової служби у запас - 22 травня 2019 року на останнього поширюються вимоги пункту 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ, статті 16-2 Закону № 504/96-ВР, які надають право на додаткову відпустку зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним, як учасником бойових дій, додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, за період із 05 травня 2015 року по 22 травня 2019 року у зв`язку із чим позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню. В іншій частині позовні вимоги до задоволення не підлягають.

Стосовно позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплату індексації грошового забезпечення за період із 2014 по 2019 роки, зобов`язання нарахувати та виплатити індексації грошового забезпечення за вказаний період, суд зазначає наступне.

Згідно із статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05 жовтня 2000 року №2017-III (далі - Закон №2017-III) законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.

Статтею 19 Закону №2017-III передбачено, що державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-XII).

Відповідно до статті 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частини друга і третя статті 9 Закону №2011-XII).

Закон України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03 липня 2001 року №1282-ХІІ (далі - Закон №1282-ХІІ) визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Як визначено статтею 1 Закону №1282-XII, індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

За приписами статті 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).

Статтею 4 Закону №1282-XII встановлено підстави для проведення індексації, зокрема, індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка. Законом України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" у частині першій статті 4 Закону № 1282-XII цифри " 101" замінено цифрами " 103".

Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.

Підвищення грошових доходів населення у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Приписами частини другої статті 5 Закону №1282-XII передбачено, що підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.

Відповідно до статті 6 Закону №1282-XII у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно із статтею 9 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.

Таким чином, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.

Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюються на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, визначаються Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (далі - Порядок №1078).

Як установлено пунктом 1-1 Порядку №1078, підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.

Відповідно до пункту 4 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.

Виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету (пункт 6 Порядку №1078).

Отже, на підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, покладається обов`язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації.

Суд звертає увагу, що невиплата індексації є обмеженням права позивача на оплату праці та не може залежати від наявності або відсутності фінансових ресурсів бюджету.

Положеннями Закону №1282-XII та Порядку №1078 визначено джерело коштів на проведення індексації. Разом з тим, виплата індексації не ставиться, вищевказаними нормативно-правовими актами, у залежність від надходження коштів до власника підприємства, установи, організації.

Відтак, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №825/874/17.

Окрім того, відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При цьому суд при розгляді даної справи враховує практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права.

У справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).

Так, реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.

У зв`язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Слід зазначити, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Як випливає із доказів, що містяться у справі, позивачу індексація грошового забезпечення, всупереч вимогам наведених вище нормативно-правових актів, у період із січня 2016 року по листопад 2018 року (включно) відповідачем не нараховувалась та не виплачувалась, що, на думку суду, є протиправними діями суб`єкта владних повноважень.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На переконання суду, відповідач не довів правомірність невиплати позивачу індексації грошового забезпечення у період із 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року.

Суд не приймає до уваги твердження відповідача про відсутність коштів для виплати індексації, оскільки відсутність бюджетного фінансування для проведення індексації, не впливає на обов`язок відповідача її нараховувати та виплачувати.

Оскільки, позовні вимоги у частині визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати індексації грошового забезпечення із 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року та зобов`язання нарахувати і виплатити її за вказаний період є обґрунтованими, тому підлягають до задоволення.

Щодо позовних вимог у частині визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії за період 2014-2015 роки, грудень 2018 року та 2019 рік, суд зазначає таке.

На підставі карток особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2014-2015 роки, грудень 2018 року та 2019 рік судом установлено, що індексація заробітної плати останньому за вказаний період нараховувалась і виплачувалась (333,72 грн. - у 2014 році, 7329,18 грн. - у 2015 році, 71,08 грн.- у грудні 2018 року, 506,66 грн. у 2019 році) (арк. спр. 22-23, 26-27).

Таким чином, позовна вимога в частині нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за за 2014-2015 роки, грудень 2018 року та 2019 рік є безпідставною з огляду на те, що за вказаний період позивачу індексацію вже нараховано та виплачено.

Суд також звертає увагу позивача, що період перебування у трудових відносинах із відповідачем розпочинається із 26 листопада 2014 року, а тому позовні вимоги щодо протиправності бездіяльності та зобов`язання вчинити дії за період із 01 січня 2014 року 25 листопада 2014 року також є безпідставними і необґрунтованими.

Стосовно виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період із 01 березня 2018 року по 31 грудня 2018 року суд зазначає таке.

Пунктом 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17 липня 2003 року, визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів) значення індексу у місяці підвищення приймається за 1 або 100 %, тобто місяць підвищення вважається базовим і індексація в цьому місяці не проводиться, якщо сума підвищення заробітної плати (у базовому місяці враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру) перевищить суму індексації. Починаючи з наступного за базовим місяцем наростаючим підсумком розраховується індекс для проведення подальшої індексації.

Абзацом 2 пункту I-1 Порядку №1078 визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка.

Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" у підвищено оклад за посадою, в результаті чого відбулося збільшення його грошового забезпечення. Вказана обставина підтверджується картою особового рахунку військовослужбовця за 2018 рік (арк. спр. 28).

У свою чергу, розмір індексів споживчих цін становив: у квітні 2018 року - 100,8; у травні 2018 року - 100,0; у червні 2018 року - 100,0; у липні 2018 року - 99,3; у серпні 2018 року - 100,0; у вересні 2018 року - 101,9; у жовтні 2018 року - 101,7. Розрахунок порогу індексації становить:1,008*1*1*0,993*1*1,019*1,017*1 00 = 103,73. Абзацом 1 пункту I-1 Порядку №1078 визначено, що підвищення грошових доходів громадян у зв`язку із індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.

Отже, враховуючи вищевикладене, у зв`язку з тим, що із березня 2018 року по жовтень 2018 року величина індексу споживчих цін не перевищувала поріг індексації, тому відповідачем правомірно за період із березня 2018 року по листопад 2018 року індексація не нараховувалась та не виплачувалась.

За таких обставин, позовні вимоги у частині визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період із 01 березня 2018 року по 30 листопада 2018 року та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Суд також повторно наголошує, що трудові відносини ОСОБА_1 із Військовою частиною А 1008 припинились 22 травня 2019 року, а тому позовні вимоги за період із 21 травня 2019 року листопада по 31 грудня 2019 року також є необґрунтованими і безпідставними.

Відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за 2014-2019 роки підлягають частковому задоволенню за період із 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, в іншій частині у їх задоволенні суд відмовляє.

Таким чином, з метою належного способу захисту порушених прав позивача, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог частково.

Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закон України «Про індексацію грошових доходів населення», суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) до Військової частини А1008 (44701, Волинська область, Володимир-Волинський район місто Володимир-Волинський, вулиця Ковельська, 265, ідентифікаційний код юридичної особи 26614751) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1008 щодо ненарахування та невиплати при звільненні грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за період роботи із 05 травня 2015 року по 22 травня 2019 року.

Зобов`язати Військову частину А1008 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за період, за період роботи із 05 травня 2015 року по 22 травня 2019 року.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1008 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період із 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року.

Зобов`язати Військову частину А1008 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період із 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд.

Суддя В.І. Смокович

Повний текст судового рішення складено 14 вересня 2020 року.