Рішення № 91381063, 28.08.2020, Шептицький міський суд Львівської області (до 25.04.2025 - Червоноградський міський суд Львівської області)

Справа № 459/1534/18

Провадження № 2/459/58/2020

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 серпня 2020 року Червоноградський міський суд Львівської області в складі:

головуючого судді Новосада М.Д.

з участю секретаря судового засідання Канюка В.Р.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідачів Гнатишак О.В.

третя особа Рекул О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Червонограді за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом з ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк», Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, третя особа: ОСОБА_4 про визнання умови договору неправомірними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

21.05.2018 року позивач звернувся у суд з позовом до відповідачів, в якому просить умови про сплаті відсотків, прострочених відсотків, комісії за розрахунково-касове обслуговування, простроченої комісії, пені визнати несправедливою умовою договору та визнати недійсною з моменту укладення кредитного договору № CGZ0GK00290219 від 08.08.2005 року; зарахувати кошти сплачені ним в рахунок повернутої суми протягом дії зазначеного договору, як виконане зобов`язання по правочину в рахунок № НОМЕР_1 ; Державному фонду сприяння молодіжному житловому будівництву Львівське регіональне управління продовжувати компенсовувати йому відсотки по кредитному договору включно до серпня 2025 р. у розмірі 11,04%, встановлених договором та додатками до нього № 12-610 про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків від 08.09.2005 р. Вимоги обгрунтовані тим, що 08.08.2005 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № CGZ0GK00290219, згідно умов якого йому було надано кредит в розмірі 30854,00 доларів США на наступні цілі: 24000,00 доларів США на купівлю квартири та 6854,00 доларів США на сплату страхових платежів. За користування кредитними коштами визначена відсоткова ставка в розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Також умовами договору була визначена комісія за розрахунково-касове обслуговування 0,18 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та комісія за дострокове погашення кредиту відповідно до п.3.11. даного договору. Вказує, що в свою чергу, зобов`язався щомісяця сплачувати 294 долари США для погашення заборгованості за кредитом. Між цим, зазначає, що 08.09.2005 р. між ним та Державним фондом сприяння молодіжному житловому будівництву Львівським регіональним управлінням укладено договір № 12-238 про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків на строк 240 місяців, згідно якого останній зобов`язався протягом дії кредитної угоди частково компенсовувати відсотки за кредитом в розмірі 9,0%, але не більше відсоткової ставки за договором. У зв`язку із народженням другої дитини у їх сім`ї у жовтні цього ж року між ним та даним Фондом підписано додаткову угоду, якою розмір компенсації по відсотках збільшено до 10%, але не більше відсоткової ставки за договором, а після народження третьої дитини у 2015 року, 25.03.2015 року між ними укладено ще один договір, відповідно до якого збільшено відсоткову ставку, яку компенсовує Фонд до 11,04 % але не більше відсоткової ставки за договором.

Зазначає, що протягом 2005-2015 рр. сплатив 33578,83 доларів США у погашення кредиту, а відповідно до договору повинно бути сплачено станом на 08.08.2015 року 35400,00 доларів США. 21.06.2016 року Червоноградським міським судом Львівської області ухвалено рішення про стягнення з нього заборгованості по кредитному договору в розмірі 20331,03 долари США, що становить 428984,73 грн. Тому має сумніви у правильності зарахування сплачених ним коштів.

Вважає, що кредитний договір не відповідає вимогам ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», п.п. 3.1., 3.2 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Умови договору в цілому суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача. Умова договору про сплату комісії за розрахунково-касове обслуговування є несправедливою, тому що зменшує розмір коштів, які мають потрапляти на кредитний рахунок або рахунок по відсотках, що є підставою для визнання цієї частини договору недійсною. Крім цього, стверджує, що відсоткова ставка не відповідає дійсності. Також вказала, що Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву неналежно виконує договір № 12-238 про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків від 08.09.2005 р, оскільки компенсував відсотки по квітень 2015 р., хоча зобов`язаний їх компенсувати по серпень 2025 р.

23.05.2028 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.

20.06.2018 року представник відповідача Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» подав клопотання про розгляд справи у його відсутності, у якому вказав відношення до позову. Зокрема, звертає увагу на те, що за умовами кредитного договору часткова компенсація визначалася в розмірі 1,0 облікової ставки НБУ, що діє на день укладення договору і 9,0%, але не більше відсоткової ставки за кредитним договором. До того ж, згідно п.2.2. Договору №12-238 «Про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків» від 08.09.2005 року фактичний розмір часткової компенсації за відповідний період зараховується, виходячи з фактичного виконання позичальника зобов`язань за кредитним договором. Оскільки з травня 2015 року відсотки по кредиту не сплачувалися, то відповідно компенсація не нараховувалася. Тому, Львівське регіональне управління Держмолодьжитла діяло в рамках законодаства та жодної заборгованості перед позичальником немає. Окрім цього, Львівське регіональне відділення Держмолодьжитла проводить перерахування загальною сумою по всіх позичальників згідно реєстрів ПАТ КБ «Приватбанк», а тому дані щодо нарахувань по позичальнику ОСОБА_1 може надати лише ПАТ КБ «Приватбанк».

08.08.2018 року представник банку подав відзив на позов, у якому просив відмовити у позові через його безпідставність. Вказав, що позивачем не представлено в розпорядження суду доказів того, що на час укладення кредитного договору в них були застереження щодо змісту істотних умов такого і що такі надавались на розгляд банку. Безпідставними вважає посилання позивача на Закон України «Про захист прав споживачів», так як на дату укладення оспорюваного правочину сторони не могли дотриматись застережень передбачених цим Законом щодо споживчого кредиту, порядку проведення переддоговірної роботи, обов`язкових умов договору споживчого кредиту, оскільки, на той час, таких не існувало в діючому законодавстві. З аналогічних підстав вважає некоректними застосування стороною позивача й положень Постанови НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Стосовно тверджень позивача про несправедвиливі умови договору, а саме встановлення сплати комісійної винагороди, то Закон «Про захист прав споживачів» в редакції на час укладення договору не містив поняття несправедливих умов, істотного дисбалансу права та обов`язків сторін. Разом із тим, Закон України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції на час укладення договору), було передбачено право комерційним банкам самостійно встановлювати процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях. Також зазначає, що відсоткова ставка нараховується не на суму виданого кредиту, а на суму залишку тіла кредиту. Окрім цього, просить застосувати строк позовної давності, оскільки договір був укладений у 2005 р., а позовна заява подана у 2018 р., тобто поза межами трирічного строку.

Ухвалою судового засідання від 23.10.2018 року підготовче провадження по справі закрито, справу призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали, зіслались на обставини, викладені у позовній заяві.

У судовому засіданні представник банку позов заперечив. Вважає, що після багаторічної сплати коштів, тривалого виконання умов договору й укладання до нього додаткової угоди, за відсутності дійсних підстав вважати відповідні умови несправедливими, позиція позивача є намаганням уникнути цивільної відповідальності за прострочення кредитного зобов`язання. Вважає, що останній пред`явив позов поза межами позовної давності.

Представник Львівського регіонального управління ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» подав заяву про розгляд справи у його відсутності.

Вислухавши учасників справи, вивчивши докази, суд прийшов до такого висновку.

08.08.2005 р. між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № CGZ0GK00290219, предметом якого є надання готівкою через касу на строк до 08.08.2025 р. включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 30854,00 доларів США на купівлю квартири у сумі 24000,00 доларів США та на сплату страхових платежів у сумі 6854,00 доларів США, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісією за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати, комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до п.3.11 даного договору. Періодом сплати вважати період з «08» по «12» число кожного місяця.

Погашення заборгованості за цим договором (за винятком комісії, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 294,09 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредитом, відсотками, комісією, а також іншим витратам банку відповідно до п.п.2.2.9, 4.3. (п.п.1.1).

П.п.3.2 цього договору сторони обумовили, що згідно ст.212 ЦК України при порушенні позичальником зобов`язань по погашенню кредиту, передбачених п.п.1.1., 2.2.4, 2.3.3 цього договору позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,26% на місяць, нараховані від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом (Т1 а.с. 9-10).

08.09.2005 р. між Львівським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та ОСОБА_1 укладено договір № 12-238 про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків на строк 20 років. Розмір часткової компенсації, що надається позичальнику розраховується Фондом згідно із додатком 1 до цього договору, який є невід`ємною частиною цього договору та погоджується позичальником (п.п.1.2, 2.2) (Т.1. а.с. 25-26).

Як стверджує позивач, протягом 2005-2015 рр. сплатив 33578,83 доларів США у погашення кредиту, а відповідно до договору повинно бути сплачено станом на 08.08.2015 року 35400,00 доларів США. Однак рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 21.06.2016 року з нього стягнуто заборгованість по даному кредитному договору в розмірі 20331,03 долари США, що становить 428984,73 грн., що ставить під сумнів суму нарахованої заборгованості.

Як встановлено у судовому засіданні ПАТ КБ «ПриватБанк» відступав свої права вимоги за вищевказаним кредитним договором щодо повернення кредиту і сплати процентів та інших сум за кредитним договором «Юкрейн Мортгейдж Лоун Файненс №1 ПІ-ЕЛ-СІ».

Відповідно до копії договору викупу (відступлення) прав вимоги від 14.04.2016 року, укладеного між «Юкрейн Мортгейдж Лоун Файненс №1 Пі-Ел-Сі» (Ukraine Mortgage Loan Finance № 1 PLC), ПАТ КБ «Приват Банк» та «ТМФ Трасті Лімітед» (TMF TRUSTEE LIMITED) вбачається, що продавець за цим договором погоджується продати, а покупець цим погоджується купити відповідні основні іпотечні активи (п. 2.1.) договору. Сторони цим домовляються, що відповідні основі іпотечні активи продаються відповідно до переліку активів (п. 2.2.).

В додатку №1 «Перелік активів» за № 106 зазначено актив - договір № CGZ0GK00290219, боржник ОСОБА_1 .

Пунктом 2.3. вказаного договору сторони погодили, що продавець та покупець цим погоджуються, відповідно до ст. 656 ЦК України, що до цього договору застосовуються положення Цивільного кодексу України, що регулюють операції купівлі-продажу прав вимоги (відповідно, положення про відступлення прав вимоги), за винятком випадків, коли інше недвозначно передбачено в цьому договорі (т.1 а.с.190-207).

В аспекті положень ч. 3,4,5 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Як передбачено ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, 14.04.2016 року між Юкрейн Мортгейдж Лоун Файнанс № 1 Пі-Ел-Сі (попередня назва Юкрейн Авто Лоун Файненс № 1 пі-ел-сі ("Ukraine Auto Loan Finance №/1 plc") та позивачем був укладений договір зворотнього викупу (відступлення) прав вимоги, згідно якого право вимоги було повернуто до Банку.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ч. 2 ст. 1050 та ч. 2 ст. 1054 ЦК України, у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишається та сплати процентів.

Відповідно до ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Статтею 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог ст.ст. 610, 612 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Виходячи з вимог ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилом статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що«недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

На момент укладання кредитного договору діяв Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції від 05.12.2003 р. а також Закон України «Про банки та банківську діяльність» (редакція від 25.06.2005 року).

Стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в цій редакції від 05.12.2003 р. (на яку посилається позивач) містила положення наступного змісту: «гарантований рівень споживання забезпечується: стимулюванням виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг; запровадженням у разі необхідності нормованого розподілу товарів, якщо немає гарантій їх вільного придбання кожним споживачем; запровадженням компенсаційних виплат, різних видів допомоги і пільг громадянам».

Статтею 18 цього ж Закону у редакції від 05.12.2003 р., (на яку також посилається позивач), було передбачено право споживача на інформацію про товари.

Лише 13.01.2006 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» № 3161-IV, який прийнято з метою узгодження вітчизняного та європейського законодавства щодо забезпечення захисту прав споживачів, за змістом статей 11, 18 якого перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у

договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних

прав та обов`язків на шкоду споживача.

10.05.2007 р. Правління Національного банку України прийняло постанову № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», згідно п.3.1. Банки зобов`язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов`язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов`язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за опистування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).

Пунктом 3.2. цих Правил визначено, що кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна

вартість кредиту за кожним платіжним періодом.

Також у п. 3.6 Правил було передбачено банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

В подальшому, 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України N 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України Про захист прав споживачів» доповнено нормою наступного змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону.

В той же час, Закон України «Про банки та банківську діяльність» в редакції на момент укладення договору містив положення, згідно якого комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях (стаття 47).

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Сторонами не оспорюється факт не належного виконання позивачем умов кредитного договору.

Кредитний договір містить повну інформацію про умови кредитування, зокрема строк кредитування, щомісячні суми мінімального необхідного платежу, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, порядок розрахунків та відповідальність за порушення зобов`язань. Перед укладенням кредитного договору позивачу були відомі умови отримання кредиту, сума кредиту, яку вона має отримати, термін його отримання, плату за його користування, умови щодо забезпечення та повернення кредиту.

Отже, спірний договір кредиту був підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов цього договору. Сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позичальник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов цього договору. Навпаки розумів та погоджувався з умовами правочину, що підтверджується подальшим тривалим періодом його виконання.

Зазначене також свідчить про те, що під час укладення спірного договору був відсутній умисел щодо введення позивача в оману з боку банку.

У судовому засіданні не встановлено ознак недобросовісності дій банку під час укладання кредитного договору, а положення останнього не мають ознак несправедливих умов.

Зарахування банком внесених коштів здійснювалося в порядку черговості зарахування коштів, внесених в рахунок погашення боргу, що передбачено умовами договору.

За наведених обставин, суд не вбачає підстав і для сумнівів у правильності нарахування банком розміру кредитної заборгованості.

Безпідставними суд вважає посилання позивача на порушення банком вимог і приписів ст.ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» та п.п. 3.1, 3.2. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 № 168, оскільки на момент укладання кредитного договору 08.08.2005 р. вказаний закон мав іншу редакцію, а Правила не були затверджені, тому банк не міг порушити норми, яких на той момент не існувало. Разом із тим, нормами Закону України «Про банки та банківську діяльність» в редакції на момент укладення оспорюваного правочину було дозволено самостійно встановлювати комісійну винагороду по своїх операціях.

Також суд вважає, що припинення часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків з травня 2015 року відповідає умовам договору № 12-238 від 08.09.2005, 25.03.2015 р., з огляду на те, що остання компенсація позивачем була виплачена у квітні 2015 року. Відтак, з цього часу, а саме з травня 2015 року компенсація не нараховувалася. Щодо договору, укладеного у жовтні 2015 року, суд позбавлений можливості проаналізувати умови цього договору, оскільки такий у матеріалах справи відсутній.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позов є необґрунтованим.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України).

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта, п`ята статті 267 ЦК України).

При цьому, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

Такий висновок відповідає усталеній судовій практиці та викладений у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 05.02.2020 р. у справі № 766/10193/16-ц.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що позов є безпідставним, відтак у задоволенні вимог необхідно відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 12,13, 81, 141, 200, 206, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України,-

У Х В А Л И В :

У позовних вимогах ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк», Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, третя особа: ОСОБА_4 про визнання умови договору неправомірними та зобов`язання вчинити дії - відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 04.09.2020

Суддя: М. Д. Новосад