Рішення № 91368216, 07.09.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2020 року Справа № 160/6854/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Коренева А.О.

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини 3011 Національної гвардії України, третя особа: Головне управління Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини 3011 Національної гвардії України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Головне управління Національної гвардії України, в якій просить:

зобов`язати військову частину 3011 Національної гвардії України здійснити розрахунок та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року до 24 лютого 2020 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на підставі постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 21.01.2020 року по справі № 804/4757/17 позивача поновлено на військовій службі. На виконання вказаної постанови 20.02.2020 року було прийнято наказ командувача Національній гвардії України № 99 про скасовання пункт 2 наказу командувача Національної гвардії України від 30.06.2017 № 409 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності військовослужбовців військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України». 20 лютого 2020 року наказом командувача Національній гвардії України № 32ос скасовано пункт наказу командувача Національної гвардії України (по особовому складу) від 24.07.2017 № 100 в частині припинення (розірвання) контракту та звільнення з військової служби у запас за підпунктом «в» (у зв`язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку) пункту один частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» молодшого лейтенанта ОСОБА_1 (Г-011850), поновивши його на військовій службі на посаді заступника командира 2-ї стрілецької роти по роботі з особовим складом військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України та у військовому званні «молодший лейтенант» з 25 липня 2017 року. 24 лютого 2020 року наказом командира військової частини 3054 Національній гвардії України № 45 (по стройовій частині) поновлено позивача на військовій службі на посаді заступника командира 2 стрілецької роти по роботі з особовим складом у військовому звання званні «молодший лейтенант» з 25.07.2017 року та на всі види забезпечення. В подальшому позивача було переведено на службу до військової частини 3011 де він перебуває з 14 травня 2020 року на грошовому забезпечені. Позивач вважає, що строк вимушеного прогулу склав період з 25 липня 2017 року (виключення наказом № 192 зі списків частини) до 24 лютого 2020 року (поновлення наказом № 45 на військовій службі на посаді заступника командира 2 стрілецької роти по роботі з особовим складом у військовому звання званні «молодший лейтенант» та зарахування на всі види забезпечення). Командування військової частини 3054 у відповідності пункту 13 розділу XXXI Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, грошове забезпечення за час вимушеного прогулу не виплатило. Позивач вважає, що оскільки він перебуває на теперешній час на грошовому забезпечені у військовій частині 3054, а відтак саме відповідач повинен нарахувати та виплатити грошове забезпечення за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 червня 2020 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Цією ж ухвалою відповідачу надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

11 серпня 2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Відповідач посилаючись на абзац 3 пункту 2 статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у разі поновлення на військовій службі (посаді) орган, який прийняв рішення про таке поновлення, одночасно вирішує питання про виплату військовослужбовцю матеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці за час виконання військового обов`язку на нижчеоплачуваній посаді, які він недоотримав внаслідок незаконного звільнення (переміщення). Відповідно до ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, ухвалюючи рішення про поновлення на посаді, суд мав вирішити питання про виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір даного грошового забезпечення. Позивачем по справі № 804/4757/17 не заявлено вимог, а судом не вирішувалося питання про стягнення з військової частини 3054 НГУ на його користь матеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. Крім того, відповідач вказав, що в даному випадку відсутні підстави для зобов`язання військової частини 3011 НГУ здійснити розрахунок грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року по 24 лютого 2020, оскільки Позивач був звільнений та поновлений на військовій службі у військовій частині 3054 НГУ. Позивач пред`явив вимоги до сторони, яка не має перед ним обов`язку, вважають, що військова частина 3011 НГУ є неналежною стороною у справі.

Вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 20 лютого 2020 року наказом командувача Національній гвардії України № 99 скасовано пункт 2 наказу командувача Національної гвардії України від 30.06.2017 № 409 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності військовослужбовців військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України».

20 лютого 2020 року наказом командувача Національній гвардії України № 32ос скасовано пункт наказу командувача Національної гвардії України (по особовому складу) від 24.07.2017 № 100 в частині припинення (розірвання) контракту та звільнення з військової служби у запас за підпунктом «в» (у зв`язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку) пункту один частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» молодшого лейтенанта ОСОБА_1 (Г-011850), поновивши його на військовій службі на посаді заступника командира 2-ї стрілецької роти по роботі з особовим складом військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України та у військовому званні «молодший лейтенант» з 25 липня 2017 року.

24 лютого 2020 року наказом командира військової частини 3054 Національній гвардії України № 45 (по стройовій частині) відмінено пункт 3 наказу командира військової частини 3054 по стройовій частині від 25.07.2017 № 192 щодо позбавлення військового звання, припинення (розірвання) контракту про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України та виключення зі списків особового складу військової частини: молодшого лейтенанта ОСОБА_1 (Г-011850), поновивши його на військовій службі на посаді заступника командира 2 стрілецької роти по роботі з особовим складом у військовому звання званні «молодший лейтенант» з 25.07.2017 року та на всі види забезпечення.

28 квітня 2020 року начальник Центрального територіального управління листом за вих. № К-15/14-814 відмовив в задоволенні скарги на бездіяльність командира військової частини 3054 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року до 24 лютого 2020 року, посилаючись на те, що це необхідно вирішувати в судовому порядку.

04 травня 2020 року наказом начальника Центрального територіального управління Національній гвардії України № 27 о/с призначено: по військовій частині 3011 лейтенанта ОСОБА_1 (Г-011850) - командиром 1-го стрілецького взводу стрілецької роти (з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних), звільнивши його з посади заступника командира 2-ї стрілецької роти (з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних) по роботі з особовим складом військової частини 3054.

13 травня 2020 року наказом командира військової частини 3054 Національній гвардії України № 98 (по стройовій частині) виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення: заступника командира 2 стрілецької роги но роботі з особовим складом лейтенанта ОСОБА_1 (Г-011850), переміщеного на підставі наказу начальника Центрального територіального управління Національної гвардії України від 04.05.2020 № 27 о/с для подальшого проходження військової служби до військової частини 3011 (м. Кривий Ріг).

14 травня 2020 року наказом командира військової частини ЗОН Національній гвардії України № 98 (по стройовій частині) зараховано в списки особового складу частини та на всі види забезпечення: лейтенанта ОСОБА_1 (Г-011850), який прибув для проходження військової служби із військової частини 3054 (м. Дніпро) та призначеного наказом начальника Центрального територіального управління Національної гвардії України від 04 травня 2020 № 27 о/с командиром 1-го стрілецького взводу стрілецької роти (з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних) (ВОС-0223003), з 14 травня 2020 року.

У зв`язку з невиплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року до 24 лютого 2020 року на підставі пункту 13 розділу XXXI Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, позивач звернувся до суду з позовом.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи організації та діяльності Національної гвардії України визначає Закон України «Про Національну гвардію України» від 13.03.2014 № 876-VII. В частині 2 статті 21 цього Закону закріплено, що Військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.

Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 № 200, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 05.04.2018 року за № 405/31857 визначає порядок, умови та розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України (далі - військовослужбовці), які обіймають посади в Головному управлінні Національної гвардії України, територіальних управліннях, з`єднаннях, військових частинах (підрозділах), вищих військових навчальних закладах, навчальних військових частинах (центрах), базах, закладах охорони здоров`я та установах Національної гвардії України

Відповідно до пункту 13 розділу XXXI Грошове забезпечення військовослужбовцям, рішення про звільнення яких з військової служби визнані незаконними (необґрунтованими) та які у зв`язку з цим поновлені на військовій службі (посаді) на підставі рішення суду чи повноважного органу (керівника), який прийняв рішення про таке поновлення та виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, недоотримане грошове забезпечення за час вимушеного прогулу виплачуються за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні. Виплачена під час попереднього звільнення зі служби цим військовослужбовцям грошова допомога при звільненні зі служби підлягає заліку за рахунок суми, що належить їм до виплати за вимушений прогул, а в частині, яка перевищує цю суму, - заліку за рахунок суми грошової допомоги, належної до виплати при подальшому звільненні з військової служби. До розрахунку грошового забезпечення за час вимушеного прогулу включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за посадою, з якої його було звільнено. Про виплати, зазначені в цьому пункті, видається наказ командира військової частини. Витяг з наказу зберігається в особовій справі військовослужбовця.

Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_1 був поновлений на військовій службі на підставі постанови Третього апеляційного адміністративного суду 21 січня 2020 року по справі № 804/4757/17, на виконання якої були винесенні наказу про його поновлення. У справі № 804/4757/17 позивач не заявляв вимог, а судом не вирішувалось питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу.

Отже, вимога про стягнення на користь позивача середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу у зв`язку із незаконним звільненням, факт якого встановлено судовим рішенням у справі №804/4757/17, за своєю природою є новою позовною вимогою.

Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 14.02.2018 року у справі №2а/1570/4811/2011.

Вирішуючи питання щодо періоду вилущеного прогулу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з і належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

В силу частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З аналізу наведених вище правових норм вбачається, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, а також усіх виплат, на які працівник має право за умовами трудового договору і, відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час простою, який мав місце не з вини працівника, не обмежується будь-яким строком, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно ст.1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" №95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначив, що положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст.233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і, відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Конституційним Судом України визначено, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, незаконно позбавленого можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Згідно ст.69 Закону України "Про Конституційний Суд України", рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов`язковими до виконання.

Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом позивача, захист якого гарантований ч.1 ст.1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Відповідно до правової позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеної в постанові від 30 жовтня 2018 року по справі №826/12721/17 : "…аналіз наведених правових актів, з урахуванням рішення Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат".

Таким чином, враховуючи, що, у межах справи 804/4757/17 не заявлялись позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а при поновленні позивача на посаді за рішенням суду добровільно грошове забезпечення не виплачено за час вимушеного прогулу, тому позивач має право на отримання грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

У той же час суд зазначає, що тривалість вимушеного прогулу позивача, який утворився внаслідок винесення протиправного наказу, необхідно обчислювати з 25 липня 2017 року по 21 січня 2020 року (день прийняття постанови про скасування спірного наказу), а не по 24 лютого 2020 року, як просить позивач. Оскільки, у даному випадку, має місце затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі, а не вимушений прогул, як помилково вважає позивач.

Слід враховувати, що КЗпП передбачає компенсацію за вимушений прогул через незаконне звільнення, яка слідуючи приписам норми повинна бути присуджена і обрахована судом з дня незаконного звільнення по дату винесення судового рішення щодо вказаної позовної вимоги.

Суд зауважує, що якщо судове рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника роботодавцем не виконується у передбачені законом та судовим рішенням строки (мається на увазі негайне виконання), то згідно з нормами КЗпП передбачено стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення працівника на роботі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року по справі №826/12721/17

Посилання Військової частини 3011 Національної гвардії України на те, що відсутні підстави для її зобов`язання здійснити розрахунок грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, оскільки Позивач був звільнений та поновлений на військовій службі у військовій частині 3054 Національної гвардії України є безпідставні, оскільки відповідно до пункту 13 розділу XXXI грошове забезпечення військовослужбовцям, за час вимушеного прогулу виплачуються за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні.

Так, судом встановлено, що згідно витягу з наказу командира військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України від 24.02.2020 № 45 ( по стройовій частині) його поновлено на військовій службі на посаді заступника командира 2-ої стрілецької роти по роботі з особовим складом та зараховано на всі види забезпечення. ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу частини та на усі види забезпечення згідно наказу командира військової частини 3011 Національній гвардії України від 14.05.2020 №110 (по стройовій частині). Наказом начальника Центрального територіального управління Національної гвардії України від 04.05.2020 № 27 о/с останнього було переведено для проходження служби з військової частини 3054 НГУ (м. Дніпро).

Таким чином, Військова частина 3011 Національної гвардії України є належним відповідачем, оскільки це місцем перебування позивача на службі та на грошовому забезпеченні.

Відповідно до п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, а саме зобов`язати військову частину 3011 Національної гвардії України здійснити розрахунок та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року до 21 січня 2020 року.

Враховуючи звільнення позивача від судових витрат відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5, розподіл судових витрат у даній справі не здійснюється.

Відповідно до частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

У зв`язку з перебуванням судді Коренева А.О. у щорічній відпустці, повний текст судового рішення складений у перший робочій день судді.

Керуючись ст.ст. 9, 77, 139, 241-247, 250, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини 3011 Національної гвардії України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Головне управління Національної гвардії України про зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов`язати військову частину 3011 Національної гвардії України (ЄДРПОУ- 23313871) здійснити розрахунок та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року до 21 січня 2020 року.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя А.О. Коренев