Рішення № 91349426, 07.09.2020, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2020 року справа № 580/2468/20

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд одноособово у складі головуючого судді Бабич А.М., розглянувши правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в залі суду адміністративну справу за позовом законного представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 до Управління ДМС України в Черкаській області в особі Уманського районного відділу УДМС України в Черкаській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

06.07.2020 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов законного представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) (далі - позивач) до Управління ДМС України в Черкаській області (18002, м. Черкаси, б-р Шевченка, буд. 117; код ЄДРПОУ 37852733) в особі Уманського районного відділу УДМС України в Черкаській області (20300, Черкаська обл., м.Умань, площ. Соборності, буд.1А) (далі - відповідач) про:

визнання протиправними дій відповідача (відповідь від 27.02.2020 №7113-163/7113.1-20) в оформленні та видачі в оформленні та видачі проїзного документа дитини відповідно до постанови ВРУ від 26.06.1992 №2503-ХІІ, яким затверджено Положення про паспорт громадянина України, постанови ВРУ від 23.02.2007 №719-V, яким затверджено Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, постанови КМУ від 31.03.1995 №231 «Про затвердження правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення»;

зобов`язання відповідача оформити та видати ОСОБА_1 проїзний документ дитини відповідно до вищезазначених нормативних актів.

У прохальній частині позовної заяви позивач просив розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження з викликом сторін (далі - Клопотання).

В обґрунтування позову зазначено, що відповідач за відсутності визначених законом підстав не оформив проїзний документ дитини без обробки персональних даних та застосування засобів реєстру.

Ухвалою суду від 10.07.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати на виконання ст.12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за правилами спрощеного позовного провадження. Також встановлено відповідачам строк, тривалістю п`ятнадцять днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження у справі, для надання відзиву на позовну заяву та доказів, повідомлено про строки для надання клопотань про розгляд справи з викликом у судове засідання.

Згідно з даними рекомендованого повідомлення про поштові відправлення вказану ухвалу відповідачі отримали 15.07.2020, а позивач - 20.07.2020.

29.07.2020 до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву (вх.№18406/20), в якому просив у задоволенні позову відмовити. Стверджує, що посилання позивача на те, що відповідач мав би оформити проїзний документ дитини відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 №231 «Про затвердження правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення», є необгрунтованими та помилковими, оскільки вказана постанова із 01.04.2015 втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 №682 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 №152 та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», а отже у нього не було правових підстав для застосування її норм на момент звернення позивача.

Позивач 31.08.2020 до суду подав відповідь на відзив відповідача (вх.№22150/20), в якій просив суд взяти її до уваги та задовольнити позовну заяву, обгрунтовуючи тим, що застосування відповідачем постанови Кабінету міністрів України від 07.05.2014 №152 в частині можливості отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон із застосуванням засобів Єдиного Державного демографічного реєстру на його думку, суперечить резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18.12.2013 №А/RES/68/167 «Право на недоторканість приватного життя в цифрове життя», 18.12.2013 №А/RES/69/167 «Право на недоторканість приватного життя в епоху цифрових технологій». Також позивач зазначив, що відсутність бланків паспортів, відсутність заяви-анкети чи заяви про отримання проїзного документа дитини не означає, що орган державної виконавчої влади може відмовити в його оформленні.

04.09.2020 до суду надійшло заперечення відповідача на відповідь на відзив у справі №580/2468/20 (вх.№22716/20), в якому просив відмовити у задоволенні адміністративного позову, оскільки позивач не надав суду жодних доказів, які би об`єктивно підтверджували факти порушень відповідачем права неповнолітнього на свободу сповідування своєї релігії та переконань.

Оскільки обґрунтованих клопотань від учасників спору про розгляд справи у судовому засіданні з їх викликом суду не надходили, зважаючи на відсутність необхідності призначити у справі експертизу або викликати та допитати свідків, суд дійшов висновку розглянути справу без виклику сторін у судове засідання за наявними письмовими доказами (у письмовому провадженні).

Оцінивши доводи сторін, дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, відмовити у задоволенні позову, з огляду на таке.

Суд встановив, що паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 позивач отримав 17.01.2020 Уманським РВ УДМС України в Черкаській області. Позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .

13.02.2020 ОСОБА_1 та його законні представники: мати - ОСОБА_2 і батько - ОСОБА_3 звернулись до Уманського районного відділу УДМС України в Черкаській області заявою вх.№ 92/1/7113-20, в якій просили оформити та видати проїзний документ дитини відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення».

24.02.2020 листом № 7113-163/7113.1-20 заявників проінформовано про результати розгляду вищезазначеної заяви та роз`яснено, що постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» втратила чинність, натомість Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 152. У зв`язку з цим в Уманського РВ УДМС відсутні правові підстави для оформлення та видачі проїзного документа дитини для виїзду за кордон у формі книжечки.

Не погодившись з результатами розгляду заяви, позивач звернулась до суду з відповідним позовом.

Вирішуючи спір суд врахував, що спірні обставини впливають на повагу до приватного життя позивача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини з питань оформлення та видачі документу, що дають громадянину України право на виїзд з України та в`їзд в Україну, врегульовано Законами України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 №5492-VI (далі - Закон №5492-VI), «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-ХІІ (далі - Закон №3857-ХІІ), Порядком оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 №152 (далі - Порядок №152).

Закон №5492-VI визначає правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов`язки осіб, на ім`я яких видані такі документи.

Відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини 1 Закону №5492-VI одним із документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Частиною першою статті 22 Закону №5492-VI визначено, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на яку він оформлений, і дає право цій особі на виїзд з України і в`їзд в Україну. Кожен громадянин України не може мати більше двох паспортів громадянина України для виїзду за кордон.

За приписами частини 2, 3, 4, 5 статті 22 Закону №5492-VI кожен громадянин України має право на отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформляється особам, які не досягли шістнадцятирічного віку, на чотири роки, а особам, які досягли шістнадцятирічного віку, - на 10 років. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон виготовляється у формі книжечки, правий форзац якої містить безконтактний електронний носій, та складається з м`якої обкладинки, 32 сторінок та сторінки даних. Оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон здійснюється в Україні розпорядником Реєстру, а за кордоном - ЗДУ. Прийняття заяв-анкет для внесення інформації до Реєстру, видача паспорта громадянина України для виїзду за кордон здійснюються розпорядником Реєстру та ЗДУ, а також уповноваженими суб`єктами, передбаченими пунктом 4 частини першої статті 2 цього Закону.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону №3857-ХІІ документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є:

- паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

- дипломатичний паспорт України;

- службовий паспорт України;

- посвідчення особи моряка;

- посвідчення члена екіпажу;

- посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну).

Пунктами 1, 2, 3, 4 Порядку №152 встановлено, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон (далі - паспорт для виїзду за кордон) є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на ім`я якої він оформлений, і дає право такій особі на виїзд з України і в`їзд в Україну. Паспорт для виїзду за кордон виготовляється у формі книжечки, правий форзац якої містить безконтактний електронний носій. Кожен громадянин України має право на отримання паспорта для виїзду за кордон. Громадянин України не може мати більше двох паспортів для виїзду за кордон. Паспорт для виїзду за кордон оформляється особам, які не досягли 16-річного віку, на чотири роки, а особам, які досягли 16-річного віку, - на десять років.

Згідно з підп.1 п.7 Порядку №152 оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін та видача паспорта для виїзду за кордон здійснюються особі, яка досягла 16-річного віку, на підставі заяви-анкети, поданої нею особисто.

Положеннями п.35 Порядку №152 визначено перелік документів, які заявник має подати для оформлення паспорта для виїзду за кордон в Україні.

Отже, законодавцем визначено вичерпний перелік документів, які дають право громадянам України на виїзд з України та в`їзд в Україну, зокрема - «паспорт громадянина України для виїзду за кордон», а також встановлено чіткий механізм оформлення й видачі таких документів.

Суд врахував, що такого документа, як «проїзний документ дитини», який би надавав право громадянину України для виїзду за кордон, чинним законодавством України не передбачено.

Посилання позивача на те, що відповідач мав би оформити проїзний документ дитини відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 №231 «Про затвердження правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення», є необґрунтованими, оскільки вказана постанова з 01.04.2015 втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 682 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 р. № 152 та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України». Отже правових підстав для застосування її норм на момент звернення ОСОБА_1 до відповідача з відповідною заявою не було.

З приводу посилань позивача на порушення принципу поваги до приватного життя суб`єкта персональних даних, шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту, оскільки він згоди на таку обробку не надає, суд врахував таке.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Отже, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Згідно з ч.1 ст.6 Закону України від 01.06.2010 №2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон №2297-VI) мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.

Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону № 2297-VI).

Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).

Отже, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб`єкта персональних даних.

Водночас законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеній у постанові від 19.09.2018 у зразковій справі №806/3265/17, фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює порушення конституційних прав такої особи. Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.

Суд врахував, що відповідно до ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Приписами ст.3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Отже, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положенням ч.2 ст.32 Конституції України. Зокрема, неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеній у постанові від 19.09.2018 у зразковій справі №806/3265/17, у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини. Тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (п.25 рішення ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини»).

Суд врахував відсутність належних, допустимих і достовірних доказів щодо стверджуваних позивачем обставин про наявність у її дитини релігійних переконань, що перешкоджають отриманню паспорта для виїзду за кордон встановленого в Україні зразка. Посилання щодо заборони на обробку її персональних даних, зважаючи на призначення такого документа саме для виїзду за кордон, не враховані.

Постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 №231 «Про затвердження правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» з 01.04.2015 втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 682 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 р. № 152 та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України». Отже, правових підстав для застосування її норм на момент звернення позивача до відповідача з відповідною заявою не було.

Тому суд дійшов висновку, що в спірних правовідносинах відповідач діяв виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Позовні вимоги не є обгрунтованими, а доводи позову не підтверджені.

Оскільки законні представники позивача звільнені від сплати судового збору за подання цього позову і не надали доказів його сплати, зважаючи на результат вирішеного спору, відповідно до ст.139 КАС України відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 2-20, 72-78, 132-139, 241-246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову законного представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про визнання протиправними дій (відповідь від 27.02.2020 №7113-163/7113.1-20) Управління ДМС України в Черкаській області в особі Уманського районного відділу УДМС України в Черкаській області в оформленні та видачі проїзного документа дитини відповідно до постанови ВРУ від 26.06.1992 №2503-ХІІ, яким затверджено Положення про паспорт громадянина України, постанови ВРУ від 23.02.2007 №719-V, постанови КМУ від 31.03.1995 №231 «Про затвердження правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення», зобов`язання його оформити та видати відмовити повністю.

2. Судові витрати розподілу не підлягають.

3. Копію рішення направити учасникам справи.

4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.

Суддя А.М. Бабич

Рішення ухвалене, складене у повному обсязі та підписане 07.09.2020