Рішення № 91348665, 07.09.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4803/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Катаєвої Е.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія» (м.Одеса, вул. Дідріхсона 8, корпус №5, ЄДРПОУ 26614030), про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія» (далі Інститут ВМС), з урахуванням уточнення позовних вимог (а.с. 38-41, 48-51), просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати їй середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, а саме за період з 01.10.2015 року по 10.12.2019 року; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за вказаний період 361 652,82грн.

Позивач зазначила, що при звільненні з військової служби згідно з наказом від 30.09.2015 року їй не була виплачена компенсація за речове майно, проте вона була виключена зі списків особового складу. Відповідно до п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Тобто, при звільненні з військової служби та виключенню зі списків особового складу військової частини із військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок. На думку позивача виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, без проведення остаточного з ним розрахунку, можливе лише за його письмовою згодою.

Позивач також зазначила, що постановою Одеського окружного адміністративного суду у справі №815/1053/16 від 10.06.2016 року визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо виплати їй компенсації за речове майно та зобов`язано виконати п. 2 наказу від 30.09.2015 року №180 в частині виплати грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі у сумі 36070,70грн. Вказаною постановою суду встановлено факт виключення її зі списків особового складу військової частини 30.09.2015 року.

Позивач вважає, що оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні підлягають застосуванню норми КЗпПУ, про що вказувалось у постанові Верховного Суду України від 17.07.2015 року у справі №21-8а15.

Позивач зазначає, що у відповідності до постанови суду від 10.06.2016 року, остаточний розрахунок відповідачем було здійснено лише 11.12.2019 року, а тому вона вважає, що в період з 01.10.2015 року по 10.12.2019 року відповідач, якій не сплатив компенсацію за речове майно, порушив приписи ст. ст. 116, 117 КЗпП України в частині строків виплати їй грошової компенсації замість речового майна у сумі 36070,70 грн, у зв`язку з чим просить задовольнити позов.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09.06.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Інституту ВМС залишений без руху. Ухвалою суду від 23.06.2020 року продовжений строк на усунення недоліків позову (а. с.28-30, 42-43).

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 07.07.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження, виришено розгляд справи №420/4803/20 здійснити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (а. с. 53-55).

27.07.2020 року відповідачем поданий відзив на позов, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову, та зазначив, що позивач посилається в обгрунтування позовних вимог на те, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини без проведення остаточного з ним розрахунку можливе лише за його згодою, але п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 визначає, що військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Тобто військовослужбовець, у разі незгоди виключення його зі списків до проведенняповного розрахунку подає рапорт (заяву), в якій зазначає про зазначені обставини.

У відзиві зазначено, що з огляду на те, що військовим законодавством не встановлений порядок виплати компенсації за несвоєчасний розрахунок військовослужбовця при звільненні, позивач посилається на постанову Верховного Суду України від 17.07.2015 по справі №21-8а15, відповідно до якої за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі, тобто застосуванню підлягають норми трудового законодавства, а саме ст.ст. 116,117 КЗпПУ.

Разом з тим, відповідно до ст. 34 Закону України "Про оплату праці" компенсація працівникам втрати частини заробітної плати через порушення строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством. Підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати"). Такими доходами є ті грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (частина друга статті 2 цього Закону).

Поняття заробітної плати наведено у ч.1 ст. 94 КЗпП України, ч.1ст.1 Закону України "Про оплату праці". У рішенні від 15.10.2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" й "оплата праці', які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Крім того, Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини).

Представник відповідача посилається на практику Верховного Суду, згідно з виновками якого вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до структури заробітної плати (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (пункт 34); від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (пункт 60).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер. А тому, до таких виплат згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» гарантії цього Закону незастосовні. Зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 18.03.2020 по справі №711/4010/13-ц.

Представник відповідача зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 9 ЗУ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 1.2 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 11.06.2008 №260 (діяла на момент виникнення спірних правовідносин) до складу грошового забезпечення військовослужбовців (заробітної плати) входять:

посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення (одноразова допомога на початкове обзаведення, грошова допомога для оздоровлення, матеріальна допомога, грошова допомога у разі звільнення з військової служби).

Відповідно до п.3 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби. Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року №178, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Таким чином, грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не відноситься до структури грошового забезпечення військовослужбовців та має разовий характер.

Враховуючи те, що грошове забезпечення (заробітна плата) позивачу були виплачені при звільненні у день звільнення, грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не відноситься до структури грошового забезпечення військовослужбовців та має разовий характер та враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 18.03.2020 по справі №711/4010/13-ц, Інститут ВМС проти позовних вимог позивача заперечує в повному обсязі.

Справа розглянута у порядку письмового провадження.

Судом встановлено, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, проходила військову службу в ЗСУ, Інституті ВМС, з якої звільнена наказом від 30.09.2015 року №180, є відповідно до довідки акту МСЕК від 15.10.2019 року особою з ІІ групою інвалідності.

Спірні правовідносини позивача з Інститутом ВМС щодо виплати їй грошової компенсації замість речового майна були предметом спору у справі №815/1053/16.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 року по справі №815/1053/16 задоволений позов ОСОБА_1 .

Визнаний протиправним та скасований наказ начальника факультету військово-морських сил Національного університету Одеська морська академія №39 від 23.02.2016 року щодо правомірності нарахування компенсації капітан-лейтенанту ОСОБА_1 .

Визнана протиправною бездіяльність факультету ВМС Національного університету Одеська морська академія щодо виплати ОСОБА_1 компенсації за речове майно, що передбачено п.2 наказу від 30.09.2015 року №180 про виплату грошової компенсації замість речового майна.

Зобов`язано факультет ВМС Національного університету Одеська морська академія виконати п.2 наказу від 30.09.2015 року №180 в частині виплати грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі у сумі 36070,70 грн (а.с. 5-8).

Постановою суду було встановлено, що на підставі п.4 наказу командувача ВМС ЗС України від 17.09.2014 року №145 (по особовому складу) капітан - лейтенанта ОСОБА_1 , старшого офіцера військової частини А4068 звільнено від займаної посади та призначено старшим відділення особового складу та стройового факультету ВМС Одеської національної морської академії.

30.09.2014 року наказом №25 (по стройовій частині) ОСОБА_1 зарахована до списків особового складу факультету ВМС Одеської національної морської академії та поставлена на всі види забезпечення. При цьому при постановці на речове забезпечення, позивач передала, а відповідач прийняв речовий атестат №49 від 22.10.2012 року виданий військовою частиною А2760.

29.09.2015 року наказом №135 (по особовому складу) командувача Військово-морських сил України ОСОБА_1 звільнена з військової служби у відставку відповідно до підпункту «б» п.1 ч.8 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за станом здоров`я на підставі висновку (постанови) військово - лікарської комісії.

30.09.2015 року наказом №180 (по стройовій частині) начальника факультету ВМС Одеської національної морської академії ОСОБА_1 виключена зі списків особового складу факультету та усіх видів забезпечення. В наказі №180 від 30.09.2015 року зазначено про виплату позивачу грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 року № 1444 у розмірі 36070,70 грн.

08.10.2015 року ОСОБА_1 звернулася з заявою про виплату грошової компенсації замість речового майна. 22.10.2015 року, отримала від факультету лист, в якому зазначено, що вона не була позбавлена можливості отримувати речове майно в натурі під час проходження служби, однак таким правом не скористалась, отже вона може вимагати від факультету ВМС ОНМА лише видачу речового майна, яка належить їй до видачі до 11.03.2000 року в натурі.

23.02.2016 року факультет ВМС ОНМА прийняв наказ №39 щодо правомірності нарахування компенсації капітан-лейтенанту ОСОБА_1 , згідно з п.1 якого абз.7 п.2 наказу начальника факультету від 30.09.2015р. №180 - скасований.

У зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, який розглянутий по справі №815/1053/16.

Судом також встановлено, що на постанову суду від 10.06.2016 року по справі №815/1053/16 була подана апеляційна скарга.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 05.10.2016 року апеляційну скаргу Факультету ВМС ОНМА задоволено, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 року скасовано, ухвалена у справі №815/1053/16 нова постанова, якою відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .

Ухвалою Вищего адміністративного суду України від 17.05.2017 року по справі №815/1053/16 частково задоволена касаційна скарга ОСОБА_1 . Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 05.10.2016 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 17.05.2017 року зазначено, що скасовуючи постанову суду першої інстанції та, відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що положення статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», на позивача не розповсюджуються, оскільки не передбачають виплату заборгованості по речовому майну до військовослужбовців, що були звільнені зі служби. Окрім цього, зазначив, що наказ № 39 від 23.02.2016 року прийнято відповідачем на виконання вимоги аудитора під час здійснення аудиторської перевірки фінансово-господарської діяльності факультету, за висновком якої представлений позивачем атестат №49 від 22 жовтня 2012 року не може бути підставою для зарахування її на речове забезпечення у зв`язку з сумнівністю його походження та підлягає скасуванню.

Суд касаційної інстанції вважав, що апеляційний суд не перевірив та не дослідив, чи може бути аудиторська перевірка фінансово-господарської діяльності підставою для скасування наказу про виплату грошової компенсації та, відповідно, якою нормою це передбачено. Також, колегія суддів, вважає за необхідне звернути увагу на те, що листи відповідача про відмову у виплаті компенсації за речове майно не містять даних щодо не виплати суми компенсації, у зв`язку з тим, що атестат не належить Військовій частині А2760, а містить посилання щодо відсутності у позивача права на таку компенсацію. Між тим, приймаючи наказ від 30.09.2015 року №180 (по стройовій частині) про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу факультету та усіх видів забезпечення та, зокрема, виплату грошової компенсації замість речового майна на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року №1444, відповідач фактично визнав її право на таку компенсацію.

Таким чином, апеляційним судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і, відповідно до частини другої статті 227 КАС України, є підставою для скасування судового рішення, з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

За результатами повторного апеляційного розгляд справи, постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року по справі №815/1053/16 апеляційну скаргу факультету ВМС ОНМА (Інституту Військово-морських сил Національного університету "Одеська морська академія") задоволено частково. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 року скасовано. Прийнята нова постанова, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Визнано протиправним та скасовано наказ начальника факультету ВМС ОНМА (з адміністративно-господарської діяльності) №39 від 23.02.2016 року "Щодо правомірності нарахування компенсації капітан - лейтенанту ОСОБА_1 ". В решті позовних вимог відмовлено.

Обгрунтовуючи свої висновки щодо задоволення позову у частнині визнання протиправним та скасування наказу №39 від 23.02.2016 року, суд апеляційної інстанції у постанові від 22.08.2017 року зазначив, зокрема, що підстави вказані в спірному наказі не відповідають висновкам, зазначеним у Звіті про результати внутрішнього фінансового аудиту та аудиту відповідності фінансово-господарської діяльності ФВМС НУ "ОМА", оскільки останній не містить факту, що печатка не належить Військовій частині А2760.

У той же час судова колегія згідно з постановою від 22.08.2017 року вважала помилковим висновок суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права грошової компенсації замість речового майна, виходячи з положень ч.2 ст. 9 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ст. 2 Закону України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів" від 17.02.2000 року, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні - збори, і деяких інших осіб" від 03.11.2006 року, у зв`язку з чим відмовила ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльність ФВМС НУ "ОМА" щодо виплати грошової компенсації замість речового майна та зобов`язання ФВМС НУ "ОМА" виплатити таку компенсацію.

ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року.

Постановою Верховного Суду від 18.10.2019 року по справі №815/1053/16 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року в справі №815/1053/16 в частині відмови в задоволенні вимог: - визнати протиправною бездіяльність факультету ВМС ОНМА щодо виплати ОСОБА_1 компенсації за речове майно, установленої п. 2 наказу від 30.09.2015 року №180; - зобов`язати факультет ВМС ОНМА виконати п. 2 наказу від 30.09.2015 року №180 в частині виплати ОСОБА_1 грошової компенсації замість речового майна в розмірі 36070,70 грн.

У вказаній частині залишена в силі постанова Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016року. У решті, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08. 2017 року в справі №815/1053/16 залишено без змін.

Верховний суд у постанові від 18.10.2019 року по справі №815/1053/16 зазначив, що механізм реалізації військовослужбовцями гарантованого їм ч.1 ст.і 9-1 Закону №2011-XII права Кабінетом Міністрів України був визначений лише з набранням чинності 22.03.2016 року постанови від 16.03.2016 року, якою затверджений Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Таким чином, порядку, який би безпосередньо регулював механізм здійснення виплати військовослужбовцям грошової компенсації за неотримане речове майно на час існування спірних правовідносин (серпень-жовтень 2015 року) Кабінетом Міністрів України, прийнято не було.

Проте, в спірних правовідносинах наведені обставини не можуть бути підставою для відмови в реалізації суб`єктивного права військовослужбовця, що гарантоване йому статтею 9-1 Закону №2011-XII.

Верховний Суд зазначає, що гарантоване статтею 9-1 Закону №2011-XII право військовослужбовця на отримання речового майна або компенсації його вартості є майновим правом, яке підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 року (заяви №68385/10 та №71378/10, пункти 53, 55) зазначив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар.

У пунктах 54-55 указаного рішення ЄСПЛ визнав, що відмова держави здійснити певні дії, від яких залежить можливість отримання особою гарантованих їй національним законодавством виплат або зволікання з їх вчиненням, що тримає зацікавлену особу в невизначеності, становить втручання в право, передбачене статтею 1 Першого протоколу.

У рішенні в справі «Будченко проти України» від 24 квітня 2014 року (заява №38677/06, пункти 38-39) ЄСПЛ зазначив про те, що відмова держави в задоволенні гарантованих чинним законодавством вимог майнового характеру з підстав відсутності механізму реалізації відповідного законодавчого положення становить втручання в право особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ держава не може відмовляти в здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає, та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання, що мало місце у випадку спірних правовідносин.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, що в спірних правовідносинах відповідач не мав правових підстав після нарахування позивачеві відповідної грошової компенсації не виплачувати її.

Згідно даних автоматизованої системи діловодства Одеського окружного адміністративного суду справа №815/1053/16 після касаційного провадження надійшла до суду першої інстанції 05.11.2019 року.

12.11.2019 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 про видачу виконавчого листа.

Листом суду від 13.11.2019 року виконавчий лист направлений на адресу ОСОБА_1 та отриманий нею 25.11.2019 року.

Згідно з випискою по картковому рахунку позивача, яка обслуговується в АТ «ОщадБанк», суму 36070,70 грн отримано ОСОБА_1 11.12.2019 року (а.с. 9).

Позивач вважаючи, що відповідачем порушені вимоги ст.ст.116,117 КАС України звернулась до суду з даним позовом про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати їй середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, а саме за період з 01.10.2015 року по 10.12.2019 року та стягнення на її користь середнього заробітку за вказаний період у сумі 361 652,82грн.

Дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, оцінивши докази по справі у їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Частиною 4 ст.78 КАС України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З урахуванням висновків Верховного Суду в постанові від від 18.10.2019 року по справі №815/1053/16 суд вважає встановленими обставинами щодо права позивача на отримання грошової компенсації за неотримане речове майно при її звільненні зі служби відповідно до наказу від 30.09.2015 року № 180 (по стройовій частині) начальника факультету ВМС ОНМА, яким ОСОБА_1 виключена зі списків особового складу факультету та усіх видів забезпечення, а також відповідно до п.2 якого ОСОБА_1 необхідно виплатити грошовоу компенсацію замість речового майна, що підлягає видачі у розмірі 36070,70 грн.

Частиною 5 ст.242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

С урахуванням вимог ч. 5 ст.242 КАС України суд вважає необхідним застосувати до спірних правовідносин висновки Верховного Суду викладені у постанові від 31.10.2019 року по справі №825/598/17 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А2622 про визнання бездіяльності протиправною щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку та зобов`язання нарахувати та виплатити їй середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а саме за період з 03.08.2016 по 06.03.2017. Позивач обгрунтувала свої позовні вимоги тим, що її було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. При цьому, наказом від 03.08.2016 №167 передбачено виплату позивачу грошової компенсації вартості за не отримане речове майно, відповідно до постанови КМУ від 16.03.2016 року №178. Однак, на момент звільнення, розрахунок з нею в повній мірі відповідачем здійснений не був, а саме не було виплачено грошову компенсацію за не отримане речове майно. Остаточний розрахунок з позивачем здійснено 07.03.2017 шляхом перерахування ВЧ А2622 грошових коштів на картковий рахунок позивача. Посилаючись на положення статей 116,117 КЗпПУ позивач просив задовольнити позов.

Правові висновки Верховного Суду у постанові від 31.10.2019 року по справі №825/598/17 полягали в наступному.

Порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.

Разом з тим, нормативно-правовими актами спеціального закодавства не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпПУ підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116,117 КЗпПУ норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпПУ як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Обов`язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, передбачений у ст.117 КЗпПУ.

При цьому виключення ОСОБА_1 зі списку особового складу військової частини відбулося без проведення остаточного з нею розрахунку. Письмової згоди на такі дії ОСОБА_1 не давала, що не спростовується відповідачем.

Верховний суд зазначив, що посилання скаржника на те, що несвоєчасно виплачена позивачу грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вказаний факт не впливає на право позивача на отримання середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні по день фактичного розрахунку.

Так, передбачена ст.117 КЗпПУ відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Тому посилання скаржника на те, що вказана допомога не є складовою грошового забезпечення - не впливає на правильність висновків суду апеляційної інстанції.

Також, необґрунтованим є посилання скаржника на приписи Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати", оскільки позивачем не було заявлено вимог щодо стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, а спірні правовідносини виникли з приводу відповідальності відповідача за затримку розрахунку при звільненні.

Таким чином, згідно з правовими висновками Верховного Суду до спірних правовідносин по даній справі №420/4802/20 необхідно застосувати положення ст.ст.116,117 КЗпПУ, а посилання позивача у відзиві на положення Закону у України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" є необґрунтованими. Також не може бути прийнято до уваги посилання представника відповідача на те, що грошова компенсація замість предметів речового майна не є складовою грошового забезпечення, а тому не можуть застосовуватися приписи ст.ст.116,117 КЗпПУ, оскільки обов`язок остаточного розрахунку у день звільнення стосується усіх виплат.

Судом встановлено, що при звільненні позивача, відповідно до наказу від 30.09.2015 року №180 (по стройовій частині) начальника факультету ВМС Одеської національної морської академії їй не була виплачена відповідно до п.2 вказаного наказу грошова компенсація замість речового майна у розмірі 36070,70 грн.

Вказану суму позивач ОСОБА_1 отримала лише 11.12.2019 року, у зв`язку з чим просить за період з 01.10.2015 року по 10.12.2019 року стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за вказаний період у сумі 361 652,82грн.

Суд вважає, що сума середнього заробітку за час затримки підлягає зменшенню. При цьому суд виходить з наступного.

Верховний суд у постанові від 04.06.2020 року по справі №910/4518/16 сформував правову позицію, згідно з якою аналіз приписів ст.ст.116,117 КЗпПУ дає підстави для висновку, що при звільненні працівника виплата усіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у день звільнення. У разі невиконання такого обов`язку з вини роботодавця, у працівника виникає право вимагати виплати йому роботодавцем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період триваючого порушення роботодавцем права працівника на оплату праці.

Отже, законодавцем покладено на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; у разі невиконання зазначеного обов`язку до роботодавця застосовується відповідальність, передбачена ст.117 КЗпПУ.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений ст.117 КЗпПУ механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах, водночас працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (пункти 69-72 постанови).

Великою Палатою Верховного Суду у постанові 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц зроблено правовий висновок про те, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема, з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків (пункт 78 постанови 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).

Відшкодування, передбачене ст.117 КЗпПУ, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Виходячи з ч.1 ст.9 ЦКУ, така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст.117 КЗпПУ.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно із стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає у тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпПУ, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Відтак, зважаючи на компенсаційний характер заходів відповідальності роботодавця перед звільненим працівником за несвоєчасний розрахунок, суд, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, за певних умов може зменшити розмір заявленого працівником до стягнення з роботодавця відшкодування у порядку, передбаченому ст.117 КЗпПУ, незалежно від того, чи суд задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (пункти 81, 82, 84, 86, 87, 92 постанови).

Велика Палата Верховного Суду при перегляді судових рішень у справі №761/9584/15-ц щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки у розрахунку зі звільненим працівником визначила критерії, які необхідно враховувати судам, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні працівника відповідно до ст.117 КЗпПУ. Так, суди повинні враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (пункт 91 постанови 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).

Отже, при розгляді спору щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за прострочення у розрахунку із працівником на дату його звільнення суд повинен врахувати розмір заборгованості роботодавця перед працівником по заробітній платі та інших належних йому виплатах на дату звільнення, тривалість невиплати працівнику основного боргу, дії сторін щодо врегулювання спору, а також забезпечити дотримання розумного та справедливого балансу між інтересами роботодавця та працівника.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпПУ, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми, про що зроблено висновок Великою Палатою Верховного Суду при розгляді справи №711/4010/13-ц у постанові від 18.03.2020 (пункт 40 постанови).

Таким чином, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц щодо права суду зменшити розмір заявленого працівником до стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при його звільненні з огляду на встановлені обставини по даній справі №420/4803/20 суд дійшов висновку про можливість зменшення заявленої позивачем до стягнення з відповідача суми середнього заробітку за спірний період затримки у розрахунку.

Вимоги позивача про стягнення за період з 01.10.2015 року по 10.12.2019 року з відповідача на її користь середній заробітку 361 652,82грн більш ніж в дев`ять разів перевищує невиплачену їй грошову компенсацію замість речового майна.

Застосовуючи до спірних правовідносин зазначені у справі №910/4518/16 критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку працівника за час затримки роботодавцем розрахунку при його звільненні відповідно до ст.117 КЗпПУ, суд враховує наступне.

30.09.2015 року наказом № 180 (по стройовій частині) ОСОБА_1 виключена зі списків особового складу факультету та усіх видів забезпечення. В наказі № 180 від 30.09.2015 року зазначено про виплату позивачу грошової компенсації замість речового майна у розмірі 36070,70 грн. Проте вказана сума не була виплачена.

23.02.2016 року факультет ВМС ОНМА прийняв наказ № 39 на вимогу аудиторської перевірки щодо правомірності нарахування компенсації капітан-лейтенанту ОСОБА_1 , згідно з п.1 якого абз.7 п.2 наказу начальника факультету від 30.09.2015р. №180 скасований.

З прийняттям вказаного наказу №39 у відповідача не існувало підстав для виплати позивачу грошової компенсації замість речового майна у розмірі 36070,70 грн. Таким чином, безумовною затримкою розрахунку є період з 01.10.2015 року по 23.02.2016 року (145 днів), що складає 34251,90грн (145х236,22грн).

Правомірність вказаного наказу №39, яким фактично скасовний наказ щодо виплати позивачу грошової компенсації замість речового майна у розмірі 36070,70 грн був оскаржений позивачем до суду (справа № 815/1053/16).

Постанова Одеського окружного адміністративного суду у справі №815/1053/16 від 10.06.2016 року, якою був задоволений позов ОСОБА_1 та, крім іншого, було зобов`язано виконати п. 2 наказу від 30.09.2015 року №180 в частині виплати грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі у сумі 36070,70грн, була скасована судом апеляційної інстанції постановою від 05.10.2016 року, яка набрала чинності 05.10.2016 року. Таким чином, згідно з рішенням суду у відповідача був відсутній обов`язок виплати позивачу грошової компенсації замість речового майна у розмірі 36070,70 грн.

Вказану постанову Одеського апеляційного адміністративного суд від від 05.10.2016 року було скасовано ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17.05.2017 року по справі №815/1053/16 справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року по справі №815/1053/16 постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 року скасовано. Прийнята нова постанова, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Визнано протиправним та скасовано наказ №39 від 23.02.2016 року "Щодо правомірності нарахування компенсації капітан - лейтенанту ОСОБА_1 ". В решті позовних вимог відмовлено, тобто вказаною постановою відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльність ФВМС НУ "ОМА" щодо виплати грошової компенсації замість речового майна та зобов`язання ФВМС НУ "ОМА" виплатити таку компенсацію.

Постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року по справі №815/1053/16 набрала занної сили 22.08.2017 року.

Таким чином, у відповідача згідно з рішенням суду не було обов`язку виплати позивачу грошової компенсації замість речового майна.

Лише постановою Верховного Суду від 18.10.2019 року по справі №815/1053/16 як судом касаційної інстанції скасовано постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року в справі №815/1053/16 в частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 та у вказаній частині залишена в силі постанова Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 року.

Таким чином, постанова Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 року в частині визнання протиправною бездіяльність ФВМС НУ "ОМА" щодо виплати грошової компенсації замість речового майна та зобов`язання ФВМС НУ "ОМА" виплатити таку компенсацію набрала законної сили 18.10.2019 року.

Зазначені обставини у сукупності свідчать про неспівмірність суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яку зазначає у позові ОСОБА_1 - 361 652,82грн, балансу інтересів роботодавця і працівника.

При цьому суд також враховує, що відповідачем на виконання постанови суду від 10.06.2016 року, яка набрала законної сили 18.10.2019 року, виплачено 11.12.2019 року ОСОБА_1 грошову компенсацію замість речового майна у розмірі 36070,70 грн.

З часу набрання законної сили (18.10.2019 року) рішення суду від 10.06.2016 року до фактичного розрахунку з позивачем (11.12.2019 року) минуло 54 дні, що складає 12755,88 грн (54х 236,22грн).

Суд вважає, що виплата позивачу за затримку розрахунку суми у розмірі 47007,78грн (34251,90 грн + 12755,88грн) буде відповідати обставинам справи та балансу інтересів роботодавця і працівника.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Статтею 76 КАС України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази надані сторонами з урахуванням встановлених обставин по справі суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

Керуючись статтями 2, 3, 6, 7, 8, 9, 12, 241-246 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія» (м.Одеса, вул. Дідріхсона 8, корпус № 5, ЄДРПОУ 26614030), про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія» (м.Одеса, вул. Дідріхсона 8, корпус № 5, ЄДРПОУ 26614030) щодо ненарахування та не виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Стягнути з Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія» (м.Одеса, вул. Дідріхсона 8, корпус № 5, ЄДРПОУ 26614030) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до наказу №180 від 30.09.2015 року у сумі 47007,78грн (сорок сім тисяч сім гривень 78коп).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили у порядку ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст. 295-297 КАС України.

Суддя Е.В. Катаєва

.