Рішення № 91333821, 01.09.2020, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2020 року м. Кропивницький Справа № 340/1955/20

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сагуна А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини 3029 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини 3029 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.11.2017 по 15.05.2020;

- зобов`язати виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.11.2017 по 15.05.2020.

Ухвалою суду від 18 червня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (а.с.16).

Ухвалою суду від 07.08.2020 витребувано у відповідача докази (а.с.36) які було надано до суду, засобами електронного зв`язку , 26.08.2020 ( а.с. 45).

В обґрунтування вимог представник позивача посилався на те, що позивач проходив військову службу у військовій частині 3029 Національної гвардії України. В день його звільнення та виключення зі списків особового складу військової частини, відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а саме не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 по справі № 340/566/20, мотивувальну частину якого змінено постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 04.06.2020, позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини 3029 Національної гвардії України задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3029 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані у 2017 роках дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення, станом на день звільнення з військової служби; зобов`язано Військову частину 3029 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані у дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017 рік. Судове рішення набрало законної сили 04.06.2020. 15.05.2020 відповідачем було здійснено виплату грошової компенсації за невикористані календарні дня додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017 рік у сумі 2 200,42 грн. без виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що є порушенням ст. 117 КЗпП України.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву відповідно до якого позовні вимоги не визнаються в повному обсязі (а.с.21-24). Так, відповідач вказує, що:

- позовні вимоги у даній справі є тотожними вимогам у справі № 340/566/20, в задоволені яких було відмовлено, а тому провадження у данні справі підлягає закриттю на підставі п.4 ч.1 ст.238 КАС України;

- відсутня вина відповідача у невиплаті спірної компенсації та непоширення дії статті 117 КЗпП на правовідносини, що стосуються питання не розміру виплати, а самого права особи на певні виплати при звільненні;

- сума середнього заробітку, яку вимагає стягнути позивач непропорційно перевищує суму не виплаченої компенсації;

- позивач, не погоджуясь з невиплатою належних йому при звільненні сум тривалий час не звертався до суду за захистом порушеного права (а.с.21-24).

Представником позивача подано відповідь на відзив в якій просив задовольнити позовні вимоги.

Дослідивши докази і письмові пояснення учасників справі викладені у письмових заявах по суті справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з таких підстав.

Судом встановлено, що наказом командира військової частини 3029 (по стройовій частині) від 30.11.2017 за №276 старшого солдата ОСОБА_1 звільнено у запас, виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с.7).

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 по справі №340/566/20 позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини 3029 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3029 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані у 2017 роках дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення, станом на день звільнення з військової служби; зобов`язано Військову частину 3029 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані у дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017 рік; в задоволені решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 04.06.2020 змінено мотивувальну частину рішення від 19.03.2020, в іншій частині рішення залишено без змін (а.с. 10-12)

На виконання вищевказаного судового рішення, відповідачем нарахована та 14.05.2020 виплачена позивачу сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період 2017 рік в розмірі 2 200,42 грн. (а.с.49).

Позивач, вважаючи наявним у нього права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, звернувся до суду з даним позовом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (далі за текстом - Закон №2011-ХІІ).

Статтею 1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 12 Закону №2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Згідно з п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 р. №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації.

Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок №260). Цей Порядок визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.

Відповідно до п.1 розділу XXXI Порядку №260 грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади.

Отже, суд враховує, що зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою звільненою з військової служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Таким чином, оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 10.05.2019 у справі №П/811/276/16, від 31.10.2019 р. у справі №828/598/17.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.2 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 р. №108/95-ВР додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Отже, за своєю правовою природою середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 30.01.2019 р. у справі №910/4518/16.

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 по справі №340/566/20, встановлено, що грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій позивачу при звільненні не нараховувалася.

Так, позивач зазначає, що розрахунок за рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 19.03.2020, яке набрало законної сили 04.06.2020 проведено 15.05.2020.

Згідно платіжного доручення №967 від 14.05.2020 позивачу виплачена грошова компенсація за невикористану відпуску згідно рішення суду від 19.03.2020 у справі №340/566/20 - 14.05.2020 (а.с.49).

Таким чином, у ОСОБА_1 виникло право на отримання відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України.

Щодо посилання відповідача на те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження заробітної плати, з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010, суд зазначає.

Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Так, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду від 26.02.2020 у постанові по справі №821/1083/17 (провадження 11-1329апп18) дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, у тому числі й компенсацію за невикористані дні відпустки. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Аналогічну правову позицію з цього питання висловлено Верховним Судом України в постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Суд зазначає, що до даних правовідносин підлягає застосуванню частина перша статті 117 КЗпП України. Крім того, суд зауважує, що спір, який вирішувався судом під час розгляду справи №340/566/20 є спором про ненараховані суми під час звільнення.

Таким чином, суд не застосовує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04.12.2019 по справі №825/742/16, а враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначені у постанові від 26.02.2020 по справі №821/1083/17, оскільки згідно п.1 ч.2 ст.45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Вирішуючи питання щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд враховує наступне.

Відповідно до абз.2, 3 п.7 Порядку №260, розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. В наказах про виключення зі списків особового складу обов`язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Період затримки розрахунку при звільненні потрібно розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником (з дня виключення зі списків особового складу), до дня фактичного проведення такого розрахунку.

Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні позивача розраховується з 01.12.2017 по 14.05.2020 та складає 896 календарних днів, у тому числі 2017 рік - 31 день, 2018 рік - 365 днів, 2019 рік - 365 днів, 2020 рік - 135 днів.

Згідно довідки військової частини А2077 від 09.06.2020 №631/1247 середньоденна сума грошового забезпечення на день звільнення становить 287,63 грн. (а.с.51).

Отже, розмір середнього заробітку ОСОБА_1 за період з 01.12.2017 по 14.05.2020 становить 257 716,48 грн.

Суд зазначає, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладається обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплативши всі суми, що йому належать, а у разі невиконання такого обов`язку виникає відповідальність передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника під час його звільнення, зокрема захист права працівника на своєчасну оплату праці за виконану роботу. При цьому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України спрямоване на компенсацію працівнику майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Суд бере до уваги, що реалізуючи свої права працівник має діяти добросовісно. При цьому під час захисту прав працівника має бути дотриманий розумний баланс між інтересами такого працівника та роботодавця.

Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від розміру простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг такої відповідальності може бути неспівмірним та непропорційним наслідкам порушення.

Таким чином, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗПП України.

Викладене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15ц (провадження №14-623цс18). При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством. Колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Також Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Так, застосовуючи у даній справі критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, суд враховує наступні обставини.

Відповідно до відомостей автоматизованої системи Діловодство спеціалізованого суду встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини А0680 Військової частини 3029 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії про визнання бездіяльності щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки протиправною (справа №340/566/20) 19.02.2020, тобто майже через 2 роки, та два місяці після виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Натомість, з часу звернення до суду за захистом порушеного права до часу виконання відповідачем рішення суду сплинуло 3 місяці.

З огляду на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі №340/566/20, відповідач заперечував проти права позивача на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2017 рік, що свідчить про встановлення факту порушення цього права судом під час розгляду справи.

Також суд бере до уваги, що розмір невиплаченої грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки позивача при звільненні становив 2 200,42 грн.

Сума заборгованості приблизно становить 0,85% від розрахованої суми середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (257 716,48 грн.).

Окрім того, сума заборгованості (2 200,42 грн.) приблизно у 117 разів менша від визначеної суми середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (257 716,48 грн.).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2019 р. у справі №761/9584/15ц (провадження №14-623цс18) зазначено, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

Так, за даними Національного банку України у період з грудня 2017 року по лютий 2020 року облікова ставка не перевищувала 18% (максимальна ставка 2017 - 14,5%, 2018 р. - 18%, 2019 рік - 18%, з січня по лютий 2020 р. - 13,5%).

Отже, приблизний розмір майнових втрат працівника становить 496,10 грн. (сума кредиту 2 200 грн., відсоткова ставка - 18 % річних, 29 місяців).

Таким чином, з огляду на очевидну неспівмірність суми несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за невикористані дні календарної відпустки з розміром середнього заробітку за час затримки їх виплати при звільненні, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 2 700 грн., яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (01.12.2017) по час розрахунку з ним (14.05.2020), відсоткового співвідношення між розміром несвоєчасно виплачених сум та розміром розрахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 0,85% та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.

Таким чином позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини А2077 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають задоволенню.

Крім того, суд вважає зазначити наступне.

У своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997 кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Засіб правового захисту, що передбачений зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Суд зауважує, що ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, враховуючи вищевикладене та встановлені судом обставини справи, з урахуванням висновків суду щодо неспівмірності розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та, як наслідок, зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, суд вважає за необхідне встановити спосіб поновлення порушених прав позивача у вигляді стягнення з відповідача на користь позивача відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2 700 грн., що свідчить про часткове задоволення позовних вимог.

Суд не приймає посилання представника відповідача на необхідність закриття провадження у справі, відповідно до п.4 ч.1 ст.238 КАС України, оскільки останнім не надано до суду постанови чи ухвали суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що набрали законної сили. Отже, відсутні підстави для закриття провадження у справі, встановлені КАС України.

Судові витрати сторонами не понесені.

Керуючись ст.ст.132, 134, 139, 243-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини 3029 Національної гвардії України (Північне шосе, 113, м. Запоріжжя, 69009, код ЄДРПОУ 08803661) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини 3029 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнути з військової частини 3029 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2 700 грн.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду А.В. Сагун