Рішення № 91333169, 04.09.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2020 року Справа № 160/7443/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозицької І.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення одноразової грошової допомоги, компенсації вартості за неотримане речове майно, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні,-.

ВСТАНОВИВ:

06.07.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області, в якому, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 27.07.2020 року, просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області по відношенню до ОСОБА_1 , яка виявилася у: 1) невиплаті одноразової грошової допомоги при звільненні; 2) невиплаті компенсації вартості за неотримане речове майно; 3) непроведені повної індексації грошового забезпечення;

- стягнути з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській область на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 90056,40 грн;

- стягнути з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості за неотримане речове майно у розмірі 78433,38 грн;

- стягнути з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні за період часу з 02.06.2020 року по день ухвалення рішення у цій справі;

- зобов`язати Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області провести індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 та її виплату за період часу з червня 2015 року по грудень 2018 року та з грудня 2019 року по 01.06.2020 року;

- стягнути з Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області різницю між фактично виплаченою та належною до виплати компенсації за невикористану позивачем додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, відповідно до Закону України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 років у розмірі 14 472, 74 грн.;

- стягнути з Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області компенсацію за невикористану щорічну відпустку за 2020 рік у розмірі 8 134,13 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 2010 року позивач проходив військову службу у Службі безпеки України за контрактами осіб офіцерського складу від 26.04.2010 року та 23.03.2015 року. П`ятирічний строк контракту від 23.03.2015 року сплив 01.06.2020 року. З огляду на те, що позивач не виявив бажання продовжити військову службу, він підлягає звільненню з військової служби та виключенню зі списків особового складу в установленому порядку.

Проте, за поясненням позивача, 01.06.2020 року відповідач не ознайомив ОСОБА_1 з наказом про звільнення та не провів з позивачем остаточного розрахунку.

Ухвалою суду від 17.07.2020 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов та доказів на його обґрунтування.

13.08.2020 року, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, який долучено до матеріалів справи.

Відповідач зазначає, що управління СБУ вважає обґрунтування правових вимог спірних правовідносин, зокрема, стосовно виплати середнього заробітку за період затримки розрахунку, не проведення індексації грошового забезпечення, зроблено на підставі помилкового тлумачення законодавства, яким врегульовано проходження військової служби, та як наслідок, хибних висновків щодо порушення прав позивача.

Також, відповідач звертає увагу суду, що позивач стверджує про відсутність виплати одноразової грошової допомоги при звільненні та компенсації вартості за неотримане речове майно та вказує про зловживання позивачем своїми процесуальними правами та введенням суду в оману щодо фактичних обставин справи.

Тому відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Суд зазначає, що позивач надав до суду заяву про відмову від позову в частині стягнення з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській область на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 90056,40 грн. та компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 78433,38 грн.

Ухвалою суду від 31серпня 2020 року вказану заяву задоволено.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області в частині стягнення з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській область на користь ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у розмірі 90056,40 грн. та компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 78433,38 грн. - закрито.

25.08.2020 року позивачем до суду надано відповідь на відзив, яку долучено до матеріалів справи.

Позивач вважає, що відповідачем не спростовано доводи позивача про протиправність бездіяльності Управління СБУ у Дніпропетровській області по відношенню до позивача, яка полягала у невиплаті в день звільнення одноразової грошової допомоги, невиплаті в повній мірі компенсації за невикористані дні відпустки та непроведенні повної індексації грошового забезпечення. Позивач звертає увагу, що жодного належного доказу на підтвердження правомірності затримки виплат відповідачем не надано.

На думку позивача, позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням судової практики та заяви про відмову від частини позовних вимог.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Службі безпеки України відповідно до контрактів про проходження військової служби у Службі безпеки України від 26.04.010 року та 23.03.2015 року.

Так, відповідно до контракту про проходження військової служби у Службі безпеки України від 23.03.2015 року ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу.

Відповідно до п. 5 контракту зазначений контракт було укладено на п`ять років - з 01.06.2015 року до 01.06.2020 року.

Згідно з п. 6 контракту не пізніше як за два місяці до закінчення строку цього контракту сторони зобов`язуються повідомити одна одну про намір щодо укладення нового контракту.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 10.06.2015 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Відповідно до наказу Управління СБУ у Дніпропетровській області від 01.06.2020 року № 215-ОС/дск «По особовому складу» виключено зі списків особового складу майора ОСОБА_1 (Б-012435), співробітника Управління, звільненого наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України від 22.05.2020 року № 674-ОС/дск з військової служби за підпунктом «а» пункту 61 (у запас СБ України), підпунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», без права носіння військової форми одягу, з урахуванням перебування на лікуванні з 22 травня 2020 року до 30 травня 2020 року, включно та необхідного часу для здавання посади, з 01 червня 2020 року.

Вислуга років станом на 01 червня 2020 року складає: календарна - 10 років 00 місяців 01 день, з них навчання у закладах вищої освіти - немає, у пільговому обчисленні - 01 рік 05 місяців 20 днів, загальна - 11 років 05 місяців 21 день.

Наказано виплатити майору ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби згідно з пунктом 1 глави 1 розділу V Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовців СБУ, затвердженої наказом ЦУ СБУ від 10.04.2018 № 515/ДСК.

Згідно з п. 5 глави 2 розділу ІV Інструкції, затвердженої наказом ЦУ СБУ від 10.04.2018р. № 515/ДСК, провести виплату грошової компенсації за 14 невикористаних днів щорічної основної відпустки за 2020 рік та за 70 невикористаних днів додаткової відпустки за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 та 2020 роки.

Здійснити виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 48 589,30 грн.

Відповідно до витягу з розрахункової відомості Управління СБУ у Дніпропетровській області № 526 від 14.07.2020 року, позивачеві нараховано компенсацію за невикористані дні відпустки у сумі 8134,12 грн., одноразову грошову допомогу у розмірі 90056,40 грн.

Крім того, відповідно до платіжної відомості №6/2 на видачу грошової компенсації замість належного речового майна, позивач отримав вказану компенсацію у розмірі 48589,30 грн., про що свідчить особистий підпис позивача у відомості.

Разом з тим, позивач зазначає, що відповідачем не доведено до відома позивача зміст наказу начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області від 01.06.2020 року № 215-ОС/дск.

Крім того, позивач зазначає, що відповідачем недоплаченою залишається компенсація за 14 невикористаних днів щорічної основної відпустки за 2020 рік у розмірі 8 134,13 грн., яка на думку позивача має бути стягнена у примусовому порядку.

Позивач вважає, що відповідач зобов`язаний виплатити різницю між фактично виплаченою і належною до виплати компенсації у розмірі 14 472,74 грн. (48 804,78 грн. - 34 332,04 грн.), а також індексацію та середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, вважаючи бездіяльність відповідача, яка полягала у невиплаті у день звільнення одноразової грошової допомоги, невиплаті в повній мірі компенсації за невикористані дні відпустки та непроведенні повної індексації грошового забезпечення, протиправною, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку правовідносинам між сторонами, суд бере до уваги такі норми Конституції України.

Згідно ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.

При цьому, згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями и бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У відповідності до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Отже, вказані Конституційні норми в даних правовідносинах встановлюють правила, які повинні виконуватися, без виключення, всіма громадянами України та органами державної влади.

Водночас, частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Таким чином, держава взяла на себе обов`язок забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із пунктом 12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII (далі - Закон №3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

За приписами статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Статтею 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) визначено порядок надання військовослужбовцям відпусток.

Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону України № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

За приписами п. 19 ст. 10-1 Закону № 2011-XII надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Таким чином, з наведеного вбачається, що надання військовослужбовцю-учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів припинено та поставлено в залежність від наявності або відсутності дії «особливого періоду».

Разом з тим, визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).

Відповідно до ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі ст. 1 Закону № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Окрім того, відповідно до ст. 1 Закону № 3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Суд зазначає, що аналіз зазначених норм вказує на те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Проте, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР.

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019р. у зразковій справі №620/4218/18.

Позивач звернувся до суду з цим позовом, враховуючи заву про зміну розміру позовних вимог та заяву про відмову від частини позовних вимог, щодо стягнення з Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області різниці між фактично виплаченою та належною до виплати компенсації за невикористану позивачем додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, відповідно до Закону України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 років у розмірі 14 472, 74 грн. та стягнення з Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2020 рік у розмірі 8 134,13 грн.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Як вже було встановлено судом, відповідно до наказу Управління СБУ у Дніпропетровській області від 01.06.2020 року № 215-ОС/дск «По особовому складу» наказано згідно з п. 5 глави 2 розділу ІV Інструкції, затвердженої наказом ЦУ СБУ від 10.04.2018р. № 515/ДСК, провести виплату грошової компенсації за 14 невикористаних днів щорічної основної відпустки за 2020 рік та за 70 невикористаних днів додаткової відпустки за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 та 2020 роки.

Разом з тим, відповідно до довідки від 13.07.2020 року № 55/11/к-580/577, складеної Управлінням СБУ у Дніпропетровській області на ім`я позивача, щодо розрахунку грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористані у період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 роках календарних днів додаткових відпусток, як учаснику бойових дій відповідно до Закону України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а саме позивачеві нараховано: за 14 календарних днів 2015 року: 6046,48 / 31 * 14 = 2730,61 грн.; за 14 календарних днів 2016 року: 8314,76 / 31 * 14 = 3755,05 грн.; за 14 календарних днів 2017 року: 12516,44 / 31 * 14 = 5652,59 грн.; за 14 календарних днів 2018 року: 13120,68 / 31 * 14 = 5925,47 грн.; за 14 календарних днів 2019 року: 18011,28 / 31 * 14 = 8134,13 грн.; за 14 календарних днів 2020 року: 18011,28 / 31 * 14 = 8134,13 грн. Всього сума компенсації складає 34332,04 грн.

Таким чином, згідно вказаної довідки компенсацію за невикористані у період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 роках календарних днів додаткових відпусток, як учаснику бойових дій, розраховано за всього 84 календарні дні (14 календарних днів * 6 років).

Тобто, суд робить висновок про помилку в наказі Управління СБУ у Дніпропетровській області від 01.06.2020 року № 215-ОС/дск «По особовому складу» щодо 70 календарних днів, оскільки, згідно довідки кількість таких днів становить 84.

Суд критично ставиться до доводів позивача щодо стягнення з відповідача компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2020 рік у розмірі 8 134,13 грн., оскільки посилання позивача на не надходження від відповідача вказаної суми, відповідно до виписки з карткового рахунку позивача, не відповідає дійсності.

Так, згідно витягу з розрахункової відомості Управління СБУ у Дніпропетровській області за червень 2020 року вбачається, що позивачеві нараховані наступні виплати: посадовий оклад - 183,33 грн., оклад за звання - 44,67 грн., вислуга років - 79,80 грн., надбавка за о/у - 258,55 грн., секретність - 27,50 грн., надбавка за ОР - 9,17 грн., компенсація за невикористану відпустку - 34332,04 грн., компенсація податку в/с - 6387,31 грн., премія - 550,00 грн. Всього нараховано 41872,37 грн. При цьому утримано: податок з доходів фізичних осіб - 6387,31 грн., військовий збір - 532,28 грн. До виплати - 34952,78 грн.

Згідно з випискою з карткового рахунку позивача, 19.06.2020 року позивач отримав на свою картку суму 34952,78 грн. за платежем «безготівкове зарахування на рахунок зарплати, зарахування за червень 2020 року», тобто суму визначену в розрахунковій відомості, в тому числі компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у розмірі 34332,04 грн.

Згідно з витягом з розрахункової відомості Управління СБУ у Дніпропетровській області за липень 2020 року вбачається, що позивачеві нараховані наступні виплати: компенсація за невикористану відпустку в сумі 8134,12 грн., вихідна допомога - 90056,40 грн., компенсація податку в/с - 16210,15 грн. Всього нараховано - 114400,67 грн. При цьому утримано: податок з доходів фізичних осіб - 16210,15 грн., військовий збір - 1350,84 грн. Таким чином, до видачі позивачеві належить: 96839,68 грн.

Відповідно до виписки з карткового рахунку позивача, останнім 20.07.2020 року отримано суму, визначену в розрахунковій відомості, а саме 96839, 68 грн. за платежем «безготівкове зарахування на рахунок зарплати, зарахування за липень 2020 року». Тобто, суд звертає увагу, що сума компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2020 рік входить в суму грошових коштів отриманих позивачем 20.07.2020 року.

Отже, доводи позивача в цій частині є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області різниці між фактично виплаченою та належною до виплати компенсації за невикористану позивачем додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, відповідно до Закону України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 років у розмірі 14 472, 74 грн., то вказана позовна вимога не підлягає задоволенню, у зв`язку з її необґрунтованістю та недоведеністю.

Стосовно позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області провести індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 та її виплату за період часу з червня 2015 року по грудень 2018 року та з грудня 2019 року по 01.06.2020 року, суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Бюджетним кодексом України, Законом України «Про індексацію грошових доходів населення», який визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.

При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991р. № 1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" (далі - Закон № 1282-ХІІ).

Визначення індексації наведено у ч.1 ст.1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», відповідно до якої індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до ч.1 ст.2 вказаного Закону індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, оплата праці (грошове забезпечення).

Згідно з ч.1 ст.4 цього Закону індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.

Підвищення грошових доходів населення у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

У разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. № 1078 затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078).

Згідно з пунктом 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.

Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка.

Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

За змістом пункту 4 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці (грошове забезпечення), розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю та матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, що надаються залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії.

Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.

Пунктом 5 Порядку № 1078 визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що місяць, в якому відбулося підвищення оплати праці (суми її постійних складових), є базовим при проведенні індексації.

Відповідно до пункту 6 Порядку № 1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.

У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході.

Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік (вказана норма застосовується з 01.12.2015р.).

Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці.

Відповідно до вимог чинного законодавства України, проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.

При цьому, нормами Закону № 1282-ХІІ та Порядку № 1078 визначено джерело коштів на проведення індексації.

Водночас, пунктом 6 Порядку № 1078 безпосередньо не скасовано виплату індексації заробітної плати (грошового забезпечення) та не пов`язано індексацію з надходженням коштів до власника підприємства, установи, організації. У Законі йдеться про фінансові ресурси бюджетів всіх рівнів.

Варто вказати, що вказані відповідачем обставини не позбавляють його обов`язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку.

Разом з тим суд зазначає, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» з березня 2018 року було підвищено розміри посадових окладів всіх категорій військовослужбовців, а отже вказаний місяць є місяцем підвищення доходу для проведення подальшої індексації.

Суд враховує, що обов`язок розрахунку конкретних помісячних розмірів індексації доходів позивача покладається саме на його роботодавця, а тому, у суду відсутні можливості для встановлення факту перевищення або не перевищення розміру підвищення грошового доходу над сумою індексації.

При цьому суд звертає увагу, що обмежене фінансування, на яке посилається відповідач, жодним чином не впливає на право позивача отримати індексацію грошового забезпечення, що є предметом спору у цій справі.

Таким чином, суд доходить висновку, що вказана позовна вимога підлягає задоволенню.

Також, позивачем заявлено позовну вимогу про стягнення з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні за період часу з 02.06.2020 року по день ухвалення рішення у цій справі.

При вирішенні зазначеної позовної вимоги, суд виходить з наступного.

Суд звертає увагу, що трудові відносини, які складаються під час проходження служби в Службі безпеки України мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим, Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про Службу безпеки України» та іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, зокрема, в Службі безпеки України, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Крім того, важливо зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині першій статті 21 та устатті 24 Конституції України, статті21та22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, у даному випадку, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Вказана позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 08.02.2018 року у справі № 805/977/16-а, від 04.04.2018 року у справі № 805/5111/15-а та від 07.02.2018 року у справі № 806/535/16.

Згідно з частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 року (справа № 21-1765а15) прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме, виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 06.03.2018 року, від 28.03.2018 року, від 19.04.2018 року, від 24.10.2018 року та від 11.10.2018 року, суд встановивши, що працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд на підставістатті 117 Кодексу законів про працю України стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.

Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме, в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, виходячи з наведених вище вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов`язку наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.

Суд встановив, що розрахунок з позивачем при звільненні відповідач провів вже після звільнення, виплативши одноразову допомогу при звільненні і компенсацію за невикористане речове майно, а також виплативши компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки та основної відпустки 19.06.2020 року та 20.07.2020 року.

Разом з тим, суд враховує, що відповідачем не було виплачено позивачеві індексацію грошового забезпечення.

Вказане свідчить проте, що відповідач не провів остаточний розрахунок з позивачем з усіх видів грошового забезпечення у день звільнення.

Позивач просить виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 02.06.2020 року по день ухвалення рішення у цій справі.

Суд, беручи до уваги те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведений не був, водночас, визнає право позивача отримати компенсацію за фактичний час затримки розрахунку при звільненні.

Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).

Абзацом 3 пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 4 Порядку 100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження, згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема одноразові та компенсаційні виплати.

Відповідно до пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Згідно з абзацом 3 пункту 2 Постанови № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області про заробітну плату (грошове забезпечення, винагороду за цивільно-правовим договором) для розрахунку виплати за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, заробітна плата позивача за два календарних місяця перед звільненням складає: квітень 21476,28 грн., травень 16011,25 грн. Кількість відпрацьованих днів за ці місяці складає відповідно 30 та 31 календарних дні.

Таким чином, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача на момент звільнення складав 614,55 грн. ((21476,28+16011,25)/(30+31) = 614,55).

Враховуючи те, що 01.06.2020 року є останнім робочим днем позивача, то розрахунок середньомісячного заробітку, який належить стягнути на користь позивача у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні необхідно здійснити з 02.06.2020 року по день ухвалення рішення у цій справі, тобто по 04.09.2020 року.

Таким чином, фактичний період затримки проведення розрахунку при звільненні за який позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 94 календарних дні.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.06.2020 року по 04.09.2020 року становить 57 767,70 грн. (614,55х95=58382,25).

З огляду на викладене, враховуючи змістстатті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд вважає, що позовну вимогу позивача необхідно задовольнити та стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 58382,25 грн.

Враховуючи, що в день звільнення позивача відповідачем не було проведено усіх необхідних розрахунків, суд доходить висновку про протиправність бездіяльності Управління Служби безпеки України в Дніпропетровській області щодо невиплати у день звільнення одноразової грошової допомоги, компенсації вартості за неотримане речове майно, компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпусток, непроведені індексації грошового забезпечення позивача.

Разом з тим, суд не вважає за необхідне надавати оцінку посиланням позивача на не ознайомлення останнього з наказом про звільнення з військової служби, оскільки в даній справі предметом спору не є, визнання протиправним та скасування вказаного наказу. Тим більше, позивач не оскаржує дату звільнення - 01.06.2020 року та самостійно підтверджує, що був обізнаний про звільнення.

Разом з тим, позивачем подано заяву щодо зобов`язання Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, у разі ухвалення судового рішення за результатами розгляду даної позовної заяви не на користь суб`єкта владних повноважень.

З цього приводу, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (частина 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України).

Також судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу (частина 8 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відтак, аналіз статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень - відповідача подати звіт про виконання судового рішення є однією із форм судового контролю за виконанням ухваленого судового рішення та може бути застосовано судом під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, надати звіт про виконання судового рішення, після його надходження - розгляду поданого звіту, а за наслідками розгляду поданого звіту або в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту або накладенням штрафу на керівника такого суб`єкта владних повноважень.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

З огляду на не наведення позивачем аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і ненадання останнім доказів в підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення, суд не вбачає підстав для задоволення заяви позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення у цій справі.

У відповідності до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими, а позов таким, що належить задовольнити частково.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, суд зазначає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема,учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 10.06.2015 року, копія якого міститься в матеріалах справи. Таким чином, питання щодо розподілу судових витрат не вирішується.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення одноразової грошової допомоги, компенсації вартості за неотримане речове майно, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Дніпропетровській області щодо невиплати у день звільнення одноразової грошової допомоги, компенсації вартості за неотримане речове майно, компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпусток, непроведені індексації грошового забезпечення позивача ОСОБА_1 .

Зобов`язати Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області провести індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 та її виплату за період часу з червня 2015 року по грудень 2018 року та з грудня 2019 року по 01.06.2020 року.

Стягнути з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні за період часу з 02.06.2020 року по день ухвалення рішення у цій справі, тобто по 03.09.2020 року у розмірі 58382,25 грн.

У іншій частин позовних вимог - відмовити.

Судові витрати у вигляді судового збору у справі не розподілялись.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 04.09.2020 року.

Суддя І.О. Лозицька