Рішення № 91333113, 19.08.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 серпня 2020 року Справа № 804/14800/15 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОзерянської С.І. за участі секретаря судового засіданняЗакопай А.Р. за участі: представника позивача представника відповідача і третьої особи Яструб О.П. Булах Є.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

05.10.2015 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому просить скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 585-15; зобов`язати Державну міграційну службу повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що не погоджується з прийнятим Державною міграційною службою України рішенням від 07.09.2015 року № 585-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем поверхово та неповно з`ясовано всі обставини справи, не враховано ситуацію, що склалася в країні його походження. Позивач обґрунтовує свої вимоги наявним побоюванням стати жертвою переслідувань в країні національної приналежності Іраку, де його можуть вбити через те, що члени його родини були міліціонерами, та майже всіх їх вже позбавлено життя, а також через власні релігійні переконання, оскільки він є прибічником сунізму.

27.01.2016 року постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 804/14800/15 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення відмовлено.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 року, залишено без змін постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.01.2016 року у справі № 804/14800/15.

13.02.2020 року постановою Верховного суду у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 804/14800/15 адміністративне провадження № К/9901/12258/18, скасовано постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.01.2016 року у справі № 804/14800/15, та направлено справу на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

02.03.2020 року згідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, адміністративну справу № 804/14800/15 передано головуючому судді Озерянській С.І.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.03.2020 року відкрито провадження у справі № 804/14800/15, та розгляд справи призначено за правилами загального позовного провадження.

В судове засідання 19.08.2020 року сторони з`явились.

Представник позивача просив суд, позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача та третьої особи просив суд, відмовити в задоволенні позовних вимог.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 вперше звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2013 році. 02.08.2013 року згідно рішення Державної міграційної служби України № 469-13 йому було відмовлено. Вказане рішення заявник оскаржував в судах різних інстанцій. 06.06.2014 року ухвалою Вищого адміністративного суду України К/800/29588/14 громадянину Іраку ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії. Проте територію України у встановлений строк заявник не залишив.

25.02.2015 року позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як вважає, що в нього з`явилися нові обставини, а саме: погіршення військово-політичної ситуації на території Іраку, що загострило ситуацію в сфері безпеки на території Іраку.

Рішенням Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 585-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини: заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження; метою звернення заявника до міграційної служби є вирішення особистих питань з метою легалізації на території України; на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника та покращення ситуації в країні походження, зокрема у зв`язку тим, що армія Іраку звільняє частину захоплених угрупуванням «Ісламська держава» територій, зменшуючи вплив даного угрупування та знищуючи бойовиків.

З матеріалів справи вбачається, що на території України позивач перебуває починаючи з 2008 року. ОСОБА_1 , вперше виїхав з Іраку до Сирії, але не через переслідування, а з метою навчання. За отриманням статусу біженця до цієї країни не звертався. В 2008 році прибув в Україну для навчання в Харківському національному медичному університеті. Після закінчення першого курсу ОСОБА_1 виїжджав в Ірак у гості до сестри, але 25.08.2009 року повернувся до України щоб продовжити навчання. Після відрахування з навчання у 2011 році він не залишив територію України в установлений строк.

Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 15 Директиви ЄС 2011/95/ЕU від 13.11.2011 р., яка визначає підстави для надання додаткового захисту, як ризик отримання серйозної шкоди у формі: а) смертна кара: в) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, с) серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, факти дискримінації та можливого подальшого переслідування або арешту.

Пунктом 22 Постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 встановлено, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

З аналізу зазначених правових норм, суд приходить до висновку, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Позивач зазначає, що суб`єктивна сторона його побоювань полягає у висловлених ним твердженнях, щодо можливості переслідувань в Іраку з боку шиїтів та терористичних угруповань через те, що він сунніт.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною 7 статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

В якості доказів обставин на які посилається позивач, до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області під час попереднього звернення ним (2013 рік) було надано довідки, що посвідчують поранення та смерть його рідних, а також наведено відомості з інтернет-джерел щодо погіршення військово - політичного конфлікту в країні. Зазначені довідки вказують на те, що батьки та рідний брат позивача загинули насильницькою смертю, а інший брат був тяжко поранений. На цьому наголошує і позивач, зазначаючи про те, що повернувшись до Іраку, він також може бути позбавлений життя. Позивач стверджує, що вказані трагічні події відбулись через приналежність членів його родини: батька та братів до певної категорії службових осіб-міліціонерів. Проте, будь-яких доказів того, що переслідування особисто позивача, сім`ї позивача та загибель її членів стала саме наслідком приналежності їх до певної категорії службових осіб або через їх політичні чи релігійні погляди не надано.

При цьому, суд звертає увагу, що зазначеним обставинам і твердженням була надана оцінка при розгляді адміністративної справи щодо оскарження рішення Державної міграційної служби України № 469-13 від 02.08.2013 року, яке було залишено без змін.

В даному випадку, суд звертає увагу, що відповідно до вимог пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, доказуванню підлягають факти наявності обставин, які змінились з часу відмови у 2013 році позивачеві у наданні статусу біженця.

Згідно пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування, і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення було враховано інформацію, щодо ситуації в країні походження позивача на час прийняття такого рішення наступного змісту:

Військова ситуація на території Іраку взята з Інтернет джерел, на дату 12 травня 2015 року, Управління Верховного комісара ООН по справам біженців, зазначено позицію УВКБ ООН відносно повернення до Іраку, 27.10.2014 року. «З часу публікації у 2012 році «Кервівних принципів УВКБ ООН за оцінкою потреб міжнародного захисту осіб, шукаючих притулку з Іраку» і «Пам`ятної записки УВКБ ООН, що стосувалась палестинських біженців в Іраку» в Іраку був відзначений новий сплеск насильства між іракськими силами безпеки і курдськими воєнізованими формуваннями («пешмерга»), з одного боку, і угрупованням «Ісламська держава Іраку і Леванту» (далі - ІГІЛ). Повідомляється, що внаслідок військових успіхів ІГІЛ уряд Іраку повністю або частково втратив контроль над значною частиною території країни, зокрема, в провінціях Анбар , Найнава , Салах ад- Дін , Кіркук і Діяла . Конфлікт, новий етап загострення якого почався в провінції Анбар в січні 2014 року і з тих пір розповсюдився на територію інших провінцій, класифікується як неміжнародний збройний конфлікт.

Інтернет джерело дата доступу 14.05.2015 року. Іракцям, втеклим від боїв на півночі-заході країни, повинна бути надана гуманітарна допомога, заявила Amnesty International вівторок серпня, після того як десятки тисяч мирних мешканців залишили місто Синджар і околиці після нападу бойовиків Ісламської держави Іраку і Леванту» (далі - ІГІЛ). «Сотні мирних мешканців з Синджара та його околиць зникли, вважаються загиблими або були викрадені, а десятки тисяч, більшість з яких езіди, опинились заблоковані в Синжарських Горах на південь від міста без речей першої необхідності і доступу життєво-важливим продуктам.» «Мирні мешканці, Заблоковані в гірському районі, не лише можу бути вбиті або викрадені бойовиками ІГІЛ, вони також страждають від відсутності води, їжі і медичної допомоги. Їм відчайдушно потрібна гуманітарна допомога» - підкреслила ОСОБА_7 , старший радник Amnesty International з реагуванням по кризовій ситуації, яка зараз перебуває на північні Іраку». «Ми закликаємо міжнародне співтовариство надати їм гуманітарну допомогу, а іракська та курдська влада повинна зробити все можливе для того, щоб така необхідна допомога потрапила до біженців, а також забезпечити їм захист від подальших нападів бойовиків з ІГІЛ». Все населення районів, атакованих ІГІЛ в суботу 2 серпня бігло в гірські райони, які оточені збройними формуваннями. Повідомляється, що сотні зниклих мирних мешканців, в основному чоловіків, але також жінок і дітей, було вбито або викрадено. Ті ж чоловіки з числа мирних мешканців, які взяли до рук зброю, щоб дати відсіч ІГІЛ, як повідомляється, також були взяті в полон або вбиті. Бойовики ІГІЛ викрали та вбили більш 30 членів двох сімей з села Хана Сор , на півночі-заході від Синджара , поряд із сірійським кордоном, повідомив Amnesty International один з їхніх родичів». «На даний момент немає доступу в райони, що знаходяться під контролем ІГІЛ, і в найближчі райони, де зараз йдуть зіткнення між бойовиками ІГІЛ і курдським ополченням Пешмерга. Саме тому важко отримати і перевірити відомості про конкретні обставини, при яких пропадають окремі люди та цілі сім`ї. То, що більшість опинилась заблокованими в районах, де нема електроенергії, означає, що вони не можуть зв`язатись зі своїми рідними і зі зовнішнім світом».

Отже, Інтернет джерела, інформацію з яких було прийнято до уваги відповідачем, підтверджують правдивість інформації щодо погіршення ситуації в країні походження заявника взагалі, але вони не є фактом правдивості щодо побоювань ОСОБА_1 та причини його не бажання повернутися до країни походження.

Крім того, з протоколу співбесіди із громадянином Іраку ОСОБА_1 від 02.03.2015 року вбачається, що останній декілька разів повертався до Іраку, після виїзду з країни постійного місця проживання 06 червня 2008 року.

Так, зі слів позивача, він вперше повернувся до Іраку та перебував на його території два місяці, після виїзду до Сирії, в якій мав намір навчатися в Алеппо.

Вдруге, після закінчення першого курсу навчання в університеті на території України, як зазначає позивач у співбесіді: на території Іраку перебував приблизно 20 днів, свій виїзд до Іраку обґрунтував тим, що «думав, що там змінилась ситуація» та тим, що їздив до сестри у гості.

В судовому засіданні позивач зазначив, що отримує погрози по телефону, але від кого та коли дані факти відбувались вказати не міг.

Під час співбесід в ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області позивач стверджував, що побоюється повертатися до своєї країни походження у зв`язку з наступними причинами:

- в співбесідах від 02.03.2015 року та 02.07.2015 pоку позивач розповів про погрози з боку терористів, які вбили його батьків та рідного брата, оскільки вони були міліціонерами на території Іраку. Родичів запідозрили в зраді Іракській владі, так як після військових подій на території Іраку формуватися державному устрою допомагала американська влада;

- щодо особистої загрози позивачу, то він стверджував, що йому неодноразово погрожували смертю у вигляді телефонних дзвінків за те, що його батьки були міліціонерами та зрадили рідну державу;

- військові події, які до сьогоднішнього дня не мають логічного завершення та унеможливлюють його подальше навчання.

Отже, ОСОБА_1 не бажає повертатися до Іраку, так як вважає, що його життю може загрожувати небезпека у країні громадянської належності та постійного проживання у зв`язку із військовими подіями, але у той же час наголошував на тому, що міг би повернутися за сприятливих умов для свого подальшого навчання.

Під час додаткової співбесіди від 02.07.2015 року, позивачем були надані пояснення, що вбивство його рідних відбулося у жовтні 2006 року, коли він був в гостях у сестри в м. Багдад. До їхнього дому у м. Аль- Фалуджа , де ОСОБА_1 мешкав зі своєю родиною, прийшли терористи та вбили його рідних. Зі слів заявника, про вбивство близьких йому повідомили сусіди, які зателефонували, коли шукач захисту був у Багдаді . До кінця 2006 року, позивач вважав, що його брат ОСОБА_13 , також був вбитий під час нападу. Проте, як стало пізніше відомо, за допомогою представників організації ООН, ОСОБА_13 вибув до США та подав документи на статус біженця. Сестра заявника, ОСОБА_1 , і на даний час разом з дітьми проживає в м. Багдад, Ірак.

Також, позивач вказує на той факт, що головним для нього є навчання і отримання освіти. Це підтверджують і твердження заявника щодо отримання нового паспорта або продовження терміну дії старого (у разі його знаходження) і найближчим часом виїзду з вказаною ціллю до Туреччини. Україну як країну проживання він не розглядає, оскільки планує виїжджати до будь-якої третьої країни як тільки закінчить своє навчання.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що свідчення, які надавав позивач, не є переконливими, містять протиріччя та не доводять переслідувань, існування реальної загрози його життю або можливості нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Отже, є очевидним, що в рамках спірних відносин визначальний критерій щодо визнання біженцем не містить об`єктивної сторони, у зв`язку з чим, відсутні підстави вважати, що побоювання позивача є реальними.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що інформація, надана позивачем щодо побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях, і немає ніякого документального підтвердження. Вказані обставини та наявні протиріччя дають підстави вважати, що можливість утисків і переслідування позивача, а також наявність загрози його життю в країні його походження є лише суб`єктивною стороною.

Згідно із частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до абзацу четвертого статті 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні.

Абзацом 6 цієї ж статті Закону визначено, що не може бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в України з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби встановлено, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.

З вищевикладеного вбачається, що надана позивачем інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності насамперед понягає в бажанні навчатись, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Позивачем не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду до України, заявник не зазначив.

В той же час, позивач вказав, що вирішив їхати до України, оскільки тут мав можливість навчатись.

При цьому, позивач зазначив, що до виїзду в Україну був у Сирії, але отримати там статус біженця складно.

Таким чином, вказані всі встановлені та викладені обставини, свідчить про те, що позивач не тікав від небезпеки, а лише обрав для себе більш привабливе місце для проживання з можливістю навчання.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що переїзд позивача до України не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, оскільки позивач декілька разів повертався до своєї країни походження в гості та для отримання візи.

Таким чином, надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

Згідно з приписами Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Іраку з будь-яких мотивів позивачем не наведено.

Таким чином, суд приходить до висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Іраку жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, матеріали міграційної справи позивача та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Разом з тим, позивач покинув країну походження у 2008 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише в 2013 році.

Таким чином, вказані обставини свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України № 585-15 від 07.09.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Керуючись 242-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 28 серпня 2020 року.

Суддя С.І. Озерянська