Ухвала суду № 91310764, 28.08.2020, Приморський районний суд м. Одеси

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2020 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючий – суддя Русєва А.С.,

за участю:

секретаря судового засідання – Романюка П.С.,

прокурора – Соболенко А.О.

представника потерпілих – адвокат Бикова Д.Ю.

захисників – Атаманчук В.І., Гаврилюк Ю.І.

обвинувачених – ОСОБА_1 , ОСОБА_2

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні обвинувальний акт, який надійшов із Одеської місцевої прокуратури №3, у кримінальному провадженні №1201916050003156 від 16.06.2019 року, та обвинувальний акт, який надійшов із прокуратури Одеської області, у кримінальному провадженні за №12016160000000110 від 17.02.2016 року за обвинуваченням ОСОБА_1 , за ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358, ч.4 ст.187 КК України, ОСОБА_2 , за ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358 КК України,

встановив:

19 серпня 2020 року автоматизованою системою документообігу Приморського районного суду м. Одеси в провадження судді Русєвої А.С. у складі колегії суддів Чернявської Л.М., Циб І.В. розподілено обвинувальний акт, який надійшов із Одеської місцевої прокуратури №3, у кримінальному провадженні №1201916050003156 від 16.06.2019 року, та обвинувальний акт, який надійшов із прокуратури Одеської області, у кримінальному провадженні за №12016160000000110 від 17.02.2016 року за обвинуваченням ОСОБА_1 , за ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358, ч.4 ст.187 КК України, ОСОБА_2 , за ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358 КК України.

Ухвалою колегії суддів від 21 серпня 2020 року було призначено підготовче судове засідання на 28 серпня 2020 року.

28 серпня 2020 ухвалою колегії суддів задоволено клопотання обвинувачених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про одноособове здійснення судового провадження відносно них та кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , передано до канцелярії Приморського районного суду м. Одеси, для визначення в порядку, передбаченому ст.ст.31, 35 КПК України складу суду для розгляду цього кримінального провадження.

Протоколом повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 28 серпня 2020 року визначено склад суду для розгляду даного кримінального провадження у складі головуючого судді Русєвої А.С.

В підготовчому судовому засіданні прокурор та представник потерпілих адвокат Биков Д.Ю.висловили думку про можливість призначення кримінального провадження до судового розгляду.

Крім того, прокурором було подано суду письмове клопотання про обрання обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, яке мотивоване тим, що ризики, передбачені ст.177 КПК України, які буди підставою для застосування до обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді тримання під вартою не зникли та існувати не перестали.

Представник потерпілих – адвокат Биков Д.Ю. вказав, що клопотання прокурора є обґрунтованим, а тому підлягає задоволенню.

Сторона захисту – захисники Атаманчук В.І., Гаврилюк Ю.І. та обвинувачені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заперечили проти призначення судового розгляду у даному кримінальному провадженні. В обґрунтування своїх заперечень сторона захисту вказала на те, що обвинувальні акти у даному кримінальному провадженні не відповідають вимогам ст.291 КПК України, обвинувачення, яке висунуте обвинуваченим за кожним з обвинувальних актів є для ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зрозумілим та не конкретним і, від такого обвинувачення неможливо захищатись. Зокрема, в обвинувальному акті у кримінальному провадженні №12016160000000110 від 17.02.2016 року за обвинуваченням ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358 КК України чітко не визначено щодо кожного з обвинувачених форму вини і мотивів кожного з них, їх взаємодію між собою, способу вчинення кримінальних правопорушень, інших даних, на підставі яких можна встановити в діях кожного з обвинуваченого склад кримінальних правопорушень, які ставляться їм у вину. Щодо обвинувального акту у кримінальному провадженні №1201916050003156 від 16.06.2019 року за обвинуваченням ОСОБА_1 за ч.4 ст.187 КК України обвинувачений ОСОБА_1 та його захисники Атаманчук В.І., Гаврилюк Ю.І. також заявили про те, що обвинувачення є незрозумілим для ОСОБА_1 , оскільки воно не містить мотивів ОСОБА_1 на вчинення злочину, точного часу вчинення такого злочину, а також точні дані щодо місця проживання потерпілих. Крім того, сторона захисту зазначила, що крім невідповідності обвинувальних актів вимогам ст.291 КПК України, вимогам кримінального процесуального закону також не відповідають реєстри матеріалів досудового розслідування, додані до кожного з обвинувальних актів, оскільки вони не містять даних де перебувають речові докази, відсутні дані щодо запобіжних заходів, а також містить посилання на інше, невідоме кримінальне провадження.

Щодо клопотання прокурора про обрання обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, захисники Атаманчук В.І., Гаврилюк Ю.І. та обвинувачений ОСОБА_1 заперечили проти задоволення такого клопотання, зазначивши, що воно є необґрунтованим та просили змінити обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжний захід на такий, що не пов`язаний з триманням його під вартою. В обґрунтування своїх заперечень сторона захисту зазначила, що ризики, на які прокурор посилається прокурор в поданому суду клопотанні відсутні та прокурором не доведені. У обвинуваченого існують міцні соціальні зв`язки та він прагнучі справедливості не має наміру ухилитись від суду.

Суд, заслухавши сторін кримінального провадження, дослідивши обвинувальні акти у кримінальних провадженнях №12016160000000110 від 17.02.2016 року за обвинуваченням ОСОБА_1 , ОСОБА_3 за ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358 КК України та№1201916050003156 від 16.06.2019 року за обвинуваченням ОСОБА_1 за ч.4 ст.187 КК України, з додатками до цих обвинувальних актів, приходить висновків про таке.

Вирішуючи питання щодо відповідності обвинувальних актів та доданих до них матеріалів вимогам кримінального процесуального закону, суд приходить наступних висновків.

У відповідності до положень ст. 2 КПК України, одним із завдань кримінального провадження – є застосування до кожного учасника кримінального провадження належної правової процедури.

Згідно п.13 ч.1 ст.3 КПК України обвинувачення – це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Приймаючи до уваги засаду кримінального провадження законності, що передбачена ст. 9 КПК України, недотримання будь-яких імперативних вимог КПК щодо змісту обвинувального акту є недопустимим.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 110 КПК України – обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

Згідно п.3 ч.3 ст.314 КПК України, у підготовчому засіданні суд має право повернути обвинувальний акт, якщо він не відповідає вимогам цього Кодексу, тобто за наявності таких порушень вимог процесуального закону, які перешкоджають призначенню справи до судового розгляду. Отже, повернення обвинувального акту прокурору передбачає не формальну невідповідність такого акту вимогам закону, а наявність в ньому таких недоліків, які перешкоджають суду призначити судовий розгляд.

Вимоги до змісту обвинувального акту та додатків до нього викладені в ст.291 КПК України. Відповідно до п.5 ч.2 ст.291 КПК України, обвинувальний акт має містити: виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, а також формулювання обвинувачення.

За змістом ч. 2 ст. 291 КПК формулювання обвинувачення в обвинувальному акті викладається після викладу фактичних обставин кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті закону України про кримінальну відповідальність.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист в кримінальному судочинстві» від 24.10.2003 р. №8, суди повинні вимагати від органів досудового слідства, щоб пред`явлене особі обвинувачення було конкретним за змістом. Зокрема, воно повинно містити данні про злочин, у вчиненні якого обвинувачується особа, час, місце та інші обставини його вчинення, наскільки вони відомі слідчому.

Вказаний принцип закріплений у пунктах а, b §3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, в яких зазначено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину, має право бути негайно і детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення проти нього.

Наведені гарантії стосуються всіх обставин, які належать до предмета доказування у кримінальному провадженні в силу ст.91 КПК України. При цьому відповідно до ст.92 КПК України тягар доказування згаданих обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Про право обвинуваченого на отримання докладної інформації щодо суті та причин обвинувачення, висунутого проти нього, наголошується у рішеннях ЄСПЛ у справах «Маттоціа проти Італії» від 07 березня та 04 липня 2000 року та «Ващенко проти України» від 26 червня 2008 року, в яких зазначено: «Обвинувачення для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції може бути визначене як офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про вчинення цією особою правопорушення, яке нормою загального характеру визнається осудним і за яке встановлюється відповідальність карного та попереджувального характеру (п. 51)».

У рішенні від 25 липня 2000 року, ухваленому у справі «Маттоціа проти Італії», детальніше прописано: «Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у п. «b» ч. 3 ст. 6 Конвенції. Аналогічно слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причини обвинувачення».

Верховним Судом України у постанові від 24 листопада 2016 року ц справі № 5-328кс16 викладена позиція про те, що системно-структурний аналіз норм КПК доводить, що на стадії досудового розслідування обвинувачення особи пов`язується з моментом складання обвинувального акта, що містить офіційну, сформовану на досудовому розслідуванні версію про вчинення особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Теоретичні положення є підґрунтям для висновку про нетотожність понять «підозра» і «обвинувачення», які, попри наявність спільних рис (одні і ті ж обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні), є різними етапами досудового розслідування з притаманним лише їм специфічним комплексом гарантій прав та обов`язків і порядку здійснення процесуальних дій. З огляду на це недопустимим є використання зазначених понять як синонімів у різних процесуальних документах, оскільки вони не можуть вважатися рівнозначними, незважаючи на подібність стилістичного викладу фактичних даних у повідомленні про підозру та обвинувальному акті.

Таким чином, на підставі встановлених прокурором фактичних обставин кримінального правопорушення з урахуванням п.13 ч.1 ст.3 КПК зміст формулювання обвинувачення як складової частини обвинувального акту, яке лише буде підлягати доведенню під час судового розгляду, має містити формулювання вчиненого особою діяння, передбаченого законом про кримінальну відповідальність, із зазначенням місця, часу, способу вчинення, наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів його вчинення, на підставі яких, відповідно до диспозиції певної статті Кримінального кодексу України, можна встановити в діях обвинуваченого склад кримінального правопорушення, з урахуванням, у тому числі, кваліфікуючих ознак.

Аналіз обвинувального акту у кримінальному провадженні №12016160000000110 від 17.02.2016 року свідчить, що у цьому процесуальному рішенні виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які встановлені досудовим розслідуванням є тотожнім формулюванню обвинувачення, визнаного прокурором доведеним, що визнається судом неприпустимим.

При цьому, у кримінальному провадженні №12016160000000110 від 17.02.2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , кожен окремо обвинувачується у скоєнні злочинів, передбачених ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358 КК України, однак формулювання обвинувачення викладено таким чином, що не дає можливості розмежувати обвинувачення за кожним епізодом окремо для подальшого визначення які саме протиправні діяння кожного з обвинувачених кваліфіковані обвинуваченням за тією чи іншою нормою частини статті закону про кримінальну відповідальність. Не містить формулювання обвинувачення у вказаному обвинувальному акті способу вчинення злочинів кожним з обвинувачених, спосіб їх взаємодії між собою. Більш того, обвинувачення, яке викладено щодо кожного з обвинувачених є тотожнім одне одному, що також визнається судом неприпустимим, оскільки при вчиненні спільних протиправних дій кількома особами, кожна з цих осіб виконує свою роль.

Аналіз обвинувального акту у кримінальному провадженні №12019160500003156 від 16.06.2019 року свідчить, що у цьому процесуальному рішенні виклад фактичних обставин кримінального правопорушення у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_1 , які встановлені досудовим розслідуванням є тотожнім формулюванню обвинувачення, визнаного прокурором доведеним, що визнається судом неприпустимим. Отже обвинувачення у вказаному обвинувальному акті не містить чіткого формулювання щодо події кримінального правопорушення із зазначенням часу, місця, форми вини і мотивів, способу вчинення, наслідків та інших даних, на підставі яких, відповідно до диспозиції певної статті Кримінального кодексу України, можна встановити в діях обвинуваченого ОСОБА_1 склад кримінального правопорушення, з урахуванням, у тому числі, кваліфікуючих ознак.

Не вдаючись до вирішення питань, що підлягають вирішенню під час судового розгляду, а лише перевіряючи обвинувальний акт на відповідність вимогам КПК, суд дійшов висновку, що в порушення вимог п.5 ч.2 ст.291 КПК України в обвинувальному акті і фактичні обставини кримінального правопорушення, і формулювання обвинувачення не відповідають зазначеній правовій кваліфікації кримінального правопорушення.

Суд зазначає, що правова кваліфікація, яка у відповідності до положень п.5 ч.2 ст.291 КПК України має бути зазначена у обвинувальному акті, не відповідає викладеному в обвинувальному акті обвинуваченню, зокрема відповідно до обвинувального акту правова кваліфікація зазначена як напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень особі, яка зазнала нападу (розбій), в той час як відповідно до викладеного в обвинувальному акті обвинувачення, яке ставиться у вину ОСОБА_1 , останній вчиняв протиправні дії відносно потерпілих після проникнення до житла останніх.

Крім того, об`єктом складу злочину, передбаченого ч.4 ст.187 КК є не тільки право власності, а й особа – її здоров`я і життя, оскільки обов`язковою кваліфікуючою ознакою розбою є застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров`я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України (далі – ПВСУ) «Про судову практику у справах про злочини проти власності» № 10 від 06.11.2009 р. наведене визначення небезпечного для життя чи здоров`я насильства, згідно з яким це умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров`я в момент їх вчинення. До них слід відносити, зокрема, і насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо.

Тобто не будь-які насильницькі дії є небезпечними для життя чи здоров`я особи, а лише ті, що спричинили зазначені у п. 9 постанови ПВСУ тілесні ушкодження, або ж дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров`я в момент їх вчинення.

Правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_1 , зазначена в обвинувальному акті за ч.4 ст.187 КК за кваліфікуючими ознаками: напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень особі, яка зазнала нападу (розбій).

За змістом ст.187 КК України розбій – це напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

В обвинувальному акті у викладі фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, та у формулюванні обвинувачення міститься опис певних погрози застосування до потерпілої ОСОБА_4 насильницьких дій, а також насильницьких дій застосованих відносно потерпілого ОСОБА_5 , однак в обвинувальному акті не зазначено, чи були ці насильницькі дії насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи ОСОБА_5 , яка зазнала нападу, що дало б змогу співставити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення та формулювання обвинувачення з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що зазначена в обвинувальному акті.

Таким чином, в обвинувальному акті відносно ОСОБА_1 не в повному обсязі зазначені виклад фактичних обставин кримінального правопорушення та формулювання обвинувачення або ж навпаки, у випадку зазначення вірного викладу фактичних обставин кримінального правопорушення та формулювання обвинувачення, тоді невірно зазначена правова кваліфікація злочину, але в будь-якому випадку, виклад фактичних обставин та формулювання обвинувачення суперечать правовій кваліфікації, зазначеній в обвинувальному акті, яка в свою чергу не відповідає диспозиції частини статті, за якою обвинувачується ОСОБА_1 у кримінальному провадженні №12016160000000110 від 17.02.2016 року.

Крім того, суд наголошує на тому, що положеннями ч.2 ст.291 КПК України визначено виключний перелік відомостей, які має містити обвинувальний акт, зокрема він жодним чином, до стадії безпосереднього дослідження доказів під час судового розгляду, не повинен розкривати докази, а має бути складений у відповідності до переліку пунктів частини другої статті 291 КПК України.

Разом з цим, як убачається зі змісту як обвинувального акту у кримінальному провадженні №12016160000000110 від 17.02.2016 року та обвинувального акту у кримінальному провадженні №12019160500003156 від 16.06.2019 року, у кожному з них містяться посилання на докази, а саме на висновки проведених під час досудового розслідування судових експертиз з розкриттям їх змісту та реквізитів, які є в розпорядженні сторони обвинувачення, що суперечить вимогам ч.4 ст.291 КПК України і також свідчить про невідповідність обвинувальних актів положенням кримінального процесуального закону.

Таким чином, суд, з урахуванням того, що неконкретність та незрозумілість обвинувачення, про що стверджувала сторона захисту, знайшла своє підтвердження під час підготовчого судового засідання, а також з урахуванням норм національного та міжнародного законодавства дійшов висновку, що обвинувальні акти у кримінальних провадженнях №12016160000000110 від 17.02.2016 року та №12019160500003156 від 16.06.2019 року не відповідають вимогам п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК, оскільки не містять конкретне формулювання обвинувачення щодо кожного з обвинувачених, що порушує право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 гарантоване пунктами а, b §3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод бути поінформованими про характер і причини обвинувачення у світлі права обвинувачених мати можливість підготуватися до захисту.

Оскільки за правилами ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, суд дійшов висновку про наявність обставин, що унеможливлюють призначення та здійснення судового розгляду обвинувальних актів щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Разом з цим, суд не приймає до уваги посилання захисника Атаманчука В.І. на невідповідність вимогам кримінального процесуального закону реєстрів матеріалів досудового розслідування, які додані до обвинувальних актів, оскільки, якщо така невідповідність і має місце, то вона не є таким істотним порушенням КПК та такою виключною обставиною, які б заважали призначити обвинувальні акти до судового розгляду та слугували підставою для повернення обвинувальних актів прокурору.

Зазначені захисником недоліки реєстрів матеріалів досудового розслідування, які додані до обвинувальних актів, самі по собі не перешкоджають судовому розгляду даного кримінального провадження, однак, оскільки судом встановлені й інші недоліки, які перешкоджають судовому розгляду – відсутність конкретно сформульованого обвинувачення, правової кваліфікації дій обвинувачених, яка не відповідає фактичним обставинами кримінальних правопорушень, та посилання в обвинувальних актах на докази (експертизи), то виправлення прокурором цих недоліків сприятиме реалізації завдань та засад кримінального провадження.

Вказані недоліки обвинувального акту можуть бути усунуті на стадії підготовчого провадження тільки шляхом повернення обвинувального акту відповідно до п.3 ч.3 ст.314 КПК України, оскільки на стадії підготовчого провадження відповідно до Глави 27 КПК суд має виключний перелік повноважень, передбачених цією главою, і виправляти недоліки обвинувального акту на цій стадії шляхом зміни обвинувачення в порядку, передбаченому ст. 338 КПК України, не передбачено.

Таким чином, у зв`язку з тим, що обвинувальні акти не відповідають вимогам КПК, зокрема п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК, суд дійшов висновку, що вони в силу п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України підлягають поверненню прокурору.

Вирішуючи питання щодо клопотань заявлених прокурором про обрання відносно обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді тримання під вартою та клопотання захисників обвинуваченого Литвина К.О. про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_1 на такий, що не пов`язаний з триманням під вартою, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.3 ст.315 КПК України під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177 цього Кодексу.

Питання, які суд повинен вирішити при застосуванні відносно особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, визначені змістом ст.ст. 177, 178, 183 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 177 КПК України, підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний може перешкоджати кримінальному провадженню чи вчинити інше правопорушення.

Розглядаючи клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою для прийняття законного та обґрунтованого рішення суд, відповідно до вимог ст.178 КПК України, крім наявності вищезазначених обставин, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення (зменшення) ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.

При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу суд враховує засаду верховенства права, закріплену у ст.8 КПК України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ), яка у відповідності до вимог ч.2 зазначеної статті підлягає обов`язковому застосуванню під час кримінального провадження.

Так, у п. 219 рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 року (заява № 42310/04) Суд зазначив, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою розумною, не можна вирішувати абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі з урахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважує інтереси забезпечення права на свободу (див. рішення у справі «Єчюс проти Литви», N 34578/97, п. 93, ECHR 2000-IX).

Суд оцінює тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому ОСОБА_1 у разі визнання його винуватим у злочинах, у вчиненні яких він обвинувачується за кожним з обвинувальних актів, серед яких у вину обвинуваченому ставляться особливо тяжкі злочину, та за які передбачено покарання у виді позбавлення волі понад десять років; вік та стан здоров`я обвинуваченого, щодо якого відсутні відомості, які б перешкоджали триманню його під вартою; те, що він має зареєстроване місце проживання, та не мав до затримання постійного місця роботи; те, що обвинувачений ОСОБА_1 раніше не судимий, але до його затримання за підозрою вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.187 КК України, щодо нього було розпочате кримінальне провадження, у тому числі за вчинення особливо тяжкого умисного корисливого злочину, що в свою чергу, на даній стадії кримінального провадження, може свідчити про його схильність до вчинення злочинів.

Зазначені обставини свідчать про існування ризиків можливого переховування обвинуваченого від суду та продовження ним злочинної діяльності, та які є доведеними прокурором.

При цьому, прокурором перед судом не доведений ризик, заявлений в клопотанні можливого здійснення обвинуваченим впливу на потерпілих, свідків, іншого підозрюваного у кримінальному провадженні, оскільки прокурором доказів таких фактів суду надано не було. Доводи сторони обвинувачення про те, що невідомі особи, діючи від імені обвинуваченого ОСОБА_1 здійснювали тиск на потерпілих ОСОБА_6 виказуючи їм погрози, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки не підтверджені відповідними допустимими та належними доказами.

Крім того, судом враховується, що судовий розгляд у даному кримінальному проваджені ще не розпочатий, у зв`язку з чим судом згідно із засадою безпосередності дослідження показань, встановленої ст.23 КПК України, не допитані інший підозрюваний, потерпілі та свідки.

Таким чином, вказані обставини свідчать, що наявні достатні підстави вважати, що ризики, які були підставою для застосування запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 у виді тримання під вартою, на даний час не зникли, оскільки є підстави вважати, що на даний час обвинувачений ОСОБА_1 перебуваючи на волі може переховатися від суду та продовжити свою злочинну діяльність, що було доведено прокурором в судовому засіданні та не спростовано стороною захисту.

Вищезазначені обставини кримінального провадження свідчать про те, що на даній стадії кримінального провадження справжній інтерес суспільства у забезпеченні законності та запобігання порушенню прав осіб та інтересів правосуддя, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважає інтереси забезпечення права обвинуваченого ОСОБА_1 на свободу.

Таким чином, з урахуванням викладених обставин та особи ОСОБА_1 , того, що судовий розгляд у даному кримінальному провадженні ще не розпочатий та існування ризиків, передбачених ст.177 КПК України, які були доведені прокурором, суд дійшов висновку, що обставини, на які посилається прокурор у клопотанні, дають достатні підстави вважати, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів на даний час не може забезпечити належну поведінку ОСОБА_1 та запобігти вищевикладеним ризикам, передбаченим п.п. 1, 5 ч. 1 ст.177 КПК України, а тому суд вважає за необхідне обрати відносно обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк, що не перевищує 60 днів.

При цьому, судом не беруться до уваги доводи сторони захисту – обвинуваченого ОСОБА_1 та його захисників про наявність міцних соціальних зв`язків у обвинуваченого, оскільки сторона захисту на підтвердження своїх таких доводів не надала суду відповідних доказів, а твердження обвинуваченого ОСОБА_1 , що його прагнення встановлення справедливості у даному кримінальному провадженні буде стримуючим фактором його можливого ухилення від суду, не може бути визнано судом такою виключною обставиною, яка виключала б ризик можливих спроб обвинуваченого ухилитись від суду та перешкодити таким чином проведенню необхідних на даній стадії кримінального провадження процесуальних дій та встановленню істини по справі.

З зазначених підстав, з урахуванням доведеності прокурором ризиків можливого переховування обвинуваченого ОСОБА_1 від суду та продовження ним злочинної діяльності та неспростуванням стороною захисту таких ризиків, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_1 з запобіжного заходу у виді тримання під вартою на запобіжний захід, не пов`язаний з триманням під вартою.

При цьому, суд враховує, що доцільність подальшого тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_1 буде перевірена судом через нетривалий час, у тому числі вона може бути перевірена за клопотанням сторони захисту.

Вирішуючи у відповідності до положень ч.4 ст.183 КПК України питання про можливість застосування до обвинуваченого ОСОБА_7 альтернативного запобіжного заходу у виді застави, суд враховує наступне.

У відповідності до вимог ч.ч. 4, 5 ст.182 КПК України розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбаченихст.177 цього Кодексу. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов`язків та не може бути завідомо непомірним для нього. Розмір застави щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину, визначається від вісімдесяти до трьохсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. У виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов`язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно.

Прокурор ні в поданому суду клопотанні, ні в судовому засіданні не навів жодного доводу, чому суд має не визначати розмір застави обвинуваченому.

В свою чергу, за твердженням сторони захисту, чого не було спростовано прокурором, обґрунтованість обвинувачення ОСОБА_1 є сумнівною, оскільки таке обвинувачення в обвинувальному акті сформульоване не конкретно, що позбавляє обвинуваченого можливості захищатись від такого обвинувачення. Версія сторони захисту щодо непричетності ОСОБА_1 до злочину, в скоєнні якого його обвинувачують та існування неприязні до ОСОБА_1 з боку потерпілих та можливого оговорення обвинуваченого потребує подальшої ретельної перевірки та оцінки.

Враховуючи, що обвинувачений є громадянином України, має постійне місце проживання на території держави, чого не заперечувалось прокурором, суд приходить до висновку, що прокурором не надано достатнього обґрунтування неможливості визначення розміру застави, як альтернативного запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_1 . Єдиною підставою неможливості визначення розміру застави, є посилання прокурора на те, що обвинуваченому ОСОБА_1 ставиться у вину вчинення злочину із застосуванням насильства, що на переконання суду на даній стадії кримінального провадження не може бути вирішальною обставиною для не визначення ОСОБА_1 альтернативного запобіжного заходу у виді застави.

З огляду на зазначені вище обставини, суд не може не погодитися із запропонованою стороною захисту можливістю визначити обвинуваченому розмір застави як альтернативного запобіжного заходу.

При цьому, суд враховує, що обвинуваченому ОСОБА_1 у даному кримінальному провадженні обирався такий альтернативний запобіжний захід як застава у розмірі, який перевищує максимальний її розмір, визначений п.3 ч.5 ст.182 КПК України, який до наявного часу не було внесено ні обвинуваченим, ні його рідними, що за переконанням суду свідчить про те, що розмір застави у розмірі, який перевищує максимальний, визначений п.3 ч.5 ст.182 КПК України є непомірним для обвинуваченого та його родини.

При визначенні розміру застави, суд керується вимогами ч.4, п.3 ч.5 ст.182 КПК України.

Суд вважає, що розмір застави повинен відповідати тяжкості кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_1 , та тим ступенем довіри щодо належної процесуальної поведінки обвинуваченого, який за твердженням сторони обвинувачення вчинив у тому числі особливо тяжкі злочини.

З урахуванням наведеного, враховуючи майновий стан обвинуваченого, який офіційно не працює, але за його твердженням має постійне місце проживання та рідних, чого не було спростовано прокурором, суд вважає за необхідне визначити розмір застави, у мінімальному її розмірі, визначеному п.3 ч.5 ст.182 КПК України, який буде відповідним і достатнім у даному кримінальному провадженні, а також є достатнім і прийнятним з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, відповідно до якої розмір застави повинен визначатися тим ступенем довіри, при якому перспектива втрати застави, буде достатнім стримуючим засобом, щоб відбити у особи, щодо якої застосовано заставу, бажання будь-яким чином перешкоджати кримінальному провадженню.

На підставі ст.ст.314, 334, 370, 376 КПК України, суд, -

постановив:

У задоволенні клопотання захисників Атаманчука В.І., Гаврилюк Ю.І. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 про зміну запобіжного заходу – відмовити.

Клопотання захисників Атаманчука В.І., Гаврилюк Ю.І. про повернення обвинувальних актів відносно обвинувачених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , – задовольнити.

Клопотання прокурора Одеської місцевої прокуратури № 3 Соболенко А.О про застосування до обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, – задовольнити частково.

Застосувати до обвинуваченого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у виді тримання під вартою строком на 60 (шістдесят) днів, тобто до 26 жовтня 2020 року.

Визначити обвинуваченому ОСОБА_1 розмір застави, як запобіжного заходу, достатнього для забезпечення виконання обвинуваченим обов`язків, передбачених КПК України, у розмірі 80 (вісімдесяти) розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у сумі – 168160 (сто шістдесят вісім тисяч сто шістдесят) гривень.

Обвинувачений або заставодавець мають право у будь-який момент внести заставу.

Обвинувачений ОСОБА_1 звільняється з-під варти після внесення застави.

З моменту звільнення з-під варти у зв`язку з внесенням застави обвинуваченийОСОБА_1 , вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у виді застави.

У разі внесення застави зобов`язати обвинуваченого ОСОБА_1 після звільнення з-під варти прибувати за кожною вимогою до суду, яким розглядається кримінальне провадження, протягом дії запобіжного заходу у виді застави.

Покласти на обвинуваченогоОСОБА_1 , обов`язки, передбачені ч.5 ст.194 КПК України, а саме:

1) прибувати за кожною вимогою до слідчого, прокурора чи суду;

2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований та/або проживає без дозволу слідчого, прокурора або суду;

3) повідомляти слідчого, прокурора або судпро зміну свого місця проживання та місця роботи, контактних номерів мобільного телефону;

4) утримуватися від спілкування з потерпілими у кримінальному провадженні;

5) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України та в`їзд в Україну.

Роз`яснити обвинуваченому ОСОБА_1 наслідки невиконання вказаних обов`язків, а саме: у разі, якщо обвинувачений, будучи належним чином повідомленим, не з`явиться до суду без поважних причин та не повідомить про причини своєї неявки, або якщо порушить інші покладені на нього при застосуванні запобіжного заходу обов`язки, застава звертається в дохід держави та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України й використовується у порядку, встановленому законом для використання коштів судового збору.

У разі звернення застави в дохід держави, суд вирішує питання про застосування до обвинуваченого запобіжного заходу у виді застави у більшому розмірі або іншого більш суворого запобіжного заходу.

Строк дії ухвали суду в частині застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою та покладених на обвинуваченого ОСОБА_1 обов`язків становить до 26 жовтня 2020 року.

Обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12016160000000110 від 17.02.2016 року за обвинуваченням ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.15, ч.4 ст.190, ч.3 ст.358, ч.2 ст.28, ч.4 ст.358 КК України, повернути прокурору Одеської області для усунення протягом розумного строку вказаних в мотивувальній частині ухвали виявлених недоліків.

Обвинувальний акт у кримінальному провадженні №1201916050003156 від 16.06.2019 року за обвинуваченням ОСОБА_1 , у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.187 КК України, повернути прокурору Одеської місцевої прокуратури №3 для усунення протягом розумного строку вказаних в мотивувальній частині ухвали виявлених недоліків.

Ухвала в частині застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою підлягає негайному виконанню після її оголошення.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через Приморський районний суд м. Одеси протягом семи днів з дня її оголошення, а обвинуваченим, який тримається під вартою, – в той же строк з моменту вручення йому копії ухвали.

Суддя

Приморського районного суду м. Одеси А.С. Русєва

28.08.2020

Єдиний унікальний номер справи: №522/17599/19

Номер провадження № 1-кп/522/386/20

Головуючий – Русєва А.С.