Рішення № 91289872, 02.09.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.09.2020Справа № 910/8385/20

Господарський суд міста Києва в складі судді Привалова А.І., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи

справу №910/8385/20

За позовомТовариства з додатковою відповідальністю Страхова компанія «Альфа Гарант»доТовариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Ю.ЕС.АЙ»за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідачаПриватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт»простягнення 42 122,02 грн.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з додатковою відповідальністю Страхова компанія «Альфа Гарант» (надалі - позивач, ТДВ СК «Альфа Гарант») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Ю.ЕС.АЙ» (надалі - відповідач, ТДВ «СК «Ю.ЕС.АЙ») про стягнення 42 122,02 грн.

В обґрунтування позовної заяви позивач зазначає, що 24.01.2019р. виникла дорожньо-транспортна пригода за участю автомобілів «Volkswagen Polo», державний номер НОМЕР_1 під керуванням водія ОСОБА_1 та «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_2 ТДВ СК «Альфа Гарант» на підставі Договору добровільного страхування наземного транспорту «Пряме врегулювання до автоцивілки» №06-GR\01-024-03021 від 19.08.2019р., внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди виплачено страхове відшкодування потерпілій особі у розмірі 74 540,00 грн., а тому позивачем відповідно до положень статті 993 Цивільного кодексу України та ст. 27 Закону України «Про страхування» отримано право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.06.2020р. позовну заяву прийнято судом до розгляду та відкрито провадження у справі №910/8385/20. Приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у зв`язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.

21.07.2020р. до загального відділу діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого проти позовних вимог заперечує та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 989 Цивільного кодексу України, а також рішення Президії МТСБУ від 15.08.2019р. просить відмовити в їх задоволенні.

Крім цього, представником відповідача було подано клопотання про залучення Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт» та Моторного (транспортного) страхового бюро України до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

27.07.2020р. до загального відділу діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій проти доводів відповідача заперечує, вказуючи на те, що винуватець ДТП повідомив ТДВ СК «Альфа Гарант» про наявність лише одного полісу цивільно-правової відповідальності, а саме №АО/0337041 виданого ТДВ «СК «Ю.ЕС.АЙ», яким в свою чергу було сплачено страхове відшкодування за ним у розмірі 36 270,00 грн.

Водночас, позивачем також зазначено, що рішення Президії МТСБУ від 15.08.2019р. носить лише рекомендаційний характер, в той же час посилаючись на зазначене рішення відповідачем не надано жодного доказу координації своїх дій з Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Український страховий стандарт», як це рекомендовано Президією МТСБУ.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру від сторін на час розгляду справи до суду не надходило.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2020р. залучено до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову на стороні відповідача - Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Український страховий стандарт» (далі - ПрАТ «СК «Український страховий стандарт»).

З метою повідомлення третьої особи про розгляд справи судом та про її право подати письмові пояснення по суті заявлених позовних вимог, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду від 31.07.2020р. була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження третьої особи, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 04073, м. Київ, пров. Балтійський, 20.

Станом на дату розгляду справи конверт з ухвалою суду від 31.07.2020р. повернуто не було, при цьому, як підтверджується інформацією з офіційного веб-сайту Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» http://ukrposhta.ua/ua/vidslidkuvati-forma-poshuku про відстеження рекомендованого поштового відправлення за №0105474307472, поштове відправлення було вручене третій особі 18.08.2020р., про що свідчить відповідна відмітка: «відправлення вручено: особисто».

Відтак, з наведеного вбачається, що третя особа була належним чином повідомлена про залучення останньої до розгляду справи №910/8385/20, та відповідно про право на подання письмових пояснень по суті позовних вимог.

Однак, ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» своїм правом на подання письмових пояснень по суті позовних вимог у визначений судом у відповідності до положень Господарського процесуального кодексу України строк не скористався, а тому справа підлягає вирішенню за наявними матеріалами з огляду на приписи ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

УСТАНОВИВ:

19.08.2019р. між ТДВ СК «Альфа Гарант» та ОСОБА_3 був укладений Договір добровільного страхування наземного транспорту «Пряме врегулювання до автоцивілки» №06-GR\01-024-03021, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов`язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 .

Відповідно до п. 5 Договору, до страхових випадків віднесено пошкодження транспортного засобу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Строк дії Договору - з 20.03.2018р. по 19.03.2019р. (п. 4 Договору).

24.01.2019р. близько 17 години 50 хвилин, ОСОБА_1 , керуючи автомобілем марки «Volkswagen Polo», державний номер НОМЕР_1 , на 27 км. + 1300 м. автодороги Київ-Вишгород-Десна, під час вибору в установлених межах безпечної швидкості, не врахував дорожньої обстановки, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем марки «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2 , що призвело до пошкодження транспортних засобів.

Постановою Вишгородського районного суду Київської області від 01.04.2019р. у справі №363/710/19 встановлено порушення ОСОБА_1 вимог п. 12.1 Правил дорожнього руху України, визнано його винним у скоєнні адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу.

29.01.2019р. ОСОБА_3 звернулася до позивача із заявою про настання події та виплату страхового відшкодування на СТО Мусійко.

Відповідно до рахунку-фактури №00050 від 28.01.2019р., виставленого ФОП Мусійко О.О., вартість відновлювального ремонту транспортного засобу «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 , склала 74 540,00 грн.

Позивач з урахуванням умов Договору добровільного страхування наземного транспорту «Пряме врегулювання до автоцивілки» №06-GR\01-024-03021, склав страховий акт №СТ/19/0030 від 27.09.2019р., згідно з яким пошкодження транспортного засобу автомобіля марки «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 , внаслідок ДТП визнано страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в розмірі 74 540,00 грн.

На підставі складеного страхового акту №СТ/19/0030 від 27.09.2019р., позивач згідно з платіжними дорученнями №ID-125935 від 27.09.2019р. виплатив на рахунок ФОП Мусійко О.О. страхове відшкодування у розмірі 74 540,00 грн.

За доводами позивача, станом на момент вчинення ДТП автомобіль «Volkswagen Polo», державний номер НОМЕР_1 , був застрахований згідно договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (Поліс АО/0337041) у Товаристві з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Ю.ЕС.АЙ» з лімітом відповідальності за заподіяну шкоду майну у розмірі 100 000,00 грн. та з франшизою у розмірі 1 000,00 грн.

21.10.2019р. позивач звернувся до ТДВ «СК «Ю.ЕС.АЙ» із вимогою про сплату страхового відшкодування в порядку суброгації (сума вимоги 74 540,00 грн.) вих. №03/3850 від 10.10.2019р.

Листом №51-0281 від 15.01.2020р. відповідач повідомив ТДВ СК «Альфа Гарант» про часткове задоволення вимог про сплату страхового відшкодування, а саме в сумі 36 270,00 грн. При цьому, відповідач зазначив, що оскільки цивільно-правова відповідальність водія ОСОБА_1 була застрахована також в ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» за полісом №АМ/4690517, то враховуючи рекомендації Президії МТСБУ викладені в рішенні від 15.08.2029р. існують підстави для звернення до ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» для отримання страхового відшкодування в повному обсязі.

З огляду на часткове задоволення відповідачем вимог позивача, останній вирішив звернутися до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом, на момент скоєння ДТП цивільно-правова відповідальність щодо забезпеченого транспортного засобу «Volkswagen Polo», державний номер НОМЕР_1 була забезпечена наступними полісами:

- поліс №АМ/4690517, виданий ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» 15.08.2018р.;

- поліс №АО/0337041, виданий ТДВ «СК «Ю.ЕС.АЙ» 18.01.2019р.

Статтею 979 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Згідно ст. 981 Цивільного кодексу України, договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 989 Цивільного кодексу України, страхувальник зобов`язаний, зокрема, при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об`єкта, який страхується.

Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об`єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним ( п. 3 ч. 1ст. 989 Цивільного кодексу України).

Відтак, чинним законодавством передбачено, що страхувальник вправі укладати декілька договорів страхування одного об`єкта з різними страховиками. В разі наявності на момент укладення договору страхування іншого чинного договору страхування того ж самого об`єкта від тих саме ризиків, страхувальник зобов`язаний повідомити про це страховика. Невиконання такого обов`язку тягне за собою нікчемність нового договору страхування (ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Аналогічна правова позиція міститься в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.07.2018 року у справі №761/16781/17.

Водночас, як слідує з матеріалів справи, а також не заперечується відповідачем, ним на виконання вимоги позивача та на підставі полісу №АО/0337041 було сплачено частину страхового відшкодування у розмірі 36 270,00 грн., що в свою чергу свідчить про схвалення відповідачем Договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (Поліс №АО/0337041) та як наслідок виключає нікчемність останнього.

Таким чином, враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що у зв`язку із подальшим схваленням правочину (Договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (Поліс №АО/0337041), відповідач прийняв на себе обов`язок відшкодувати шкоду заподіяну майну третіх осіб внаслідок експлуатації транспортного засобу «Volkswagen Polo», державний номер НОМЕР_1 .

Частинами 1 та 2 статті 1187 Цивільного кодексу України передбачено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, за змістом вказаних норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.

Вина фізичної особи ОСОБА_1 встановлена у судовому порядку, а його цивільно-правова відповідальність застрахована відповідачем.

Так, правила регулювання деліктних зобов`язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, - якщо законом передбачено такий обов`язок.

Зокрема, відповідно до статті 999 Цивільного кодексу України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають із обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Відносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про страхування», Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування»).

Положеннями статті 979 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

За змістом статті 980 Цивільного кодексу України, статті 4 Закону України «Про страхування» залежно від предмета договору страхування може бути особистим, майновим, а також страхуванням відповідальності.

У свою чергу, за вольовою ознакою згідно з положеннями статті 999 Цивільного кодексу України і статей 6, 7 Закону України «Про страхування» страхування може бути добровільним і обов`язковим, тому кожен вид страхування має свої особливості правового регулювання.

До сфери обов`язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Метою здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону).

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

За змістом Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (статті 9, 22-31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов`язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинно відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.

Як передбачено статтею 1194 Цивільного кодексу України, в разі, якщо страхової виплати (страхового відшкодування) недостатньо для повного відшкодування шкоди, завданої особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, ця особа зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

З огляду на вищенаведене, сторонами договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, внаслідок ДТП породжує деліктне зобов`язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується із відповідним обов`язком боржника - відшкодувати шкоду (особи, яка завдала шкоди, відшкодувати цю шкоду). Водночас, така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов`язання згідно з договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника - в договірному зобов`язанні ним є страховик.

Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 Цивільного кодексу України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

До таких випадків, зокрема, відноситься виплата страховиком за договором добровільного страхування страхового відшкодування страхувальнику (потерпілому), внаслідок чого до такого страховика переходить право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток, зокрема, й до страхувальника за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові у справі №910/2603/17 від 04.07.2018р. висловила правову позицію, згідно з якою перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов`язанні до страховика в порядку статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України «Про страхування» є суброгацією.

При цьому помилковим є ототожнення права вимоги, визначене статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 Цивільного кодексу України, із правом вимоги (регресу), визначеного статтею 1191 Цивільного кодексу України, оскільки наведені норми регулюють різні за змістом правовідносини - суброгацію у страхових відносинах та регрес.

Так, на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як вже зазначено вище, право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов`язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов`язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов`язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов`язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи.

Це виходить із змісту статей 559 та 1191 Цивільного кодексу України, згідно яких зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зважаючи на зміст наведених норм Цивільного кодексу України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов`язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов`язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов`язання шляхом виконання обов`язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов`язанні третьою особою.

В цілому, як за змістом статті 1191 так і за змістом статті 993 Цивільного кодексу України і статті 27 Закону України «Про страхування», йдеться про виконання обов`язку боржника перед потерпілим третьою особою. Водночас ці норми встановлюють різний порядок виникнення прав вимоги до винної особи у деліктному зобов`язанні.

При цьому, при суброгації у страхових відносинах деліктне зобов`язання продовжує існувати та відбувається лише заміна кредитора - право вимоги переходить від потерпілої особи до страховика.

При регресі - право вимоги (регресу) виникає у третьої особи після виконання такою особою обов`язку боржника та, відповідно, припинення основного (деліктного) зобов`язання та виникнення нового (регресного) зобов`язання.

У спірних (страхових) відносинах застосуванню підлягають норми статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 Цивільного кодексу України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію.

Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові у справі №905/2970/16 від 10.07.2018р.

У постанові Верховного Суду у справі №910/171/17 від 02.10.2018р. відображено правову позицію, згідно з якою на підставі вищевказаних правових норм до страховика потерпілого переходить право вимоги до заподіювача шкоди у деліктному зобов`язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов`язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов`язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування.

Отже, страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 Цивільного кодексу України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого заподіювач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

При цьому, у постанові від 02.04.2018р. у справі №910/32720/15 Верховний Суд зазначив, що вказівка «у межах витрат», означає, що загальна сума вимоги, яка заявлена страховиком, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, не може перевищувати суму, яка ним реально сплачена.

Вказівка про те, що до такого страховика переходить право вимоги саме яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки, а не право вимоги саме в розмірі виплаченого страхового відшкодування, служить засобом убезпечення особи, до якої пред`являється вимога, від включення страховиком та страхувальником за договором добровільного майнового страхування до такої вимоги зайвих, необґрунтованих та завищених витрат.

Згідно з частиною 1 статті 14 та статті 204 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо договір не визнано недійсним в судовому порядку, він має такі ж правові наслідки, як і будь-який дійсний договір, зокрема, є обов`язковим для виконання його сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

В свою чергу, частина 2.1. статті 2 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» прямо визначає пріоритет даного Закону перед положеннями інших актів цивільного законодавства України.

Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Статтею 29 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України.

Таким чином, для визначення складових витрат, які підлягають відшкодуванню саме страховиком цивільно-правової відповідальності, в даному випадку підлягають застосуванню саме спеціальні норми п. 22.1 ст. 22 та ст. 30 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Тобто, наведеними положеннями встановлено, що розмір відповідальності страховика за полісом обмежується розміром відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу в межах встановлених відповідним полісом ліміту відповідальності та франшизи.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» встановлено, що проведення оцінки майна є обов`язковим для визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.

Норма частини 1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», яка передбачає відшкодування страховиком саме оціненої шкоди, не встановлює імперативного обов`язку щодо проведення такої оцінки саме суб`єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», а отже, така оцінка може бути здійснена на підставі рахунку СТО чи акту виконаних робіт.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові у справі №910/22886/16 від 01.02.2018.

Суд вважає, що проведення оцінки завданої шкоди суб`єктом оціночної діяльності є необхідним лише у випадку наявності підстав для вирахування коефіцієнта фізичного зносу у випадках і порядку, передбаченому Методикою товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів (затверджена наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року №142/5/2092).

Відповідно до пункту 7.38 вказаної Методики значення коефіцієнта фізичного зносу (Ез) приймається таким, що дорівнює нулю для нових складників та для складників КТЗ, строк експлуатації яких не перевищує 5 років - для легкових КТЗ виробництва країн СНД та 7 років - для інших легкових КТЗ.

Згідно з п. 1.6 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.11.2003р. №142/5/2092, строк експлуатації - період часу від дати виготовлення КТЗ до дати його оцінки.

Відповідно до змісту п. 8 Договору добровільного страхування наземного транспорту «Пряме врегулювання до автоцивілки» №06-GR\01-024-03021 від 19.03.2019р., рік випуску автомобіля «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 - 2016, а отже на момент ДТП строк його експлуатації не перевищував строку, встановленого у п. 7.38 Методики.

Відповідно до рахунку №00050 від 28.01.2019р., складеного ФОП Мусійко О.О., вартість відновлювального ремонту автомобіля «Renault Master», державний номер НОМЕР_2 , складає 74 540,00 грн.

При цьому, слід враховувати, що Верховний Суд у постанові від 20.03.2018р. у справі №911/482/17 відзначив, що у разі виникнення спору щодо визначення розміру шкоди, суди повинні виходити з фактичної (реальної) суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля.

У постанові від 03.07.2019р. у справі №910/12722/18 Верховний Суд зазначив, що звіт про оцінку транспортного засобу є лише попереднім оціночним документом, в якому зазначається про можливу, але не кінцеву суму, що витрачена на відновлення транспортного засобу, а реальним підтвердженням виплати суми страхового відшкодування страхувальнику є платіжний документ про здійснення такої виплати.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.07.2018р. у справі №922/4013/17.

На підставі Страхового акту №СТ/19/0030 від 27.09.2019р. позивач згідно з платіжними дорученнями №ID-125935 від 27.09.2019р. виплатив на рахунок ФОП Мусійко О.О. страхове відшкодування у розмірі 74 540,00 грн.

З урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що до позивача, який виплатив страхове відшкодування за договором добровільного страхування, в межах фактичних затрат перейшло право вимоги, яке страхувальник (потерпілий) мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Відповідно до ст. 12.1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від страхової суми, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих.

В даному випадку, положеннями полісу №АО/0337041 було передбачено франшизу у розмірі 1 000,00 грн.

За таких обставин, враховуючи розмір право зворотної вимоги, яке перейшло до позивача (74 540,00 грн.), визначені полісом №АО/0337041 розміри лімітів відповідальності (100 000,00 грн.) та франшизи (1 000,00 грн.), також часткову сплату страхового відшкодування (36 270,00 грн.), відповідач зобов`язаний відшкодувати позивачу 37 270,00 грн.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає заявлені позовні вимоги в цій частині обґрунтованими, доведеними належним чином та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, суд відхиляє посилання відповідача на рішення Президії МТСБУ від 15.08.2019р., оскільки останнє носить рекомендаційний характер та не визначає обов`язку членів МТСБУ координувати між собою дії щодо врегулювання страхової події де діючими є декілька договорів страхування.

Водночас, в матеріалах справи відсутні будь-які докази звернення позивача до ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» з повідомленням про настання страхової події та вимогою про сплату страхового відшкодування у заявленому розмірі, а відповідачем таких доказів суду надано не було.

Також, суд критично оцінює посилання відповідача на можливість отримання решти суми страхового відшкодування у ПрАТ «СК «Український страховий стандарт», шляхом звернення до останнього з відповідною вимогою, оскільки чинне законодавство, яке регулює відносини страхування не передбачає солідарної відповідальності страховиків перед потерпілою особою.

Що стосується заявлених позивачем вимог в частині стягнення 3% річних в сумі 543,80 грн. та інфляційних втрат в сумі 598,71 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Верховний Суд у своїй постанові у справі №910/21564/16 від 10.07.2019р. зазначив, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення становить місяць.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Правовідносини, в яких страховик у разі настання страхового випадку зобов`язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов`язанням, а тому правовідносини з відшкодування шкоди в порядку суброгації, які склалися між сторонами у справі, також є грошовим зобов`язанням.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі №910/12028/17 від 20.04.2018р.

Таким чином, грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі.

Отже, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань, на них поширюється дія положень частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Суд перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних встановив, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати у розмірі 595,20 грн. та 3% річних у розмірі 543,19 грн. В іншій частині інфляційні втрати та 3% річних нараховано безпідставно (арифметично невірний розрахунок), а тому в задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

Крім того, позивач за порушення зобов`язань з виплати страхового відшкодування просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 3 709,51 грн., нараховану за період з 21.01.2020р. по 10.06.2020р.

Пунктом 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Законами України «Про страхування» та «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», які застосовуються до спірних правовідносин, передбачено розмір неустойки (пені) у разі прострочення виплати страхового відшкодування страховиком.

Пунктом 36.5 статті 36 Закону «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

Відповідно до статті 992 Цивільного кодексу України у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов`язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.

Перевіривши розрахунок пені, поданий позивачем, суд визнав його обґрунтованим, а суму пені за несвоєчасність виконання зобов`язань такою, що підлягає стягненню за період з 21.01.2020р. по 10.06.2020р. у розмірі 3 709,51 грн.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає заявлені позовні вимоги обґрунтованими, доведеними належним чином та такими, що підлягають частковому задоволенню з підстав, зазначених вище.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в сумі 5 000,00 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В свою чергу, з аналізу наведеної норми законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку ти доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.

Таким чином суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов`язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.

При цьому заперечень щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу та/або заяв щодо неспівмірності таких витрат станом на час розгляду справи, окрім посилання у поданому відзиві на позовну заяву на ч. 9 ст. 129 ГПК України, відповідачем суду не надано.

Як встановлено судом за результатами розгляду заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, позивачем долучено до матеріалів справи докази на підтвердження понесення ним витрат на професійну правничу допомогу, а саме: витяг з Договору про надання правничої допомоги від 14.05.2019р., укладеного між ТДВ СК «Альфа-Гарант» та Адвокатським Бюро «Грідін і Партнери», завдання - доручення №42 від 02.03.2020р. на надання професійної правничої допомоги, згідно якого встановлено гонорар в сумі 5 000,00 грн., акт прийому - передачі наданої правничої допомоги від 10.06.2020р., детальний розрахунок та опис робіт (наданих послуг), виконаних робіт від 10.06.2020р., платіжне доручення №ID-135805 від 04.03.2020р. на суму 5 000,00 грн., копію посвідчення адвоката №6203/10 від 06.10.2017р. на ім`я Грідіна В.В., свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю КС №6203/10 від 06.10.2017р., ордеру АІ №1038182 від 10.06.2020р.

За твердженням позивача, загальна сума нарахованих останнім до стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи №910/8385/20, склала 5 000,00 грн.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015р., п. п. 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009р., п. 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006р., п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004р.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002р. зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Отже, враховуючи викладене, дослідивши надані представником позивача докази, в т.ч. опис наданих послуг та враховуючи відсутність заперечень відповідача щодо розміру заявлених позивачем до відшкодування витрат на правову допомогу, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характер спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, а також їх значення для спору, суд приходить до висновку, що заява позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн. підлягає задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. 129, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Ю.ЕС.АЙ» (04210, м. Київ, проспект Героїв Сталінграда, 4, корпус 6-а; ідентифікаційний код 32404600) на користь Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Альфа-Гарант» (01133, м. Київ, бул. Лесі Українки, 26; ідентифікаційний код 32382598) страхове відшкодування у розмірі 37 270,00 грн., пеню у розмірі 3 709грн. 51 коп., 3% річних - 543 грн 19 коп., інфляційні втрати - 595 грн 20 коп., судовий збір - 2 101 грн 79 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

3. В іншій частині позовних вимог відмовити.

4. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано - 02.09.2020.

Суддя А.І. Привалов