Рішення № 91205004, 19.08.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 серпня 2020 р. № 520/5937/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді - Заічко О.В.,

при секретареві судового засідання - Борисюк Р.Р.,

розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_1 , звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України №116-20 від 27.04.2020р.; зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що не погоджується з оскаржуваним рішенням, вважає його протиправним, необґрунтованим та таким, що було прийнято без належного вивчення матеріалів по справі позивача та інформації по країні походження. Так, позивач вважає, що при прийнятті спірного рішення відповідач не прийняв до уваги обґрунтовані побоювання позивача стати жертвою переслідувань у разі повернення на Батьківщину, побоювань за своє життя через загальне насильство, смертельну напруженість між пастухами фулани і місцевими мешканцями в південено-західних штатах, звідки позивач родом, за відсутності можливості внутрішнього переміщення. Відтак, на думку позивача, відмова Державної міграційної служби України в оформленні документів, може мати наслідком виникнення в позивача обов`язку повернутися до країни походження, де можливо, з огляду на інформацію про країну походження та його побоювань, він стане жертвою переслідувань через терористичні угрупування, що буде порушенням норм Конституції України та міжнародного права.

Від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі, в якому позивач підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Від представника відповідача та третьої особи надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Також, від відповідача надійшов відзив на позов, в якому зазначено, що заявлене позивачем побоювання у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазнати переслідування з боку пастухів фулани, корінного народу Біафари та Боко Харам не знайшло свого підґрунтя та може вважатися неправдоподібним. Відповідач посилається на те, що заявник під час звернення до територіального органу міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту в Україні. Отже, відповідач просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Суд, на підставі ст. 205 КАС України вважає можливим розглянути дану справу у порядку письмового провадження.

Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється згідно до вимог ст. 229 КАС України.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 24.10.2019 року ОСОБА_1 , громадянка Федеративної Республіки Нігерії, звернулась до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що не заперечується сторонами по справі та підтверджується довідкою про звернення за захистом в Україні №010712 (а.с. 12-13).

На виконання вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з позивачем 01.11.2019 року проведено співбесіду, що не заперечується сторонами по справі.

Позивачем 12.05.2020 року отримано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 35 від 06.05.2020 року, в якому зазначено, що підставою для відмови стало рішення Державної міграційної служби України №116-20 від 27.04.2020р. за відсутності умов, передбачених п. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 14).

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся до суду за його оскарженням.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;.

Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків); та особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується позивачем по справі, позивач - ОСОБА_1 , народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Іфо, штат Огун, Федеративної Республіки Нігерія, однак постійно проживала у місті Агбаду, штат Огун, передмістя міста Лагос, нігерійка за національністю, християнка - за віросповіданням, неодружена, має середню освіту.

Позивач вирішила вищу освіту здобувати в Україні. Так оформивши паспорт для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , 07.02.2011 року та отримавши запрошення з Кримського державного медичного університету Ім. С.І. Георгієвського, позивач 26.11.2011 авіасполученням з аеропорту м. Лагос покинула Федеративну Республіку Нігерія та транзитом через Туреччину 27.11.2011 перетнула державний кордон України у м. Семфірополь.

Вступила до вищезазначеного навчального закладу на підготовчий факультет для іноземних студентів, де провчилася 3-4 місяці. Після цього продовжила своє навчання в Запорізькому державному медичному університеті. Вступивши до вказаного університету, позивач у зв`язку з навчанням була документована посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 .

Провчившись 1 рік, та не оплативши подальше навчання, ОСОБА_1 була відрахована з Запорізького державного медичного університету, а посвідка на тимчасове проживання була скасована 16.12.2013 року.

За весь час позивач не поверталася до країни громадянської належності, переїжджала до міста Києва та у 2019 році переїхала до міста Харкова.

Оскільки, ОСОБА_1 , перебувала нелегально на території України, відносно неї було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК №126641 від 02.10.2019, у зв`язку з порушенням правил перебування в Україні, а саме проживання без документів на право проживання в Україні, за що передбачена відповідальність відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП.

В подальшому, позивач звернулась до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області за визнанням її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач посилається на те, що на даний час вона не може повернутися до країні її громадянської належності, оскільки для її життя існує небезпека через загальне насильство, смертельної напруженості між пастухами Фулані і місцевими жителями в південно-західних штатах та неможливістю внутрішнього переміщення з причин побоювань зазнати в інших штатах переслідувань з боку організації Корінний народ Біафри та Боко Харам.

У підтвердження своїх побоювань позивач посилається на інформацію стосовно ситуації по країні його громадянської належності, а саме: доклад Міжнародної Амністії: Нігерія 2017/18 та роздруковану інформацію з відкритих джерел Інтернету, щодо ситуації в Федеративній Республіці Нігерія.

Що стосується побоювань позивача зазнати переслідування зі сторони скотарів (пастухів) Фулані, то зазначена інформація не знаходить свого підтвердження. Судом встановлено, що Фулані або фульбе - тваринницький напівкочовий народ, розсіяний більшими чи меншими групами майже у всіх країнах Західної і Центральної Африки в смузі субсахарської саван. У Нігерії деякі з них продовжують жити як кочуючі пастухи, а інші переїжджають в міста. Кочові групи проводять більшу частину свого життя в заростях. Вони пасуть своїх тварин на великих територіях, часто стикаючись з осілими громадами фермерів.

У центральному регіоні Нігерії оселилися фермерські громади, а кочівники-пастухи часто вступають з ними в конфлікт через доступ до землі і пасовищ. Цей регіон, з мусульманською північчю і християнським півднем, схильний до релігійної напруженості. Пастухи - це етнічні Фулані і переважно мусульмани, тоді як селяни-фермери в основному християни.

Окрім того, у Доповіді Генерального секретаря про діяльність Відділення Організації Об`єднаних Націй для Західної Африки і Сахеля від 23.06.2016 року, повідомляється, що ситуація яка виникла між скотарями та хліборобами відбувається в «середньому поясі» Нігерії.

Потрібно зазначити, що позивач в ході співбесіди посилалась на те, що її родина на даний час проживає в м. Агбадо, в штаті Огун, що розташований в передмісті міста Лагос на півдні країні, який занадто далеко знаходиться від середнього поясу Нігерії.

Що стосується побоювань позивача зазнати переслідування зі сторони організації Корінний народ Біафри, то за інформацією по країні походження, на даний час ідея незалежності Біафри знову відродилася. «Корінний народ Біафри» - терористичне угруповання, що бореться за незалежність Біафри - регіону на південному сході Нігерії. Однак, згодом влада заборонила діяльність цієї організації, а 20 вересня 2017 року одна з незалежних телевізійних станцій в Нігерії повідомила про заборону Федеральним Високим судом в м. Абуджа діяльності організації «Корінний народ Біафри» на будь-якій частині Нігерії, а особливо на південному-сході та півдні країни, як терористичної організації.

З іншого боку, вищевказаний аналітичний центр «Chatam House» повідомляє, що протести організації «Корінний народ Біафри» носять мирний характер.

Аналіз останньої інформації по країни походження позивача, розміщений на провідному з питань надання захисту інтернет-сайті УВКБ ООН Refwold вказує на відсутність з часу затримання лідера організації «Корінний народ Біафри» ОСОБА_2 та заборони діяльності останньої у вересні 2017 року інформації щодо мирного або збройного протистояння між організацією «Корінний народ Біафри» та державною владою країни.

Що стосується побоювань позивача зазнати переслідування зі сторони організації Боко Харам, то за інформацією по країні походження: «Боко Харам» пропагує версію ісламу, яка забороняє мусульманам «харам» брати участь в будь-якій політичній або суспільній діяльності, пов`язаної із західним суспільством.

За інформацією з Refwold, вказане угрупування діє на північному-сході країни, та відсутнє на півдні країни.

З вищевикладеного випливає, що позивач користуючись загальною інформацією по країні походження та окремо по терористичному угрупуванні «Боко Харам» намагається підсилити свою історію, однак у місці постійного проживання позивача на півдні країни, відсутнє вказане терористичне угрупування.

Таким чином, наведене свідчить, що твердження позивача в обґрунтування визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інформація повідомлена особисто заявницею у ході співбесід, щодо її побоювань зазнати переслідувань з боку організації «Корінний народ Біафри», скотарів Фулані та «Боко Харам» має суперечливий та сумнівний характер та може вважатися неправдоподібною.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що позивач не навела жодних переконливих доказів того, що в її ситуації ці побоювання є аргументованими, оскільки, протилежне спростовується матеріалами справи.

Відповідно до статті 9 (1) Директиви 2011/95/ЕU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту», для того, щоб розглядатися як акт переслідування у зазначеній Статті 1 (А) Женевської конвенції, акт повинен бути достатньо серйозним за своїм характером або повторюваністю, щоб являти собою грубе порушення основних прав людини.

Позивачем не доведено наявність достатньо серйозних за своїм характером або повторюваністю, обставин, що представляють собою грубе порушення основних прав людини.

Таким чином, позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та не має підстав для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

За результатом аналізу матеріалів справи вбачається, що заявник є мігрантом, враховуючи те, що заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування її на території Нігерії.

При цьому, суд також враховує, що інформація про ситуацію в країні походження позивача, є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних у них реальних побоювань стати жертвами переслідування у разі повернення до країни громадянської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Отже, причини, які позивач зазначає щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування її заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано Головному Управлінню Державної міграційної служби України в Харківській області доказів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.

Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв`язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Як встановлено судом, позивач не тікала з Нігерії від небезпеки, рятуючи своє життя. Вона прибула до України 27.11.2011 року (м. Сімферополь), з метою навчання в Кримському державному медичному університеті імені С.І. Георгієвського за запрошенням на навчання, до якого вступила на підготовчий факультет для іноземних студентів, де провчилась 3-4 місяці, у подальшому проходила своє навчання в Запорізькому державному медичному університеті, де провчилась 1 рік.

Отже, вказане свідчить про не пов`язаність побоювань позивача стати жертвою переслідувань, яке пов`язане з політичними причинами із бажанням проживати в Україні.

Суд звертає увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "А" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.

Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання позивача характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски, або можливість таких.

Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.

Проте, останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

При цьому, заявлена позивачем інформація стосовно конфлікту в країні походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Нігерії особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, він не зазнавав переслідування в країні походження з боку властей за його відношення до певної політичної або соціальної групи.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.

В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстровано в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов`язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України.

Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж)заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви.

Враховуючи вищезазначені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані відповідачем факти про країну походження позивача, суд вважає обґрунтованими доводи відповідача щодо не встановлення фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не можуть чи не бажають повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що Державна міграційна служба України, приймаючи оскаржуване рішення, діяло на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а відмова в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена рішенням Державної міграційної служби України №116-20 від 27.04.2020р., обумовлена наявністю підстав, та є такою, що винесена в межах чинного законодавства України.

За приписами ч. 1, ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат в порядку ст. 139 КАС України не здійснюється, оскільки позивач від сплати судового збору звільнений відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», а доказів понесення інших витрат ним суду не надано.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його складання у повному обсязі шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення складено 28 серпня 2020 року.

Суддя Заічко О.В.