Рішення № 91183250, 27.08.2020, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/4195/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 серпня 2020 року м. Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

у складі: головуючого - судді Єзерського Р.Б.,

при секретарі Ваврин М.М.,

з участю представника позивача Довганя В.І.

відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Омега-Львів» до ОСОБА_1 про визнання частково недійсними договорів,-

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Омега-Львів» 12 червня 2020 року звернулось до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 та просить суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним з моменту укладення Договір № 12/16 купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 03 серпня 2016 року в частині п. 4.2., визнати недійсним з моменту укладення Договір № 15/16 купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 14 вересня 2016 року в частині п. 4.2., визнати недійсним з моменту укладення Договір № 19/16 купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 22 листопада 2016 року в частині п. 4.2. (надалі - Договори) та стягнути з ОСОБА_1 на користь позивача судові витрати сплачені за цим позовом.

Представник позивача вважає, що пункти 4.2. Договорів, якими передбачено зобов`язання позивача сплатити на користь відповідача штраф у розмірі 5 % (п`яти відсотків) від фактично оплаченої покупцем вартості майнових прав за кожен місяць такого прострочення у випадку прострочення позивачем з власної вини встановленого в Договорах терміну введення в експлуатацію Об`єкта будівництва та/або порушення строку встановленого п. 2.2.2. Договорів більш ніж як за один місяць, є недійсними з моменту укладення з наступних мотивів.

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, однак не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Представник позивач посилається на ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України, відповідно до якої штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання і вважає, що положення даної статті є імперативними, від нього сторони договору не можуть відступити. Відповідно до положень ст. 549 Цивільного кодексу України, передбачений п. 4.2 Договорів штраф, виходячи з встановленого способу його обчислення, фактично є пенею. А відповідно до ч. 3 с. 549 пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Відтак, п. 4.2. Договорів в якості «штрафу» визначено грошову суму, що обчислюється у відсотках за кожен день прострочення виконання, що суперечить положенню ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України.

Враховуючи наведене, керуючись ст. 16, 203, 215, 217, 549 Цивільного кодексу України просить суд прийняти рішення яким визнати недійсними Договори в частині пункту 4.2.

У судовому засідання представник позивача Довгань В. І. позовні вимоги підтримав, надав пояснення аналогічні позовній заяві, у відповіді на відзив на позовну заяву відповідача зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Вважає, що аналіз зазначеного положення Цивільного кодексу України є імперативним, від нього сторони договору не можуть відступати, що обґрунтовує наступним.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено , що відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагентівта визначення умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч.ч. 1, 2, 3 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Таким чином принцип свободи договірного регулювання правовідносин, втілений у чинному законодавстві, дозволяє сторонам договору на власний розсуд визначати взаємні права та обов`язки, у тому числі щодо односторонньої зміни умов договору.

Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсудне тільки тоді, коли в нормі сказано «сторони в договорі не можуть відступити від положень …» або містить подібний вираз (наприклад частина четверта ст. 216 Цивільного кодексу України), а і тоді коли обов`язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту-тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Якщо ж навпаки в нормі сказано «якщо інше не встановлено договором» або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Часто в нормі не сказано прямо ні «сторони в договорі не можуть відступити від положень…», ні «якщо не встановлено договором», та не містять подібні вирази. Питання чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу цієї норми в кожному окремому випадку. Вважає, що зміст ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну, а п. 4.2. Договорів суперечить ст. 549 Цивільного кодексу України, оскільки її положення є імперативними оскільки не передбачають можливість сторін визначити на власний розсуд неустойку у вигляді штрафу за порушення цивільно-правового зобов`язання. Зазначає, що твердження відповідача про відповідність п. 4.2. Договорів цивільному законодавству є помилковим. Так, обґрунтовуючи зазначене твердження, відповідач підкреслює, що для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У тому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов`язання у вигляді штрафної санкції - забезпечення належного виконання зобов`язання. Позивач зазначає, що правова позиція, на яку посилається відповідач у справі № 910/29752/15 (постанова від 08.02.2017 року Верховного суду) підтверджує, а не спростовує позовні вимоги про недійсність 4.2 Договорів, оскільки аналіз ст. 549 Цивільного кодексу України свідчить, що мета застосування штрафу, в якості забезпечення виконання зобов`язання полягає у тому, що штраф як вид неустойки, обчислюється тільки у відсотках і тільки від суми порушеного зобов`язання. Він являє собою грошову суму, яка одноразово виплачується порушником зобов`язання. Основною умовою застосування штрафу є те, що штраф може встановлюватись за будь-яке порушення зобов`язання, а пеня у свою чергу, є неустойкою, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання саме грошового зобов' язання і за кожен день прострочення виконання. Визначений п. 4.2. Договорів штраф за кожен місяць прострочення порушення зобов`язань суперечить меті неустойки у вигляді штрафу - бути одноразовою виплатою за порушення зобов`язання.

В той же час передбачений п. 4.2 Договорів «штраф за кожен місяць прострочення», виходячи із способу його обчислення, фактично є пенею. Однак, визначений п. 4.2. Договорів «штраф» не можна вважати пенею в розумінні ст. 549 Цивільного кодексу України. Цим пунктом Договорів передбачено покарання за невиконання зобов`язання, яке не є грошовим. Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України пеня є покарання виключно за невиконання грошового зобов`язання та яке нараховується за кожен день прострочення, тому вважати,що визначений п. 4.2 «штраф, який нараховується за кожен місяць» є «пенею, яка нараховується за кожен місць» теж суперечить ст. 549 Цивільного кодексу України, а аналіз положень п. 4.2. Договорів свідчить, що визначена сторонами неустойка під назвою «штраф» не підпадає під жоден вид неустойки (штраф, пеня) визначений ст. 549 Цивільного кодексу України. Аналіз зазначеного положення ЦКУ є імперативним, від нього сторони договору не можуть відступати.

Також представник позивача у відповіді на відзив зазначає, що за змістом відзиву, відповідач вважає, що визначене в п. 4.2 Договорів забезпечення є пенею. На думку відповідача сторони вправі забезпечити негрошове зобов`язання за допомогою пені, оскільки це в межах свободи договору визначеної абз. 2 ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України. Вважає, що на підтвердження цієї тези відповідач помилково покликається на правову позицію у господарській справі № 910/10566/17 (постанова від 19.12.2017 року Київського апеляційного господарського суду).

Зазначає, що в даній справі господарський суд дійшов висновку, що визначення штрафу у відсотках за кожен день прострочення виконання зобов`язань не суперечить законодавству України. Однак, відповідач помилково не звернув увагу, що зазначена правова позиція обґрунтована положеннями ст. 216, 230, 231 Господарського кодексу України, які суд застосував при вирішені спору про недійсність господарського договору. Зазначає, що до спірних правовідносин положення Господарського кодексу не підлягають застосуванню. А саме - у наведеній відповідачем справі № 910/10566/17 господарський суд вирішуючи спір про щодо недійсності господарського договору формулюючи відповідну правову позицію, виходив з того, що «до спірних правовідносин підлягають застосуванню спеціальні норми Господарського кодексу України, які регулюють майнову відповідальність суб`єктів господарювання за порушення господарських зобов`язань.

В силу приписів ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарську-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Позивач вважає, що до спірних правовідносин, щодо укладених договорів між суб`єктом господарювання та фізичною особою положення Господарського кодексу не застосовуються, тому правові висновки у справі № 910/10566/17 не можуть бути застосовані до них. Позивач посилається на ст. 1 ГК України у відповідності до якої цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Зазначає, що у даній справі правовідносини між суб`єктом господарювання та фізичною особою, яка не є суб`єктом господарювання, а тому до цих відносин положення Господарського кодексу України не застосовується та посилається на аналогічні правові позиції Черкаського та Львівського апеляційних судів.

У судовому засіданні відповідач у задоволенні позову просив відмовити, у своєму відзиві та запереченнях на відповідь на відзив зазначив наступне.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом статей 626- 629 цього Кодексу договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 656 Цивільного кодексу України за договором Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Водночас згідно зі статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

У відповідності до п. 22 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (надалі - Закон № 1023) споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Відповідно до положень статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Частинами 2, 3 статті 6 цього Кодексу передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

За змістом частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 зазначеного Кодексу договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За змістом статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав та із застосуванням наслідків, передбачених законом.

Разом із тим, згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідач зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Проте, п. 4.2. Договорів передбачає, що у випадку прострочення Продавцем з власної ініціативи встановленого в Договорі терміну введення в експлуатацію Об`єкта будівництва та/або порушення строку, встановленого п. 2.2.2 Договорів більш ніж на один місяць Продавець зобов`язаний сплатити на користь покупця штраф у розмірі 5 % (п`ять відсотків) від фактично оплаченої Покупцем вартості майнових прав, визначеної у п. 3.1. Договорів за кожен місяць такого прострочення.

У відповідності до ст. 546 ЦКУ виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

У відповідності до ст. 549 ЦКУ неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Між тим для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов`язання у вигляді штрафної санкції - забезпечення належного виконання зобов`язання.

Аналізуючи частину 3 статті 549 Цивільного кодексу України у контексті меж свободи договору, визначених абзацом 2 частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, вбачається, що сторони в договорі можуть змінити її положення та забезпечити за допомогою пені не лише грошове зобов`язання.

Враховуючи вищевикладене, сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору не є підставою для визнання його недійсним.

Сторони при укладанні договору добровільно погодили вказані умови договору, що відповідає принципу диспозитивності. В свою чергу, підстави вважати, що при укладенні договору волевиявлення сторін не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі, відсутні.

Відповідач вважає, що аналізуючи вказані норми цивільного законодавства із системним зв`язком з п. 4.2. Договорів, вбачається, що зміст даного пункту, повністю відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбачених ст. 3 Цивільного кодексу України, цілком корелюється з актами цивільного законодавства відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України, не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Також, у відповідності до ч.ч. 1-4 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Так, частиною другою статті 18 Закон України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи в разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3);

А відтак відповідач вважає, що вимога позивача про визнання п. 4.2. Договорів недійсними прямо суперечить зазначеним нормам і призводить до порушення охоронюваних законодавством прав споживача.

Також зазначає, що сторони спірних Договорів, врегульовуючи між собою правовідносини купівлі-продажу майнових прав, досягли згоди щодо їхніх умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови Договорів від 01.08.2016 р., 14.09.2016 р., 22.11.2016 р., підписавши їх. Доказів того, що під час укладення договору позивач пропонував інші умови у частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань, позивачем надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до продавця відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених пунктом 4.2 Договору, позивач (якщо мав відповідні заперечення) не склав.

Заперечуючи позовні вимоги, відповідач зазначає про невиконання позивачем своїх зобов`язань які передбачені Договорами і за які передбачена відповідальність оскаржуваними умови п. 4.2. даних Договорів. Зазначає, що умови Договорів є видом забезпечення виконання своїх зобов`язань позивачем. Визнання їхніх положень недійсними може призвести до ухилення позивачем від виконання своїх зобов`язань, а відтак порушує права відповідача, передбачені цивільним законодавством та Законом України «Про захист прав споживачів».

Вказує, що видами забезпечення виконання зобов`язання за змістом положень частини першої статті 546 Цивільного кодексу України є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 Цивільного кодексу України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання.

Відповідач зазначає, що передбачений п. 4.2. Договорів вид забезпечення виконання зобов`язань і є тим іншим засобом, що встановлений на підставі ч. 2 ст. 546 Цивільного кодексу України та відповідає вимогам законодавства та підтверджує наступним.

У відповідності до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Законодавством прямо не заборонено встановлення інших видів забезпечення виконання зобов`язань, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання, триваючі неустойки за прострочення виконання негрошового зобов`язання (наприклад прострочення передачі речі); неустойки, що нараховуються не за кожний день, а за кожний тиждень, місяць прострочення тощо. Керуючись загальним принципом свободи договору, що діє в цивільному праві, можна стверджувати, що застосування вищезазначених видів забезпечення виконання зобов`язань цілком відповідає вимогам цивільного законодавства.

Так, ідея свободи договору є однією з основних принципів цивільного права. Принцип диспозитивності є одним із найкращих виявів свободи, що отримав безпосереднє закріплення у статті 19 Конституції України у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто, Конституцією України закріплено «загально дозвільний принцип» ключовою ідеєю якого є можливість вибору варіанту поведінки особою, яка обмежується лише законодавством.

А відтак, вважає, що твердження позивача про те, що обов`язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норм можна зробити висновок, що норма є імперативною є суб`єктивною, оціночною і такою, що не відповідає чинному законодавству, принципам і засадам цивільних правовідносин.

Відповідач зазначає, що ним на виконання своїх зобов`язань сплачено позивачу значну суму у розмірі 2093100 (два мільйони дев`яносто три тисячі сто) грн. протягом серпня-грудня 2016 року, а позивачем натомість не виконано своїх зобов`язань щодо передачі майнових прав (квартир під заселення та для оформлення права власності на Покупця), які мали бути виконані ще в 2 кварталі 2017 року, із суті правовідносин між сторонами випливає недопустимість твердження позивача про невідповідність п. 4.2. Договорів законодавству.

Відповідач зазначає, що в Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено певних меж його дії, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах такої "слабкої сторони", як фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону. Аналогічна позиція зазначена у висновку Верховного суду України від 01.02.2013. Крім того, твердження позивача про невідповідність п. 4.2. Договорів не відповідає засадам цивільного законодавства, передбачених ст. 3 Цивільного кодексу України, у відповідності до якої такими, серед інших, є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

Вважає, що оспорюваний пункт п. 4.2 Договорів, в сукупності з вищезазначеними нормами матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини, можна дійти до висновку про те, що його зміст не суперечить чинному законодавству та не порушує права та законні інтереси позивача, у зв`язку з чим жодні правові підстави для визнання частково недійсними Договорів в частині п. 4.2. відсутні.

Відповідач вказує, що позивач при укладанні договору добровільно погодив вказані умови договору, що відповідає принципу диспозитивності. В свою чергу, підстави вважати, що при укладенні договору волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, відсутні. Підписавши договір та погодившись з його умовами, позивач безпідставно та необґрунтовано посилається на невідповідність положень п. 4.2 Договорів вимогам чинного законодавства.

Заслухавши позивача, з`ясувавши дійсні обставини справи, права та обов`язки сторін, дослідивши зібрані по справі докази, суд дійшов висновку, що у позові слід відмовити з таких мотивів.

Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «Омега-Львів» було укладено договір № 12/16 купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 03 серпня 2016 року,договір № 15/16 купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 14 вересня 2016 року, договір № 19/16 купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 22 листопада 2016. Предметом даних договорів є купівля продаж майнових прав на однокімнатні квартири на восьмому та дев`ятому поверхах, блок-секція 1 житлового будинку по АДРЕСА_1 на умовах та порядку, що ними.

На виконання умов даних договорів відповідачем сплачено позивачу грошові кошти у розмірі 2093100 (два мільйони дев`яносто три тисячі сто) грн.

У відповідності до оспорюваних пунктів 4.2. договорів, у випадку прострочення Відповідачем з власної вини встановленого в Договорах терміну введення в експлуатацію Об`єкта будівництва та/або порушення строку, встановленого п. 2.2.2. Договорів (другий квартал 2017 року) Договорів, більш як на один місяць, Відповідач зобов`язаний сплатити на користь Позивача штраф у розмірі 5% (п`ять відсотків) від фактично оплаченої Позивачем вартості майнових прав, визначеної у п. 3.1. Договорів за кожен місяць такого прострочення.

Згідно п. 2.2.2 договорів встановлено, що продавець зобов`язаний передати та/або направити відповідне повідомлення, згідно п. 6.2. Договорів, в 2 кварталі 2017 року майнові права (квартиру під заселення та для оформлення права власності на Покупця) після отримання Декларації (акту, сертифікату), що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджує його введення в експлуатацію, а також після проведення кінцевих розрахунків за фактично збудовану площу відповідно до технічного паспорту, виданого БТІ. Як випливає з умов даного пункту передача майнових прав має відбутися в 2 другому кварталі 2017 року після отримання Декларації (акту, сертифікату), що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджує його введення в експлуатацію.

Станом на дату розгляду даної справи зобов`язання позивача, які випливають із змісту зазначених договорів, перед відповідачем не виконано.

У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У відповідності до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності до ст. 527 Цивільного кодексу України Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

У відповідності до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України). Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) - ст. 530 Кодексу.

Згідно приписів ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

У відповідності до ч. 8 ст. 18 Закону № 1023 нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

У відповідності до ст. 611 Цивільного кодексу України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Судом встановлено, що істотні умови зазначених договорів, зокрема оспорювані п. 4.2 договорів, були складені і запропоновані відповідачу саме позивачем, що свідчить про вільне волевиявлення останнього, яке відповідало його внутрішній волі.

Суд, враховуючи всебічно дослідженні обставини справи, погоджується з твердженням відповідача про те, що за своїм змістом застосований в п. 4.2 договорів вид забезпечення виконання зобов`язання превалює над формою. А відтак, даний вид забезпечення виконання зобов`язання повністю відповідає вимогам цивільного законодавства, зокрема приписам ст. 546 Цивільного кодексу України.

Керуючись ст.ст.5,10,12,13,76,81,141,259,263,264,265,280,282 ЦПК України, ст.ст. 526, 530, 549, 611, 612, 625, 629, 1050 ЦК України, суд, -

УХВАЛИВ:

у задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Омега-Львів», місцезнаходження: м. Львів, пл. Петрушевича, 3 до ОСОБА_1 , проживає: АДРЕСА_2 про визнання частково недійсними договорів - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 27.08.2020 року.

Суддя Р. Б. Єзерський