Рішення № 91167811, 26.08.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

26 серпня 2020 р. Справа № 120/2182/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., розглянувши письмово за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до: Військової частини А0549 (код ЄДРПОУ - 08540799, вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, 21007) про: зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Військової частини А0549 (код ЄДРПОУ - 08540799, вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, 21007) про зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України від 23.09.2019 року №474 (по особовому складу) звільнено полковника ОСОБА_1 з військової служби у запас. Наказом Командира Військової частини А 0201 від 26.09.2019 року № 185 з 29.09.2019 року позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. ОСОБА_1 звернувся з листом щодо нарахування та виплати йому компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2015 по 2019 роки. Листом від 01.11.2019 року № 350/147/2/3843 відповідач відмовив у виплаті вказаної компенсації.

Вважаючи протиправною вказану відмову позивач звернувся до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 у справі №120/4015/19-а адміністративний позов задоволено частково та зобов`язано Військову частину А0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019 року. В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2020 апеляційну скаргу військової частини А 0549 повернуто особі, яка її подала.

Відтак, оскільки відповідачем 29.09.2019, що є останнім робочим днем ОСОБА_1 , не здійснено повний розрахунок із позивачем, на користь останнього підлягає стягненню сума середньомісячного заробітку, у зв`язку із затримкою у проведенні виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 30.09.2019 по 23.03.2020.

Ухвалою суду від 01 червня 2020 р. провадження за даним позовом відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Установлено сторонам строк для подачі зав по суті.

На виконання вимог ухвали суду та відповідно до положень ст. 162 КАС України, стороною відповідача подано до суду відзив щодо заявлених позовних вимог, з якого слідує, що відповідач заперечує щодо задоволення адміністративного позову з огляду на наступне. Зокрема зазначено, що норми Кодексу законів про працю України можуть застосовуватись до звільнених працівників. Однак, оскільки позивач перебував на дійсній військовій службі і був військовослужбовцем, а не працівником військової частини, в спірних правовідносинах норми ст. 116 та ст. 117 КЗпП України застосуванню не підлягають, так як трудові відносини військовослужбовців Збройних Сил України регулюються спеціальним законодавством. На підставі викладеного, просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

01.07.2020 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивач навів свої аргументи щодо відхилення позиції відповідача. Вказано, що спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено відповідальності работодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для належного виконання работодавцем своїх обв"язків. В той же час такий порядок встановлений Кодексом законів про працю України.

Додатково вказано, що розрахунок при звільнені позивача був фактично проведений лише 30.03.2020, коли надійшли кошти від військової частини на рахунок першого. Відтак, позивач вважає, що на його користь необхідно стягнути кошти в сумі 131 348,80 грн, що становить 746,30грн (середньоденний розмір грошового забезпечення) на кількість днів затримки 176 (у період з 30.09.2019 по 23.03.2020, тобто по день коли рішення у справі 120/4015/19-а набрало законної сили).

14.07.2020 відповідачам подано заперечення за змістом яких, останній наполягає, що якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, то він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини та далі перебувати на усіх видах забезпечення військової частини до дня, коли з ним здійснять повний розрахунок.

Окремо зазначено, що враховуючи неспівмірність суми середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості у сумі 48 669,85грн, характером цієї заборгованості, справедливо буде визначити приблизний розмір середнього заробітку у сумі 17 тисяч гривень. Таку позицію відповідач мотивує практикою Верховного Суду, що викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі за №761/9584/15-ц, від 18.03.2020 №711/4010/13.

Водночас, судом при розгляді даної справи застосовано приписи п.п. 2 п. 9 прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно із якими під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до внесених змін Законом від 18.06.2020, положення пункту 3 Прикінцевих положень КАС України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» №540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у випадках наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими Кодексами), мають право на продовження процесуальних строків на підставах, встановлених цим Законом.

Враховуючи, що інших заяв по суті та документів не надходило, визначений строк для їх подання закінчився, клопотань щодо продовження процесуального строку не надходило, відтак суд розглядає справу в письмовому провадженні за наявними в ній доказами.

Дослідивши подані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині, яка перебуває на всіх видах забезпечення у військовій частині А0549, на посаді старшого офіцера відділу бойової підготовки зенітних ракетних військ Командування Повітряних Сил Збройних Сил України.

29 квітня 2015 року отримав посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 .

Наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України від 23.09.2019 року № 474 (по особовому складу) звільнено полковника ОСОБА_1 з військової служби у запас. Наказом Командира Військової частини А 0201 від 26.09.2019 року № 185 з 29.09.2019 року позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

ОСОБА_1 звернувся з листом щодо нарахування та виплати йому компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки.

Листом від 01.11.2019 року № 350/147/2/3843 відповідач відмовив у виплаті вказаної компенсації.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 у справі №120/4015/19-а адміністративний позов задоволено частково та зобов`язано Військову частину А0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019 року. В іншій частині позову відмовлено.

23.03.2020 ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу військової частини А 0549 повернуто особі, яка її подала.

На виконання рішення суду, розрахунок при звільнені позивача був фактично проведений лише 30.03.2020, коли надійшли кошти від військової частини на рахунок першого.

Позивач вважає, що його право порушено, тому звернувся до суду з вимогою стягнути з військової частини А0549 на його користь середній заробіток за час затримки у проведенні виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 30.09.2019 по 23.03.2020 у розмірі 131 348,80грн.

Відтак, спірним є питання щодо обов`язку відповідача нарахувати та виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний вище період.

Вирішуючи спір, суд керується наступним.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За правилами частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 "Про захист заробітної плати", ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Отже, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі касаційного адміністративного суду від 07.02.2018 по справі №806/535/16, а також Верховного Суду України від 05.03.2012 у справі №21-42а12.

Згідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Надаючи оцінку твердженням відповідача щодо відсутності підстав для застосування у даних спірних правовідносинах положень КЗпП, за якими останній вказує, що на військовослужбовців, які проходять службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, не поширюється трудове законодавство, то суд звертає на таке.

Так, матеріалами справи підтвреджено, що не заперечується жодною із сторін, що наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України від 23.09.2019 року №474 (по особовому складу) звільнено полковника ОСОБА_1 з військової служби у запас. Наказом Командира Військової частини А 0201 від 26.09.2019 року № 185 з 29.09.2019 року позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби регулює Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до положень Закону № 2232-ХІІ, військовослужбовці - особи, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Відтак, проходження військової служби позивачем відноситься до публічної служби. Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (постанова Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13), суд вважає за необхідне застосувати до даних правовідносин норми КЗпП України.

Отже, при вирішенні позовної вимоги, суд зауважує, що у даних спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.

Відповідно до ч. 2-4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до частини 2 статті 24 Закону № 2232-ХІІ закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Так, після виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, ОСОБА_1 звернувся з листом щодо нарахування та виплати йому компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки.

Листом від 01.11.2019 року № 350/147/2/3843 відповідач відмовив у виплаті вказаної компенсації.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 у справі №120/4015/19-а адміністративний позов задоволено частково та зобов`язано Військову частину А0549 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.09.2019 року.

23.03.2020 ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу військової частини А 0549 повернуто особі, яка її подала.

На виконання рішення суду, розрахунок при звільнені позивача був фактично проведений 30.03.2020, тобто в день надходження від військової частини коштів на рахунок заявника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Варто зазначити, що всі суми, належні до сплати працівникові, тобто нараховані працівникові на час звільнення, мають бути виплачені у день його звільнення.

Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Суд зазначає, що з прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Отже, у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку за період з 30.09.2019 по 23.03.2020, зазначені в статті 116 КЗпП України, а тому позовні вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.09.2019 по 23.03.2020 у цій справі в розумінні статті 117 КЗпП України не можуть бути задоволені.

Аналогічна правова позиція щодо незатосування статті 117 КЗпП до правовідносин, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі №0940/1532/18 та у постанові Верховного Суду від 28.01.2020 у справі №822/2663/15.

У постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі №0940/1532/18 вказано, що правова позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Отже, слід дійти висновку, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у справі №810/1543/17 (постанова К/9901/15731/18 від 27 червня 2018 року).

Таким чином, суд зазначає, що за наявності спірних правовідносин, які виникли вже після звільнення та проведення остаточного розрахунку та стосувались права на отримання належної звільненому позивачеві грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 29.09.2019, у розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.

Судом також враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необгрунтованими, а відтак задоволенню не підлягають.

Вирішуючи питання щодо судового збору, суд керується положеннями КАС України, а також беручи до уваги, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до ст 5 Закону України "Про судовий збір" як учасник бойових дій, судові витрати не розподіляються.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволені позовної заяви ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити: ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ); АДРЕСА_2 (код ЄДРПОУ - 08540799, вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, 21007)

Копію рішення у повному обсязі сторони можуть одержати: (26.08.2020)

Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна