Рішення № 91154299, 28.07.2020, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/3937/19

Провадження № 2/204/331/20

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

49006, м. Дніпро, проспект Пушкіна 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua

_____________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2020 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючої судді Дубіжанської Т.О.

за участю секретаря Єфімової А.О.

за участю позивачки ОСОБА_1

за участю представника позивачки ОСОБА_2

за участю відповідача ОСОБА_3

за участю представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл майна подружжя,-

В С Т А Н О В И В:

В червні 2019 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про розподіл майна подружжя, у якому позивач прохала суд визнати спільною сумісною власністю подружжя автомобіль легковий «MITSUBISHI OUTLANDER», 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 та стягнути з відповідача ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості частки спільно набутого майна подружжя - автомобіля, в сумі 136 180,50 грн. та судові витрати по справі в сумі 8 361,80 грн., які складаються з 7000 грн. - витрат на правничу допомогу та 1 361,80 грн. - судового збору по цій справі.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що вона з відповідачем ОСОБА_3 18.09.2004 року уклала шлюб. Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 07.03.2019 року шлюб між сторонами розірвано. За час спільного життя сторонами було набуто легковий автомобіль «MITSUBISHI OUTLANDER», 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , який спочатку був оформлений на ім`я позивача, а 05.12.2018 року за наполегливим проханням відповідача був переоформлений на його ім`я. Судовим експертом Пилипенко О.С. на запит позивача було визначено середню ринкову вартість спільного транспортного засобу. Так, зазначений автомобіль в середньому коштує 272 360 грн. Придбаний нами автомобіль є спільною сумісною власністю, яка придбана на спільні кошти під час шлюбу. Автомобіль не є подарунком позивачу або відповідачу, не є спадковим майном, а тому підлягає розподілу між сторонами. З урахуванням того, що відповідач має права на управління транспортними засобами та автомобіль знаходиться в його користування, позивач просила суд автомобіль залишити в його користуванні, а їй виплатити компенсацію в розмірі 1/2 частини його вартості, яку стягнути з відповідача. У зв`язку з тим, що відповідач ухиляється від вирішення питання щодо поділу автомобіля в добровільному порядку ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду за захистом своїх майнових прав.

Позивач та її представник - ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили задовольнити їх у повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві.

Відповідач та його представник - ОСОБА_4 у судовому засіданні заперечували проти задоволення позову в повному обсязі.

До судового засідання відповідачем надано відзив на позовну заяву, у якому зазначав про відсутність підстав задоволення позову, зазначав, що дійсно 09.08.2016 року відповідачем ОСОБА_3 було придбано автомобіль Mitsubishi Outlander. Однак кошти, за які було придбано зазначений автомобіль, були сплачені відповідачу його сестрою - ОСОБА_5 у якості компенсації за частину спадку від померлих батьків - ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Таким чином, відповідач ОСОБА_3 відкладав спадкові кошти саме для купівлі автомобіля. Проте вказаний автомобіль був придбаний та оформлений на його дружину - ОСОБА_1 . Так сталося у зв`язку з тим, що на той час подружжя жило у злагоді. Окрім того, на момент придбання автомобіля у відповідача ОСОБА_3 відсутня була реєстрація місця проживання, адже він виписався з АДРЕСА_1 як зі спадкового майна саме під час узгодження перерозподілу спадку зі своєю сестрою, а тому у зв`язку з відсутністю постійної реєстрації не міг оформити право власності на спірний автомобіль на себе. З іншого боку, в позивача навіть не було права на керування автомобілем, тобто це підтверджує відстність наміру позивачки володіти та користуватись автомобілем.Оскільки відповідач все це вважав не суттєвим, то звісно не було жодних перепон щодо оформлення фактично особистого автомобіля на дружину - позивача у справі. Проте, наприкінці 2018 року стало вже зрозуміло, що шлюб зруйновано, а тому між позивачем та відповідачем було досягнуто домовленості щодо того, що автомобіль буде переоформлено на дійсного господаря - відповідача ОСОБА_3 . Автомобіль сторонами було переоформлено за ціною 200000,00 грн. Таким чином, відповідач вважає, що даний позов є необгрунтованим, таким що задоволенню не підлягає.

Позивачем ОСОБА_1 було подано відповідь на відзив, у якому вона спростовувала доводи відповідача та зазначала що спірний автомобіль було придбано за спільнонакопичені за довгі роки кошти, які подружжя спільно заробляло, залишок від зарплати сторони обмінювали на долари США та зберігали вдома, крім того, частину грошей позивач зберігала в банку, звідки потім зняла кошти на придбання автомобіля. А тому твердження, що автомобіль був придбаний тільки за кошти відповідача є неправильним та необгрунтованим. Сторони збирали гроші на придбання власного житла, але відповідач постійно говорив про те, що йому хочеться автомобіль, на що позивач погодилась. Автомобіль був знайдений позивачем особисто в мережі Інтернет, вона приймала активну участь в його пошуку, узгодженні умов придбання, на момент, коли позивачем був знайдений автомобіль у подружжя не вистачало частини грошей на його придбання. Позивач запропонувала взяти в борг у її матері 2 500 доларів США, вказаний борг був взятий з відома відповідача і гроші були використані на потреби родини - придбання автомобіля. Щодо спадщини, то дійсно, відповідач отримав спадщину і на його словами заяву про відмову від спадщини він подав нотаріусу ще в 2013 році (тобто за 3 роки до придбання автомобіля). В якості компенсації за відмову від спадщини, він отримав від сестри 3 680 доларів США (а не 8000, як він зазначає). Автомобіль не є подарунком позивачу або відповідачу, не є спадковим майном, а тому підлягає розподілу між сторонами.

Відповідачем ОСОБА_3 в свою чергу було подано заперечення, у яких він спростовував міркування позивачки та наполягав на безпідставності позовних вимог, зокрема наполягав на факті придбання автомобіля за кошти отримані в якості компенсації за спадкове майно.

Вислухавши сторони, свідків, вивчивши матеріали справи та дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що згідно свідоцтва про одруження НОМЕР_2 від 18.09.2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, про що зроблено актовий запис № 748 (а.с.4).

Як зазначила позивачка та не спростовано відповідачем, 09.08.2016 року, тобто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та до фактичного припинення шлюбних відносин, ними було придбано автомобіль «Mitsubishi Outlander», 2009 р.в., який було зареєстровано за позивачем.

Як вбачається з листа ТСЦ № 1242 МВС України від 14.03.2019 року № 31/4/1242-18аз, автомобіль «Mitsubishi Outlander», 2009 р.в., н/з НОМЕР_1 було зареєстровано 05.12.2018 року за громадянином ОСОБА_3 (відповідачем) (а.с.6).

Судом встановлено, що рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 07 березня 2019 року у цивільній справі 202/734/19 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано (ЄДРСР 80348855).

Відповідно до відповіді судового експерта Пилипенко О.С. на запит позивача № 70/19А від 15.05.2019 року, середню ринкову вартість спірного транспортного засобу «MITSUBISHI OUTLANDER», 2009 року випуску, визначено як 272 360 грн. (7-8).

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч. 1, 2 ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна правова позиція також висловлена у постановах в постановах Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі 6-843цс17 та Верховного Суду від 06.02.2018 року 61-2446св18, 07.02.2018 року у справі 61-524св18, 19.06.2019 року у справі 621/302/15-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі №372/504/17.

Відповідачем ОСОБА_3 , на підтвердження своєї позиції було надано розписки про отримання від його сестри грошових коштів, зокрема в якості компенсації відповідачу за його відмову від частки у спадковому майні після померлих батьків.

Судом було допитано у якості свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_5 . Свідок ОСОБА_9 , яка є матір`ю позивачки, пояснила, що в 2016 році позичала подружжю ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 2500 доларів США, для поліпшення житлових умов сім`ї, однак згодом вона дізналася, що подружжям було придбано не житло, а автомобіль. Зятю ОСОБА_3 було відомо про факт позичання коштів у неї. Запозичені кошти подружжя повернуло впродовж одного року.

Свідок ОСОБА_5 пояснила, що є сестрою відповідача, зазначила, що у 2013 році, після смерті їх батька відкрилася спадщина, зокрема на будинок, після чого вона її брат ОСОБА_3 досягли домовленості про те, що будинок перейде у власність сестри, яка відшкодує ОСОБА_3 у якості компенсації 1/2 вартості отриманого у спадок майна, що склало 4000 доларів США, які ОСОБА_5 сплатила ОСОБА_3 , про що було складено відповідну розписку. Згодом, у 2016 році померла мати, після смерті якої також відкрилася спадщина, в тому числі на нерухоме майно, щодо якого ОСОБА_5 та ОСОБА_3 вчинили аналогічним чином, зокрема ОСОБА_5 , яка отримала у власність майно, знову сплатила брату ОСОБА_3 4000 доларів США в якості компенсації за 1/2 частку у спадковому майні. Окрім того, свідок ОСОБА_5 зазначала, що зі слів брата їй було відомо, що в 2013 році, після сплати брату 4000 доларів США, зазначені кошти, які були переведені у гривню, подружжя поклало в банк на рахунок дружини ОСОБА_1 , згодом, брат розповідав, що ці гроші були витрачені на придбання автомобіля.

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Суд критично ставиться до показів свідків, оскільки жодний з них не був присутній під час придбання автомобіля, допитаним особам не відомі обставини сплати грошових коштів за автомобіль та достовірно не відомі джерела формування таких коштів, окрім того, свідки є близькими родичами сторін, а тому є зацікавленими особами при вирішенні цього спору.

Наявні у матеріалах справи копії розписок ОСОБА_3 ОСОБА_5 можуть підтверджувати лише передачу коштів 04.04.2013 року та 11.04.2016 року, а не використання саме цих коштів для придбання автомобіля 09.08.2016 року.

При цьому, саме ОСОБА_3 під час розгляду справи зазначав, що отримані від сестри кошти зберігалися у подружжя вдома, за час спільного проживання як відповідач так і позивач працювали та заробляли, вели спільне господарство та витрачали кошти на сім`ю, при цьому відповідач довіряв дружині всі витрати, віддавав їй заробітну плату, а дружина розпоряджалася сімейним бюджетом (а.с. 103).

За таких обставин, ОСОБА_3 не спростовано презумпції спільності права власності подружжя на майно, зокрема не доведено, що спірний автомобіль було придбано саме за його особисті кошти, отримані за спадкове майно і що цей автомобіль було придбано лише за ці кошти, що унеможливлює визнання його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні правові висновки викладено й у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2020 року у справі №360/2256/17.

Як встановив суд, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а саме сторін у справі є автомобіль марки «Mitsubishi Outlander», 2009 р.в., н/з НОМЕР_1 , отже вони мають право на поділ вищевказаного автомобіля, але за взаємною згодою сторін вони вказаний транспортний засіб не поділили.

При поділі автомобіля, частки сторін є рівними, оскільки іншого не визначено домовленістю між ними та підстав для відступлення від рівності часток не вбачається.

Таким чином, оскільки спірний автомобіль було придбано сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, в період сумісного проживання та ведення спільного господарства, не надання відповідачем доказів, які б свідчили про те, що останній є його особистою власністю відповідно до положень ч. 1 ст. 57 СК України, суд приходить до висновку про обгрунтованість та необхідність задоволеннях позовних вимог позивачки в частині визнання спірного транспортного засобу спільної сумісною власністю сторін, як колишнього подружжя.

При вирішенні питання про поділ спільного сумісного майна, суд враховує. що автомобіль є річчю неподільною та перебуває у фактичному користуванні відповідача.

В зв`язку з цим, відповідно до положень ст. 71 СК України, автомобіль слід виділити у власність відповідача, стягнувши з останнього на користь позивачки компенсацію 1/2 частини вартості автомобіля в сумі 136 180 грн. 50 коп. (в межах заявлених позовних вимог відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України).

Аргументи відповідача та його представника про те, що вирішуючи питання про поділ майна, яке є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суд має застосувати положення частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України, є неспроможними з огляду на таке.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду.

Такий підхід відповідає закріпленим у статті 7 СК України засадам розумності і добросовісності, оскільки відповідач надає свою згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи, у свою чергу, гарантоване грошове відшкодування.

У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.

Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.

Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.

Оцінюючи положення частини п`ятої статті 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

Розглядаючи вимоги позову щодо відшкодування витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких в числі інших належать і витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання правових послуг та інші), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки).

Для визначення розміру компенсації витрат на правову допомогу стороною повинен бути наданий розрахунок із зазначенням часу, який був витрачений на виготовлення документів правового характеру, а також дані щодо фактично понесених і документально підтверджених витрат на правову допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, законодавець пов`язує можливість відшкодування витрат на професійну правничу допомогу із здійсненням даних витрат стороною у справі.

Верховний Суд у своїй Постанові від 03 травня 2018 року в справі № 372/1010/16-ц дійшов висновку, що якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме, надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат, стороні на користь якої ухвалено судове рішення.

Під час розгляду справи, представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Скочко О.А. на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в сумі 7 000 грн. було надано суду квитанцію № 29052019 від 29.05.2019 року, ордер серії ДП № 2382/021 від 15.01.2020 року, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю № 1980 від 16.02.2009 року та Акт прийому-передачі правничої допомоги від 14.01.2020 року (а.с. 9,78-79,108).

Проте, за наявності перелічених та досліджених в судовому засіданні документів, наданих позивачем, матеріали справи не містять самого договору про надання правничої допомоги, розрахунку вартості послуг із зазначенням часу, який був витрачений на виготовлення документів правового характеру, а також даних щодо фактично понесених і документально підтверджених витрат на правову допомогу, що унеможливлює встановити, дійсний розмір витрат фактично понесених позивачем саме у зв`язку із представництвом його інтересів у суді за даною цивільною справою. Окрім того в самому тексті квитанції № 29052019 від 29.05.2019 року взагалі не зазначено яку суму було отримано адвокатом від ОСОБА_3 О.Ю.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачкою та її представником не надано належних та допустимих доказів факту понесення позивачем витрат на правову допомогу та їх обсягу, у зв`язку з чим наявні підстави для відмови в стягненні судових витрат на правову допомогу.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, на користь позивача ОСОБА_1 з відповідача ОСОБА_3 слід стягути 1 361 грн. 81 коп. в якості відшкодування сплаченого судового збору за подання позову (а.с.1) та 384 грн. 20 коп. сплаченого нею судового збору за подання заяви про забезпечення позову (а.с. 25,26,28), що в загальній сумі складає 1 746 грн. 01 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 57, 60, 69, 70, 71 Сімейного кодексу України, ст. ст. 2, 3, 10, 11-13, 76-81, 133, 137, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_3 (адреса місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) про розподіл майна подружжя - задовольнити частково.

Визнати автомобіль «Mitsubishi Outlander», 2009 р.в., н/з НОМЕР_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділити автомобіль «Mitsubishi Outlander», 2009 р.в., н/з НОМЕР_1 в особисту власність відповідача ОСОБА_3 .

В рахунок компенсації 1/2 частини автомобіля «Mitsubishi Outlander», 2009 р.в., н/з НОМЕР_1 , стягнути з відповідача ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_1 кошти в сумі 136 180 грн. 50 коп., судовий збір в сумі 1746 грн. 01 коп., а всього стягнути кошти в сумі 137 926 грн. 51 коп.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Т. О. Дубіжанська