Рішення № 91097891, 21.08.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 серпня 2020 року м. Київ № 640/9679/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державного бюро розслідувань

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державного бюро розслідувань в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов`язкiв Директора Державного бюро розслiдувань Соколова О.В. вiд 31 березня 2020 року № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань», а саме щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань з 02 квiтня 2020 року;

- визнати протиправними дiї тимчасово виконувача обов`язкiв Директора Державного бюро розслiдувань щодо попередження Коваленка Андрія Олександровича, про наступне вивільнення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслiдувань та вiдповiдно до наказiв Державного бюро розслiдувань вiд 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури Державного бюро розслiдувань» та вiд 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дiю штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслiдувань на 2020 рiк», а саме посади начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань з 02.04.2020р.;

- стягнути з Державного бюро розслiдувань на користь ОСОБА_1 середнiй заробiток за час вимушеного прогулу з 02.04.2020р. у зв' язку iз незаконним звiльненням з роботи;

- допустити негайне виконання рiшення суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржуваний наказ є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки прийнятий з порушенням вимог Конституції України та чинних нормативно-правових актів. Зокрема, зазначає, що посада, яку він обіймав продовжує існувати в зміненій структурі (штатному розписі) в державному органі, тобто скорочення не відбулось. Також наголошує, що йому під час звільнення не запропоновано жодної вакантної посади, а більше того оскаржуваний наказ підписаний не уповноваженою особою. З огляду на вищевикладене вважає, що наявні підстави для скасування оскаржуваного наказу з поновленням його на посаді та виплатою середнього заробiтку за час вимушеного прогулу.

Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому зазначає, що під час прийняття оскаржуваного наказу діяв у межах повноважень, у порядку та в спосіб встановлений Конституцією та законами України, а відтак відсутні підстави для скасування такого наказу та задоволення позовних вимог.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Наказом Директора Державного бюро розслідувань вiд 26.06.2019р. № 215-ос позивача призначено на посаду начальника другого слідчого вiддiлу Другого управління організації досудових розслiдувань (Управлiння з розслiдувань злочинів вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань, як переможця конкурсу, з 27.06.2019р.

03.03.2020р. т.в.о. Директора Державного бюро розслiдувань Бенедиктовою І.В. попереджено ОСОБА_1 про наступне вивiльнення у зв`язку зi скороченням посади державної служби внаслiдок змiни структури Державного бюро розслiдувань та відповідно до наказів Державного бюро розслiдувань від 14.02.2020р. № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслiдувань» та від 27.02.2020р. № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслiдувань на 2020 рік», а саме посади начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань

Наказом в.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. вiд 31.03.2020р. № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань з 02.04.2020р. у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Позивач, вважаючи вищезазначений наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Частиною 2 ст. 38 Конституції України, громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 5 ст. 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Водночас, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначаються Законом України «Про державну службу» (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:

1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;

3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;

6) управління персоналом державних органів;

7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, 02.02.2020р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019р. № 378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.

Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 49-2 КЗпП України, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020р. №440-ІХ внесені аналогічні зміни в Закон України «Про державну службу», який набрав чинності 13.02.2020р.

Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020р. №440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми ч. 3 ст. ст.49-2 КЗпП України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.

Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Однак, суд повторно наголошує, що положеннями ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд приходить до висновку про те, що в даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню, а відтак доводи позивача з приводу невиконання обов`язку в частині працевлаштування позивача, суд вважає помилковими.

Водночас, розглядаючи вказаний трудовий спір, який пов`язаний зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суд зобов`язаний з`ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Так, 12.11.2015р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Державне бюро розслідувань», який визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань.

Постановою Кабінету Міністрів України №127 від 29.02.2016 утворено Державне бюро розслідувань.

Наказом Державного бюро розслідувань вiд 21.12.2017р. № 1 затверджено структуру Державного бюро розслідувань.

Так, зокрема, до структури включено Перше управлiння органiзацiї досудових розслідувань (Управлiння з розслiдування злочинiв у сферi службової дiяльностi та корупцiї), Друге управління організації досудових розслiдувань (Управлiння з розслiдування злочинiв, вчинених працівниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя), Трете управлiння організації досудових розслiдувань (Управлiння з розслiдування вiйськових злочинiв).

Також, у структурi Центрального апарату Державного бюро розслiдувань передбачено такі первинні структурні підрозділи, як слідчі відділи. Слідчі відділи включені до складу вищезазначених Управлінь.

Так, до Управлiння з розслiдування злочинiв, вчинених працівниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя Центрального апарату Державного бюро розслiдувань включено три слідчі відділи (перший, другий, третій)

Відповідно у структурі (шттному розписі) Державного бюро розслiдувань визначено посаду начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань, яку позивач обіймав за резултатом проведеного конкурсу.

Вищевикладене зазначено позивачем та відповідачем не заперечується.

Водночас, 03.12.2019р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27.12.2019р. та яким внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Зокрема, змінено правовий статус Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.

Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.

Указом Президента України від 05.02.2020р. № 41/2020 затверджено організаційну структуру Державного бюро розслідувань.

Так, організаційна структура Державного бюро розслідувань включає в себе:

1. Центральний апарат:

Головне слідче управління

Головне оперативне управління

Головне оперативно-технічне управління

Управління внутрішнього контролю

Управління забезпечення особистої безпеки

Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках

Управління правового забезпечення

Управління міжнародного співробітництва

Управління кадрової роботи та державної служби

Управління режимно-секретної роботи та захисту інформації

Управління фінансової діяльності та бухгалтерського обліку

Управління забезпечення діяльності

Управління інформаційних технологій

Відділ по роботі з громадськістю та засобами масової інформації

Відділ організаційно-аналітичного забезпечення

Патронатна служба.

2. Територіальні управління:

Територіальне управління, розташоване у місті Львові, що поширює свою діяльність на Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську області

Територіальне управління, розташоване у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Хмельницьку, Чернівецьку області

Територіальне управління, розташоване у місті Миколаєві, що поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області

Територіальне управління, розташоване у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим, Запорізьку, Херсонську області, місто Севастополь

Територіальне управління, розташоване у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Дніпропетровську, Полтавську, Сумську, Харківську області

Територіальне управління, розташоване у місті Краматорську, що поширює свою діяльність на Донецьку і Луганську області

Територіальне управління, розташоване у місті Києві, що поширює свою діяльність на місто Київ, Київську, Черкаську та Чернігівську області.

3. Інститут підготовки кадрів Державного бюро розслідувань та Науково-дослідний інститут судових експертиз Державного бюро розслідувань.

На виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019р. наказом Державного бюро розслідувань «Про затвердження структури центрального апарату державного бюро розслідувань» від 14.02.2020р. № 42 затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань із визначенням штатної чисельності.

У подальшому наказом Державного бюро розслідувань «Про затвердження Переліку посад у центральному апараті Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» від 26.02.2020р. № 47 затверджено найменування посад з відповідними граничними спеціальними званнями.

У зв`язку із зміною організаційної структури Державного бюро розслідувань та утворенням Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань наказом «Про затвердження Положення про Головне слідче управління Державного бюро розслідувань» від 03.03.2020 №53 затверджено Положення про Головне слідче управління Державного бюро розслідувань.

На підставі вище вказаних нормативно-правових актів та наказів, Державним бюро розслідувань видано наказ «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік» від 27.02.2020 № 21ДСК, яким затверджено та введено в дію штатний розпис центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік.

Цими актами у структурi центрального апарату Державного бюро розслiдувань створено Головне слiдче управління до складу якого включенi три Управлiння, якi подібні до тих, які функцiонували ранiше.

Так, у складi Управлiння з розслiдування кримiнальних правопорушень, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та суддями збережено три слiдчi вiддiли (перший, другий, третiй) та посади начальників вiддiлiв.

Вищевикладене також зазначено позивачем та відповідачем не заперечується.

З вищевикладеного, суд приходить до висновку про те, що кiлькiсть слiдчих вiддiлiв в оновленiй структурi центрального апарату Державного бюро розслідувань не зменшено, а отже не скорочено посади начальникiв цих структурних підрозділів.

Тобто, в організаційній структурi Центрального апарату Державного бюро розслiдувань займана позивачем посада залишилась, але дещо змінилась назва, а саме: начальник другого слiдчого вiддiлу Управлiння з розслiдування кримiнальних правопорушень, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та суддями Головного слідчого управлiння Державного бюро розслiдувань.

Таким чином, зі зміни назви управління вбачається, що напрями діяльності управління стали дещо вужчими.

При цьому, доказів зміни правового статусу, обсягу завдань i основних функцій слідчого відділу, який очолював позивач, відповідачем до суду не надано.

З вищевикладеного, суд приходить до висновку про відсутність реального скорочення посади позивача.

Водночас, суд наголошує, що на відповідача, як суб`єкта владних повноважень в силу ч. 2 ст. 77 КАС України покладений обов`язок доказування правомірності свого рішення.

Відповідач на підтвердження своєї позиції в частині наявності скорочення посади позивача не надав до суду жодних належних та допустимих доказів.

Одночасно, вимога відповідача викладена у відзиві на адміністративний позов щодо необхідності зобов`язання позивача обґрунтувати надання витребовуваних документів, зокрема із грифом «ДСК», вказавши, як саме зазначена інформація стосується предмету спору та яким чином вона може підтверджувати заявлені ним вимоги, суд вважає такими, що свідчать про невиконання законних вимог суду викладених в ухвалі.

Більше того, законодавством встановлені механізми, які спрямовані на запобігання розголошенню таємної чи іншої інформації, що охороняється законом під час розгляду справ у суді, однак відповідач такими не скористався та витребовувані документи на підтвердження своєї позиції та спростування доводів позивача не надав.

Також, суд повторно наголошує, що виключний перелік підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначений ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Так, зокрема, в п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» однією з таких підстав вказано «скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу».

Водночас, як вбачається з оскаржуваного наказу останній прийнято на підставі п. 1 ч. 1, 4 ст. 87 Закону України «Про державну службу», але дещо відмінним формулюванням ніж закріплений в п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а саме зазначено: «у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби».

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що оскаржуваний наказ прийнято на підставі не визаченій ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Окрім цього, щодо доводів позивача про протиправність оскаржуваного наказу з огляду на те, що останній підписано не уповноваженою особою, а саме заступником Директора ДБР Соколовим О.В., а не першим заступником Директора ДБР Бабіковим О.П., суд зазначає таке.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», керівництво діяльністю Державного бюро розслідувань здійснює його Директор, який має першого заступника та двох заступників.

У разі відсутності Директора Державного бюро розслідувань його повноваження здійснює перший заступник Директора Державного бюро розслідувань, а в разі його відсутності - один із заступників Директора Державного бюро розслідувань згідно із розподілом обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Директори територіальних управлінь Державного бюро розслідувань та їх заступники, керівники підрозділів центрального апарату Державного бюро розслідувань та їх заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Директором Державного бюро розслідувань. Такі особи призначаються на посади Директором Державного бюро розслідувань за поданням конкурсних комісій, що проводять конкурс на зайняття посад працівників Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому частиною третьою статті 14 цього Закону.

Згідно з ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у разі звільнення Директора Державного бюро розслідувань з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідувань протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового Директора Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому цим Законом. Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення Директора Державного бюро розслідувань, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідувань було відомо.

Судом встановлено, що оскаржуваний наказ підписано ОСОБА_2 , який відповідно до відомостей з офіційного сайту Державного бюро розслідувань (https://dbr.gov.ua/management/sokolovov) є заступником Директора Державного бюро розслідувань.

Відповідач заперечуючи проти доводів позивача в частині підписання оскаржуваного наказу не уповноваженою особою зазначив, що у зв`язку з тим, що на час звільнення тимчасово виконуючої обов`язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3 , перший заступник Директора Державного бюро розслідувань перебував у відпустці та посада одного із двох заступників Директора Державного бюро розслідувань була вакантною, до виконання повноважень Директора Державного бюро розслідувань, в силу вимог положень ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» приступив заступник Директора Державного бюро розслідувань Соколов О.В.

Водночас, жодних доказів на підтвердження факту перебування заступника Директора ДБР Бабікова О.П. у відпустці станом на момент прийняття оскаржуваного наказу до суду не надано.

Також, суд наголошує, що згідно ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30.09.2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Положення ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантують громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування наказу відповідача в частині звільнення ОСОБА_1 , як такого, що є протиправним та порушує права позивача.

Поряд з цим, відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено або на рівнозначній посаді.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 28.02.2019 у справі № 817/860/16 та від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16.

З огляду на вищевикладене вимоги позивача про поновлення його на посаді начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань з 03.04.2020р. підлягають задоволенню.

Разом з тим, судом враховується, що згідно з ч.2 ст.235 КЗпП України, закріплено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з ст. 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до абз. 1-3 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. № 100(далі - Порядок № 100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з п. 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 29.07.2019р. № 1133/0/206-19 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» період вимушеного прогулу ОСОБА_1 обраховується з 03.04.2020р. (день, з якого відраховується період звільнення позивача) по 21.08.2020р. (дата прийняття рішення про поновлення позивача) становить 96 робочих днів: з 03.04.2020р. по 30.04.2020р. - 19 робочих днів; травень 2020 року - 19 робочих днів; червень 2020 року - 20 робочих днів; липень 2020 року - 23 робочих дні та з 01.08.2020р. по 21.08.2020р. - 15 робочих днів.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить: 4 094, 6 грн. (81 416, 80 грн. (заробітна плата за лютий 2020 року) + 86 461, 60 грн. (заробітна плата за березень 2020 року) = 167 878, 4 грн.) : 41 (20 фактично відпрацьованих днів у лютому 2020 року та 21 фактично відпрацьованих днів у березні 2020 року)).

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача складає: 393 081, 60 грн. (4 094, 60 грн. грн. (середньоденна заробітна плата) х 96 (робочих днів за час вимушеного прогулу)) (без відрахування податків і зборів), який підлягає стягненню з Державного бюро розслідувань.

Одночасно, суд зазначає, що вимоги позивача про поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають задоволенню саме з 03.04.2020р., а не з 02.04.2020р., як помилково зазначив позивач в прохальній частині адміністративного позову, з оглядуу на таке.

Відповідно до частин 1, 4 статті 241-1 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Пунктом 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, зазначається, що днем звільнення вважається останній день роботи.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що день звільнення - це останній день, коли працівник перебуває у трудових відносинах з роботодавцем. Таким чином, позивача слід поновити на посаді та виплатити середні заробіток з дня, наступного за днем звільнення, тобто з 03.04.2020р.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 05.12.2019р. у справі № 428/8276/16-а, адміністративне провадження № К/9901/23966/18.

Водночас, в частині позовних вимог про визнання протиправними дiй тимчасово виконувача обов`язкiв Директора Державного бюро розслiдувань щодо попередження Коваленка Андрія Олександровича, про наступне вивільнення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслiдувань та вiдповiдно до наказiв Державного бюро розслiдувань вiд 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури Державного бюро розслiдувань» та вiд 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дiю штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслiдувань на 2020 рiк», а саме посади начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань, суд зазначає таке.

Так, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Отже, ефективний захист прав є метою адміністративного судочинства. З огляду на це, вирішуючи кожен спір, адміністративні суди, з урахуванням вимог позовної заяви та позиції сторін, повинні застосовувати такі способи захисту, які будуть ефективними на практиці.

Ця мета кореспондується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12).

Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

Водночас, суд зазначає, що задоволення вказаної позовної вимоги, жодним чином не поновить прав позивача на захист яких він звернувся до суду, а відтак, з огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що належним способом відновлення порушеного права позивача є саме визнання протиправним та скасування наказу про звільнення з поновленням позивача на посаді та виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З огляду на вищевикладене, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов`язкiв Директора Державного бюро розслiдувань Соколова О.В. вiд 31 березня 2020 року № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань», а саме щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань з 02 квiтня 2020 року.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань з 03.04.2020р.

4. Стягнути з Державного бюро розслiдувань на користь ОСОБА_1 середнiй заробiток за час вимушеного прогулу з 03 квiтня 2020 року в розмірі 393 081, 60 грн. (триста дев`яносто три тисячі вісімдесят одна гривня 60 копійок).

5. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

6. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника другого слідчого відділу Другого управлiння органiзацiї досудових розслiдувань (Управління з розслідування злочинiв, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та у сферi правосуддя) Державного бюро розслідувань та стягнення з Державного бюро розслiдувань на користь ОСОБА_1 середнiй заробiток за час вимушеного прогулу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 77 797, 40 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська