Рішення № 91042670, 17.08.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

17 серпня 2020 р. Справа № 120/2310/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вільчинського Олександра Ванадійовича, розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частині А1119 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) з адміністративним позовом до Військової частини А1119 (далі - ВЧ А1119, відповідач). За змістом позовних вимог позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність ВЧ А1119 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 - 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 19 жовтня 2018 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача зазначив, що наказом начальника головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) від 18 вересня 2018 року № 272 ОСОБА_1 був звільнений у запас Збройних Сил України. Згідно наказу командира військової частини А1119 від 19 жовтня 2018 року № 205 позивач був знятий зі всіх видів забезпечення та виключений зі списків особового складу військової частини. Відповідно до вимог законодавства України, на думку позивача, станом на 19 жовтня 2018 року його повинні були б розрахувати по всім видам забезпечення. Проте, ОСОБА_1 зазначає, що повного розрахунку не отримав. У позові також вказується на те, що законодавством України чітко встановлено державні гарантії права військовослужбовців - учасників бойових дій на одержання додаткової відпустки, визначено її тривалість і порядок надання, а також виплати у рік звільнення з військової служби грошової компенсації у разі невикористання такої відпустки. А відтак бездіяльність ВЧ А1119 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 роки вважає протиправною.

Відповідно до вимог частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні).

За правилами частини четвертої статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Ухвалою від 05 червня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Крім того, встановлені сторонам строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечення.

11 червня 2020 року представником позивача було подано до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог адміністративного позову, з посиланням на ряд нормативно-правових актів, зокрема на статті 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). За змістом заяви окрім позовних вимог зазначених у позові, представник позивача просить: визнати протиправною бездіяльність ВЧ А1119 щодо не проведення 19 жовтня 2018 року остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби у запас Збройних Сил України; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 жовтня 2018 року по день постановлення місцевим адміністративним судом рішення у даній справі із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших видів виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок № 44).

Ухвалою від 30 червня 2020 року заяву про збільшення позовних вимог прийнято до розгляду.

09 липня 2020 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач зазначає, що питання надання відпусток військовослужбовцям врегульовано спеціальним законодавством, а саме Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ). Пунктом 19 статті 10-1 визначено, що з настанням особливого періоду припиняється надання військовослужбовцям додаткових відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії.

Оскільки під час дії особливого періоду щорічні додаткові відпустки та деякі інші додаткові відпустки не надаються, їх використання за минулі роки після закінчення особливого періоду законодавством не передбачено. У зв`язку з цим, на думку відповідача, додаткові відпустки, у тому числі й додаткова відпустка, що не надавалась учасникам бойових дій, в особливий період не вважається такою, що є не використаною. Також у відзиві зазначається, що на час звернення з позовом до суду позивач не є військовослужбовцем ВЧ А1119, тому відповідач не має підстав для виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористанні дні додаткової відпустки як учасник бойових дій. Підсумовуючи, представник відповідача зазначає, що не виплативши позивачу грошової компенсації при звільненні, ВЧ А1119 діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на зазначене сторона відповідача просить у задоволенні позову відмовити повністю.

30 липня 2020 року до суду було подано відзив на заяву про збільшення розміру вимог адміністративного позову, у якому сторона відповідача з урахуванням зазначеної заяви заперечує проти позову у повному обсязі та зазначає, що зі змісту, наведеної позивачем норми статті 117 КЗпП України вбачається, що ключовою умовою виплати працівникові середнього заробітку за час затримки є наявність вини власника або уповноваженого ним органу у невиплаті належних сум звільненому працівнику. Однак, на думку представника відповідача, у ВЧ А1119 як у "роботодавця" відсутня вина щодо не виплати зазначеної грошової компенсації. Також у відзиві зазначається, що з огляду на те, що позивач на момент виключення його із списків військової частини з відповідним рапортом (щодо виплати компенсації за невикористанні у 2017-2018 роках календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій) не звертався, то відповідач не мав підстав провести відповідний розрахунок. У свою чергу, виплата грошової компенсації після звільнення, на думку сторони відповідача, Порядком № 260 не передбачена.

Відповіді на відзив та заперечення сторонами до суду подано не було.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності та оцінивши наведені доводи, суд встановив, що майора ОСОБА_1 , інженера відділу зберігання боєприпасів було звільнено у запас Збройних Сил України на підставі наказу начальника головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних сил України (по особовому складу) № 272 від 08 вересня 2020 року за підпунктом "к" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (особи, які проходять військову службу за контрактом дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду).

19 жовтня 2018 року позивача знято зі всіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу ВЧ А1119, а також, припинено доступ до державної таємниці та направлено на військовий облік до Калинівського районного військового комісаріату Вінницької області.

У період проходження служби у ВЧ А1119 у лютому 2017 року позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 01 лютого 2017 року.

Грошової компенсації щодо відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, позивачу нараховано та виплачено не було, у зв`язку з цим ОСОБА_1 вважає, що невиплата зазначеної компенсації свідчить про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд зазначає таке.

За приписами ст. 4 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96) установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до ст. 16-2 Закону № 504/96 учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Статтею 5 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-ХІІ) передбачено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік (ст. 12 Закону № 3551).

Згідно зі п. 8 ст. 10-1 Закон № 2011-ХІІ від 20.12.1991 "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до п. 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" визначено, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно зі п. 18 № 3551-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до п. 19 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.

Статтею 1 Закону України від 21.10.1993 № 3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" визначено, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що у порівнянні з іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач має таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Системний аналіз змісту принципу верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.

Указом Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженого Законом України від 17.03.2014 №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.

Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ припиняється.

Відповідно до ч. 8 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Так, відповідно до п. 3 ч. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Тому суд зазначає, що норми Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ з 2017 по 2018 роки.

Зважаючи на викладене, судом критично оцінюються доводи відповідача, викладені у відзиві, про те, що додаткові відпустки, в тому числі й додаткова відпустка, що не надавалася учасникам бойових дій в особливий період не вважається такою, що є не використаною.

Суд вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке може бути реалізовано у один із таких двох способів:

1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін;

2) грошова компенсація відпустки особі.

Відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, а позивач у свою чергу навів законні й обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 роки.

Наведені висновки суду відповідають висновкам Верховного Суду, викладені у рішенні від 16 травня 2019 року, за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18.

Вказане рішення набрало чинності, оскільки залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (провадження № 11-550заі19). Серед іншого, у цій постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону України "Про відпустки" та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" .

Висновки Верховного Суду у цій зразковій справі, як зазначено в рішенні від 16.05.2019, підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в період визначений підпунктами 17-18 ст. 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною 3 ст. 291 КАС України передбачено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Отже, в силу вимог процесуального закону врахування судом правових висновків Верховного Суду, зокрема тих, що викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи, є обов`язковим.

Водночас, відповідач зазначає, що на момент звернення до суду щодо виплати вказаної грошової компенсації, позивач вже не був військовослужбовцем. Відтак, на думку останнього, ВЧ А1119 не має законних підстав для виплати позивачу спірної компенсації.

Проте суд вказані доводи відповідача вважає помилковими та наголошує на тому, що останній був зобов`язаний провести повний розрахунок з позивачем на час прийняття наказу про виключення його зі списків особового складу військової частини. Натомість відповідач протиправно не здійснив нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, внаслідок чого виник спір.

Підсумовуючи викладене, суд вважає протиправною бездіяльність ВЧ А1119 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Вимоги позивача в частині зобов`язального характеру, а саме: зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 - 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 19 жовтня 2018 року - є похідними від першої, а відтак підлягають задоволенню відповідно до п. 23 ст. 4 КАС України.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо непроведення остаточного розрахунку при звільнені та зобов`язання нарахувати та виплатити середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 жовтня 2018 року по дату винесення рішення у даній справі із одночасною компенсацією сум податку, то суд зазначає таке.

Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить частина 1 статті 2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.

Частиною четвертою статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Слід зазначити, що Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, стаття 3 Кодексу законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При цьому, Закон № 2011-XII не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Разом із тим, за приписами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом із тим, статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

У свою чергу, частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на отримання індексації грошового забезпечення, просить стягнути на його користь середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 20 жовтня 2018 року по дату винесення рішення у даній справі.

При цьому, суд бере до уваги наявність спору між сторонами з приводу виплати належних працівникові сум при звільненні, а саме грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Разом із тим, суд зазначає, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки. Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.

Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку. Не встановивши конкретну дату повного розрахунку, суд позбавлений можливості достеменно встановити період затримки, а відтак і розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Такої ж позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на даний момент відповідачем не виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, тобто з позивачем не проведено остаточного фактичного розрахунку при звільненні.

Для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації за затримку розрахунку при звільненні суд повинен зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.

Окрім іншого, суд зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги у цій частині є передчасними, а тому не підлягають задоволенню.

Суд звертає увагу на те, що після набрання даним рішенням законної сили та його виконання відповідачем, позивач не позбавлений права звернутись з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вказаної позиції дотримується Сьомий апеляційний адміністративний суд у постанові від 12 серпня 2020 року у справі № 240/222/20.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

За приписами ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають частковому задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи, судом не встановлено, питання про розподіл судових витрат у цій справі не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А 1119 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2017 - 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Зобов`язати Військову частину А1119 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 - 2018 роки, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 19 жовтня 2018 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )

Військова частина А1119 (22403, Вінницька область, Калинівський район, м. Калинівка, вул. Арсенальна, 1, код ЄДРПОУ 07666794)

Суддя Вільчинський Олександр Ванадійович