Рішення № 91042050, 10.08.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.08.2020Справа № 910/7683/17

За позовомПриватного акціонерного товариства «Стрілець АТ»до1. Київської міської організації Товариства сприяння обороні України 2. Підприємства «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України»за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідачаГромадської організації «Товариство сприяння обороні України»провизнання договору недійсним, визнання права власностіСуддя Босий В.П.

секретар судового засідання Кучерява О.М.

Представники сторін:

від позивача:Ковальчук Н.В.від відповідача 1:не з`явивсявід відповідача 2:не з`явивсявід третьої особи:не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляді Господарського суду міста Києва перебувала справа за позовом Приватного акціонерного товариства «Стрілець АТ» (надалі - ПАТ «Стрілець АТ») до Київської міської організації Товариства сприяння обороні України (надалі - КМО ТСО України) та Підприємства «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна - будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 м кв., що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, який укладено 27.07.2016 між Київською міською організацією Товариства сприяння обороні України та Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України», та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. за реєстровим №1319; визнання за Приватним акціонерним товариством «Стрілець АТ» права власності на нерухоме майно - будівлю казарми площею 408 м кв. та будівля теплопункту площею 49 м кв., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна, 27-А.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що на підставі укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.07.2016 будівля казарми площею 408 м.кв. та будівля теплопункту площею 49 м.кв., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна (нині вул. Вадима Гетьмана), 27А, були відчужені особою, яка не була власником вказаного нерухомого майна, а дійсним власником вказаного майна є позивач на підставі договору компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 (в редакції угоди від 18.09.2003), укладеного між ним та Київським міським комітетом Товариства сприяння обороні України. Тому на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України позивач просить суд визнати недійсним вказаний договір купівлі-продажу та визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2020, відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 19.04.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2017 у справі №910/7683/17 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.06.2018 справу прийнято до свого провадження суддею Спичаком О.М., вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.05.2019 задоволено заяву судді Спичака О.М. про самовідвід від розгляду справи №910/7683/17, вирішено відвести суддю Спичака О.М. від розгляду справи №910/7683/17, передано справу №910/7683/17 до автоматизованої системи документообігу Господарського суду міста Києва для визначення складу, замість відведеного судді в порядку, встановленому п.п.17.2, 17.4 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.05.2019 для нового розгляду справи визначено суддю Мельник В.І.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 самовідвід судді Мельника В.І. задоволено, вирішено відвести суддю Мельника В.І. від розгляду справи №910/7683/17, матеріали справи №910/7683/17 передано уповноваженому працівнику Господарського суду міста Києва для вирішення питання про повторний автоматичний розподіл справи.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.03.2020 справу №910/7683/17 передано для розгляду судді Босому В.П.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2020 справу прийнято до свого провадження суддею Босим В.П. та призначено у справі підготовче засідання.

Підготовче засідання неодноразово відкладалося з метою забезпечення всім учасникам справа можливості реалізувати свої права в судовому процесі.

Протокольною ухвалою суду від 13.07.2020 було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.08.2020.

Судове засідання 03.08.2020 з розгляду справи по суті було відкладено на 10.08.2020.

Представник позивача в судове засідання з`явився, надав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити у повному обсязі.

Представники відповідачів в судове засідання не з`явилися, 07.08.2020 до канцелярії суду подали клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з перебуванням їх у відпустці.

Судом в задоволенні вказаних клопотань відмовлено з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1-3, 5 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.

Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.

Про відкладення розгляду справи або перерву в судовому засіданні, місце, дату і час нового судового засідання або продовження судового засідання суд повідомляє під розписку учасників справи, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, які були присутніми в судовому засіданні. Учасники справи, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не прибули або яких суд вперше залучає до участі в судовому процесі, повідомляються про судове засідання ухвалами.

Згідно з правовою позицією, викладеною Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №907/425/16).

Суд відзначає, що за обставин перебування представників відповідачів Титикала Р.С. та Сторожук В.А. у щорічній відпустці та обізнаності відповідачів про проведення судового засідання з розгляду справи по суті 10.08.2020, КМО ТСО України та Підприємство «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» не були позбавлені можливості уповноважити будь-яку іншу особу для представлення своїх інтересів в судовому засіданні 10.08.2020.

Більш того, представники відповідачів були присутні в судовому засіданні з розгляду справи по суті 03.08.2020 та не заперечували щодо відкладення його на 10.08.2020.

З огляду на викладене, суд вважає, що відповідачами не було належним чином доведено факту неможливості направлення іншого уповноваженого представника в судове засідання 10.08.2020, а також неможливості розгляду спору в такому судовому засіданні за його відсутності, у зв`язку з чим клопотання про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягають.

Представник третьої особи, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив.

В судовому засіданні 10.08.2020 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

10.03.2000 між Акціонерним товариством «Стрілець», правонаступником якого є ПАТ «Стрілець АТ» (товариство), та Київським міським комітетом Товариства сприяння обороні України (комітет) був укладений договір компенсаційних витрат (надалі - «Договір компенсаційних витрат»), згідно з умовами якого комітет гарантує передання земельної ділянки площею 1,35 га, виділеної йому рішеннями виконкому Київміськради № 103 від 09.02.1987 та № 610 від 18.04.1967, а також будівель колишньої радіошколи і бойлерної, розташованих на вказаній земельній ділянці по вул. Індустріальній, 27, які знаходяться на балансі комітету - товариству, а товариство гарантує передання комітету у власність у новозбудованій будівлі ділового центру за адресою: вул. Індустріальна, 27 Жовтневого району м. Києва, приміщення підвалу, 1 та 2 поверхів загальною площею 550 кв.м згідно схем, затверджених обома сторонами (розділ 1).

18.09.2003 між ЗАТ «Стрілець АТ», правонаступником якого є ПАТ «Стрілець АТ» (товариство), та КМО ТСО України (організація) була укладена угода про викладення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 у новій редакції (надалі - «Угода від 18.09.2003»).

Згідно з п. 1 Угоди від 18.09.2003 організацією здійснена відмова на користь товариства від земельної ділянки площею 1,35 га по вул. Індустріальній, 27А (літера А) (виділений товариству рішенням Київміськради ІХ сесії ХХІІІ скликання № 300/1734 від 14.03.2002), а також передано товариству для повного знесення будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, розташованих на вказаній земельній ділянці.

18.09.2003 за актом приймання-передачі КМО ТСО України передала для знесення, а ЗАТ «Стрілець АТ» прийняло наступне нерухоме майно: будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А.

Крім того, 18.09.2003 р. між ЗАТ «Стрілець АТ» (дарувальник) та КМО ТСО України (обдарований) був укладений договір дарування (надалі - «Договір дарування»).

Відповідно до п. 1 Договору дарування цим договором регулюються правовідносини щодо безоплатної передачі дарувальником обдарованому права власності на предмет дарування, яким у цьому договорі є: приміщення загальною площею 381,6 кв.м. (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м.), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, що складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м.

На виконання умов договору дарування ЗАТ «Стрілець АТ» передало за актом прийому-передачі від 18.09.2003, а КМО ТСО України прийняла вищевказане приміщення, розташоване у будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві.

На підставі зазначеного договору дарування за КМО ТСО України було зареєстровано право колективної власності на приміщення загальною площею 381,6 кв.м, яке складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м, та розташоване в м. Києві по вул. Заболотного, 48А, про що 29.06.2004 вчинено реєстраційний запис № 1475-п в реєстровій книзі № 10п-323, що підтверджується реєстраційним посвідченням Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна.

27.07.2016 між КМО ТСО України (продавець) та Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1319 (надалі - «Договір купівлі-продажу»).

Пунктом 1 Договору купівлі-продажу передбачено, що продавець передає у власність, а покупець приймає належне продавцю приміщення, будівля казарми та будівля теплопункту, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, будинок 27А, загальною площею 457,0 кв.м, і сплачує за нього визначену за домовленістю сторін грошову суму.

22.09.2016 на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу право власності на будівлю казарми загальною площею 308 кв.м та будівлю теплопункту загальною площею 49 кв.м, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27А, було зареєстровано за Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України», що підтверджується Інформаційною довідкою з Державних реєстрів № 83832770 від 30.03.2017.

Спір у справі виник у зв`язку з оспорюванням позивачем дійсності Договору купівлі-продажу.

Відповідно до статті 15 та частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зазначеними нормами передбачено можливість оскарження правочину зацікавленою особою, яка не є стороною договору.

Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як на підставу для недійсності Договору купівлі-продажу позивач вказує на те, що нерухоме майно за таким договором було відчужене КМО ТСО України як особою, яка не є власником вказаного майна.

Зокрема, позивач зазначає, що саме він є власником спірного нерухомого майна - будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 кв.м, при цьому право власності на таке майно він набув на підставі договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 та угоди від 18.09.2003 до нього.

Як встановлено судом, 18.09.2003 між ЗАТ «Стрілець АТ» та КМО ТСО України (організація) була укладена Угода від 18.09.2003, якою Договір компенсаційних витрат викладено у новій редакції.

Відповідно до п. 1 вказаної угоди організацією здійснена відмова на користь товариства від земельної ділянки площею 1,35 га по вул. Індустріальній, 27А (літера А) (виділений товариству рішенням Київміськради ІХ сесії ХХІІІ скликання № 300/1734 від 14.03.2002), а також передано товариству для повного знесення будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, розташованих на вказаній земельній ділянці.

Договір компенсаційних витрат та Угоду від 18.09.2003 укладено сторонами до набрання чинності Цивільним кодексом України, у зв`язку з чим при вирішенні питання стосовно його відповідності вимогам щодо форми, змісту, волі сторін (тобто умовам дійсності угод) підлягають застосуванню норми, що діяли в момент укладення такого договору, тому судом застосовуються норми Цивільного кодексу УРСР.

В силу ст. 224 Цивільного кодексу УРСР (чинному на момент укладення вищезазначеного договору), за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 47 Цивільного кодексу УРСР нотаріальне посвідчення вказаної угоди обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 Цивільного кодексу УРСР.

Чинне на момент укладення Договору компенсаційних витрат законодавство не визначало як обов`язкову нотаріальну форму договору купівлі-продажу нерухомого майна, крім жилого будинку (у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа) (ст. 227 Цивільного кодексу УРСР).

Таким чином, суд відзначає, що для Договору компенсаційних витрат не була передбачена обов`язкова нотаріальна форма.

Згідно зі ст. 128 Цивільного кодексу УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Матеріалами справи підтверджується, що 18.09.2003 на виконання умов Договору компенсаційних витрат за актом приймання-передачі КМО ТСО України передала для знесення, а ЗАТ «Стрілець АТ» прийняло наступне нерухоме майно: будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А.

Відповідно до ст. ст. 2, 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень даних про право власності особи на об`єкт нерухомого майна, збудований до набрання зазначеним Законом чинності, не породжує в особи цього права, а засвідчує офіційне визнання і підтвердження державою факту наявності в особи цього права. Право власності на збудований до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» об`єкт нерухомого майна виникає в порядку, який існував на час його будівництва.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідно до положень Цивільного кодексу УРСР, який діяв на час укладення Договору компенсаційних витрат, виникнення права власності на нерухоме майно не залежало від державної реєстрації цього права.

Таким чином, судом встановлено факт передання відповідачем 1 позивачеві нерухомого майна - будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, що розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А, на виконання умов Договору компенсаційних витрат, а відтак і виникнення з цього моменту у ЗАТ «Стрілець АТ» права власності на нього.

Твердження відповідачів про те, що таке нерухоме майно передавалося не у власність, а виключно для його знесення, а відтак не може мати наслідком набуття позивачем права власності, судом не приймається до уваги з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 Цивільного кодексу УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Передача власником майна в тимчасове володіння інших осіб, наприклад, на зберігання, не призводить до втрати ним права власності. При цьому майно має вважатися таким, що перебуває у володінні власника, і тоді, коли він фізично ним не панує, наприклад, майно власника в житловому будинку в момент перебування його на роботі, товар належний громадянину підприємцю, розташований в його складському приміщенні, в період перебування його у відрядженні.

Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Загальнорозповсюдженою є думка про те, що користування власністю неможливе без володіння нею. Це так, але існують і певні винятки. Наприклад, при розміщенні реклами на будівлі чи іншому майні власника третіми особами використання ними майна відбувається при збереженні володіння за власником.

Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.

За змістом ч.ч. 1 та 2 ст. 4 Закону України «Про власність» (чинного на момент передачі спірного майна) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам.

Як вказано в Договорі компенсаційних витрат в редакції Угоди від 18.09.2003 та акті приймання-передачі від 18.09.2003, відповідач 1 передає спірне нерухоме майно позивачеві для знесення.

В той же час суд відзначає, що знесення майна належить до правомочності розпорядження майном, яка в свою чергу є невід`ємною частиною права власності. Тобто, виключно власнику належить право на знесення майна, оскільки внаслідок такого знесення майно перестає існувати як об`єкт матеріального світу.

Відтак, знести спірні об`єкти нерухомого майна ЗАТ «Стрілець АТ» могло б тільки після набуття права власності на них, яке в свою чергу перейшло до позивача у момент підписання акті приймання-передачі від 18.09.2003.

Більше того, дослідивши положення Договору компенсаційних витрат та Угоди від 18.09.2003 до нього, суд дійшов висновку про те, що вказані правочини спрямовані саме на відчуження об`єктів нерухомого майна.

Тобто, укладаючи з позивачем вказаний договір, відповідач 1 розпорядився спірним нерухомим майном шляхом його відчуження на користь позивача, і як компенсацію отримав у власність від позивача інше нерухоме майно - приміщення загальною площею 381,6 кв.м (у т.ч. сходова клітина - 15,5 кв.м), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, що складає 8/100 частин від домоволодіння площею 4771,60 кв.м.

Твердження відповідача 1 про те, що таке нерухоме майно позивач передав на підставі окремої підстави, а саме договору дарування від 18.09.2003, яка не пов`язана з вищевказаними договором та угодою, судом не приймаються до уваги з огляду на таке.

Відповідно до п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про підприємництво» (чинного на момент укладення вищевказаних договорів) підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб`єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Таким чином, єдиною метою підприємницької діяльності, і в першу чергу, господарського товариства, яким є позивач, є отримання прибутку.

Разом з тим:

- воля позивача на дарування відповідачу 1 приміщення в обмін на вищевказані земельну ділянку та казарму з теплопунктом відповідала волі сторін, викладеній в первісній редакції договору компенсаційних витрат;

- саме у той же день укладення договору дарування 18.09.2003 між сторонами була укладена угода про викладення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 у новій редакції.

Вказані висновки містяться у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у даній справі.

З огляду на викладене вище в сукупності, суд приходить до висновку про те, що укладаючи Договір компенсаційних витрат в редакції Угоди від 18.09.2003, КМО ТСО України мало на меті передачу на користь позивача спірного нерухомого майна саме у власність, що і відбулося в момент підписання акту приймання-передачі від 18.09.2003.

Відтак, саме з цього моменту позивач став власником нерухомого майна - будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 кв.м та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 кв.м, що розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А, і виключно йому належало право користування, володіння та розпорядження таким майном.

В той же час, 25.02.2016 державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Грабар О.В. прийнято рішення №28455865 про державну реєстрацію права власності на таке майно за КМО ТСО України.

27.07.2016 між КМО ТСО України (продавець) та Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» (покупець) був укладений Договір купівлі-продажу, пунктом 1 якого передбачено, що продавець передає у власність, а покупець приймає належне продавцю приміщення, будівля казарми та будівля теплопункту, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, будинок 27А, загальною площею 457,0 кв.м, і сплачує за нього визначену за домовленістю сторін грошову суму.

22.09.2016 на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу право власності на будівлю казарми загальною площею 308 кв.м та будівлю теплопункту загальною площею 49 кв.м, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27А, було зареєстровано за Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України», що підтверджується Інформаційною довідкою з Державних реєстрів № 83832770 від 30.03.2017.

Згідно із частиною першою статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Так, продавцем за договором може виступати особа, що є власником товару. Це випливає із загального правила, встановленого ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, про те, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Як встановлено судом раніше, з моменту передання відповідачем 1 спірного нерухомого майна на користь позивача, саме останній став власником такого нерухомого майна, хоча і не здійснив державної реєстрації свого права власності станом на момент укладення оскаржуваного Договору купівлі-продажу.

Відтак, в силу викладених вище норм саме ПАТ «Стрілець АТ» як власник будівлі казарми загальною площею 308 кв.м та будівлі теплопункту загальною площею 49 кв.м мало виключне право відчуження такого майна на користь третіх осіб.

Матеріали справи не містять, а відповідачем 1 не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що станом на момент укладення Договору купівлі-продажу саме йому належало право власності на спірне нерухоме майно, яке б надало йому право на власний розсуд розпорядитися ним шляхом відчуження на користь відповідача 2.

При цьому, наявність державної реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем 1 станом на момент укладення Договору купівлі-продажу не свідчить про виникнення у нього такого права з огляду на наступне.

Згідно з частинами 1 та 4 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Отже, набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

У статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» наведено визначення поняттю «державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з яким це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Здійснення державної реєстрації прав (їх обтяжень) на нерухоме майно за загальним правилом означає підтвердження державою фактів набуття, припинення чи переходу відповідних речових прав, що надає право управненій особі посилатися на відомості з Державного реєстру прав у спорах з третіми особами для підтвердження відповідних фактів у встановленому порядку.

Проте державна реєстрація не є підставою набуття права власності. За своєю правовою природою, реєстрація полягає у визнанні правопорядком юридичних фактів набуття, зміни та втрати права власності, тобто засвідчення державою вже існуючого на момент здійснення реєстрації права власності. Ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації, а тим більше тлумачити факт державної реєстрації як підставу виникнення такого права є логічною та юридичною помилкою, намаганням підмінити поняття причини та наслідку. При дослідженні обставин наявності в особи права власності необхідно встановити правову підставу набуття такого права, а не обмежуватись виключно встановленням факту державної реєстрації.

Натомість саме набуття, припинення, перехід речових прав на нерухоме майно відбувається на підставах, визначених законодавством (статті 11 та 328 Цивільного кодексу України), в тому числі на підставі вчинених правочинів, актів цивільного законодавства, актів органів державної влади та місцевого самоврядування; при цьому пов`язаність з державною реєстрацією моменту виникнення права власності чи іншого речового права не виключає первинності існування підстав, на яких виникає відповідне речове право.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 13.11.2019 у справі №916/665/18, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, від 10.05.2018 у справі №910/15993/16.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що на момент укладення Договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, відповідач 1 не був його власником, відтак вказаний правочин укладений із порушенням вимог законодавства, зокрема статті 658 Цивільного кодексу України, а тому в силу приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України є недійсним.

Також позивач просить суд визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв`язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто, у позивача вже є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.

Як встановлено судом, 25.02.2016 була проведена державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за КМО ТСО України, яке вподальшому відчужено відповідачем 1 на користь відповідача 2 за Договором купівлі-продажу.

При цьому, з моменту укладення такого договору відповідачем 2 та протягом розгляду даної справи в суді, Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» вчинялися неодноразові дії щодо реєстрації за собою права власності на спірне нерухоме майно на підставі Договору купівлі-продажу, який наразі визнаний судом недійсним.

Встановлені судом обставини дають підстави для висновку про необхідність застосування при розгляді даної справи доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України). Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об`єктивну істину. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.

Згідно з ст. 13 Цивільного кодексу України визначивши межі здійснення цивільних прав, закон встановлює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільне законодавство ґрунтується на вільному здійсненні цивільних прав, а також добросовісності учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав і виконання обов`язків. Таким чином, особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки.

З огляду на вказане, очевидно, що дії відповідача 1 щодо передачі позивачу нерухомого майна, а вподальшому здійснення реєстрації права власності на таке нерухоме майно за собою та його відчуження, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісними, а також свідчить про невизнання права власності позивача.

В свою чергу, неодноразове звернення відповідача 2 до державних реєстраторів з метою реєстрації права власності за собою на спірне нерухоме майно на підставі Договору купівлі-продажу, який містив ознаки недійсності на момент його вчинення, беззаперечно свідчить про невизнання та порушення права власності на таке майно.

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Згідно зі ст. 41 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 Цивільного кодексу України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Застосування обраного позивачем способу захисту своїх прав, як власника нерухомого майна, направлено саме на відновлення його прав, які гарантовані Конституцією України.

За приписами ст. 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 21.05.2012 у справі №6-20цс11, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04. 2005, заява № 38722/02).

Беручи до уваги викладене, саме визнання за ПАТ «Стрілець АТ» права власності на нерухоме майно - будівлю казарми площею 408 кв.м. та будівлю теплопункту площею 49 кв.м, які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна, 27-А, в даному випадку забезпечить відновлення порушеного права позивача.

З приводу висвітлення всіх доводів сторін суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

За таких обставин суд приходить до висновку про необхідністю повного задоволення позовних вимог ПАТ «Стрілець АТ».

Відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідачів порівну.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Приватного акціонерного товариства «Стрілець АТ» задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, який укладено 27.07.2016 між Київською міською організацією Товариства сприяння обороні України та Підприємством «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України», та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. за реєстровим №1319.

3. Визнати за Приватним акціонерним товариством «Стрілець АТ» право власності на нерухоме майно - будівлю казарми площею 408 кв.м. та будівлю теплопункту площею 49 кв.м, які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Індустріальна, 27-А.

4. Стягнути з Київської міської організації Товариства сприяння обороні України на користь Приватного акціонерного товариства «Стрілець АТ» судовий збір у розмірі 1 600,00 грн. Видати наказ.

5. Стягнути з Підприємства «Міський спортивно-технічний клуб» Київської міської організації ТСО України» на користь Приватного акціонерного товариства «Стрілець АТ» судовий збір у розмірі 1 600,00 грн. Видати наказ.

6. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 19.08.2020.

Суддя В.П. Босий