Рішення № 91028443, 17.08.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5005/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2020 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Радчука А.А.,

розглянувши в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирівська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому просив:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2020 року № 149-20, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що скільки позивач не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров`я, тобто у Позивача наявні умови, зазначені п.1 та п.13 ч.1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», і саме тому заява позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою.

Відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження. Оцінка побоювань Позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні. В повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутня інформація по країні походження з будь-якого джерела. Задля отримання об`єктивної інформації про ситуацію в країні громадянської належності, необхідно дослідити декілька джерел. Більш того, інформація по країні походження має бути надана авторитетними джерелами.

Це свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце Формальний підхід до розгляду справи.

Отже, заява Позивача відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, ДМСУ при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняло.

Таким чином, рішення ДМС України про відмову Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на думку позивача є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою судді від 17.06.2020 року відкрито провадження по справі та повідомлено сторін, що суд розгляне справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Від представника відповідача 06.07.2020 до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідач зазначає, що позивач повторно звернувся до ДМС України 25.11.2019 року, тобто через 9 років після потрапляння на територію України та перебування у якості нелегального мігранта.

Таким чином звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування.

Відповідач зазначає, що з матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

За результатами детального вивчення матеріалів особової справи позивача, визнається цілковита необґрунтованість побоювань зазнати переслідувань, утисків або дискримінації у випадку повернення на Батьківщину, крім того, спостерігаються розбіжності у наданих твердженнях, які він використовував задля посилення власної історії для набуття міжнародного захисту.

Крім того, відповідач зазначає, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Афганістану, небажання повернення до країни громадянської належності з позиції визнання позивача біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідач вважає безпідставними посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Афганістану.

При цьому відповідач зазначає, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Разом з цим, враховуючи неповноту, уникнення конкретики та фактичне узагальнення тверджень позивача стосовно причин та можливості власного переслідування на території Афганістану, а також аналізуючи актуальну ІКП, відповідач вважає неправдоподібними отримані пояснення.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. З, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Відповідач зазначив, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Беручи до уваги вищенаведене, відповідач вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2020 року №149-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч.1 ст.120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Згідно з ч.6 ст.120 КАС України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м.Мазарі-Шариф, провінції Балх (Афганістан).

Позивач вибув автомобільним транспортом до м. Кабул (Афганістан), де звернувся до туристичної фірми «Хайджі Хайр Мохаммад», представники якої займались оформленням позивачу туристичної візи до Казахстану.

В м. Кабул (Афганістан) позивач проживав протягом приблизно 20-ти днів.

Приблизно в 2009-2010 роках позивач вибув за межі Афганістану авіарейсом Кабул (Афганістан) - Алмати (Казахстан), легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленого дозволу до м. Алмати (Казахстан).

На території Казахстану позивач перебував протягом приблизно місяця. З заявою про надання міжнародного захисту на території Казахстану позивач не звертався.

В подальшому, використовуючи автомобіль вибув в напрямок російсько-казахського кордону до м. Волгоград (Російська Федерація).

У 2010 році позивач домовився з посередником на ім`я ОСОБА_6 , який займався нелегальним перевезенням людей за межі РФ. В подальшому, вищевказаний посередник, власним автомобілем, разом з дружиною позивачем та ще двома нелегальними мігрантами з Афганістану вирушили в бік кордону з Україною. Державний кордон перетнув пішки через залізничну колію, в той час як посередник перетнув кордон легально, власним автомобільним транспортом, через пункт пропуск. Після потрапляння на територію України позивача забрав той самий посередник, який відвіз його до м. Харків (Україна). І вже потім заявник автобусом вибув до м. Одеса (Україна), де його висадили на пром. ринку « 7-й кілометр».

Позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця 04 листопада 2010 року.

21.12.2010 року у зв`язку з письмовим клопотанням позивача, щодо припинення його розгляду його заяви у зв`язку з його довготривалої неявкою до Управління міграційної служби в Одеській області, наказом було припинено розгляд заяви позивача щодо надання статусу біженця в Україні, знято з обліку в Управлінні міграційної служби в Одеській області, вилучено довідку про надання особою заяви про надання статусу біженця.

Позивач повторно звернувся до ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 25.11.2019, тобто через 9 років після потрапляння на територію України та перебування у якості нелегального мігранта.

Рішенням Державної міграційної служби України від 13.05.2020 року №149-20 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22.05.2020 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області винесено повідомлення №99 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_1 повідомлено, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону, а саме у зв`язку з наступним:

подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту;

отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов`язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.

Відповідно до п.3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника); є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно з п.4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.4.6 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Крім того, суд зазначає, що згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідач за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача встановив, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.

Виїзд позивача з Афганістану не був пов`язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди. За матеріалами особової справи встановлено, що позивач ніколи не зазнавав переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (арк. 5 протоколу співбесіди від 12.12.2019).

Позивач зазначив, наразі не бажає повертатися до країни громадянської належності через загрозу переслідувань з боку свого партнером по підприємницькій діяльності на установчі дані ОСОБА_2 , через невирішену суперечку матеріального характеру (арк. 8-9 анкети від 05.12.2019).

Разом з цим, твердження позивача стосовно зазначеної обставини суперечливі та містять ряд суттєвих розбіжностей, які він не зміг належним чином обґрунтувати, що знижує рівень довіри до його заяви в цілому, що однозначно вказує на необґрунтованість висловлених особою побоювань. Зокрема, не встановлено обставин, які б вказували на існування загрози для позивача на цей період часу у випадку повернення на територію країни громадянської належності.

Судом встановлено, що за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача не виявлено жодного підтвердження обставини роботи у крамниці на ринку «Анвар Маркет» та підтримання контактів з особою на установчі дані ОСОБА_2 , її відношення до людей Устед Ага, що нібито і стало підставою для ймовірних переслідувань (арк. 12-13 протоколу співбесіди від 12.12.2019). Так, при зверненні від 2010 року позивач зазначає, що ОСОБА_2 був одним з командирів діючого мера, лідером моджахедів (ОС № 2010/234, арк. 1 заяви від 04.11.2010), в подальшому просто зазначаючи, що він був багатою людиною, командиром в «приватному» порядку (арк. 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019 року). В будь-якому випадку, обставина дружніх стосунків заявника із вищезазначеною особою, відсутності конфліктів з нею на політичному та /або ідеологічному підґрунті (арк. 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019; арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.01.2020) вказує на відсутність перспектив переслідувань позивача за конвенційними ознаками визначенні статусу біженця на території країни громадянської належності. Водночас обставина відсутності чіткої інформації стосовно подальшого проживання ОСОБА_2 в регіоні постійного проживання на території країни громадянської належності та наявності його зацікавленості особою заявника на цей період час (арк. 15 протоколу співбесіди від 12.12.2019), відсутності інформації про прийняття вищезазначеною особою кінцевого рішення стосовно заявника прийняття вищезазначеною особою кінцевого рішення стосовно заявника за результатами здійсненого ним проступку (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.01.2020), відсутності з боку зазначеної особи спроб переслідування його близьких родичів, які залишились проживати за попередньою адресою проживання на території країни громадянської належності або спроб встановлення з ними контактів (арк. 10, 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019), відсутності спроб розшуку позивача за місцем його проживання незважаючи на володіння відповідною інформацією (арк. 14 протоколу співбесіди від 12.12.2019), відсутності підтримання контактів заявником із вказаною особою на цей період часу та факту отримання будь-яких погроз від зазначеної особи на цей період часу (арк. 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019; арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 22.01.2020) вказує на відсутність загрози та обґрунтованих побоювань у заявника зазнати переслідувань у випадку добровільного повернення на територію країни громадянської належності.

На суперечливість та неправдоподібність викладеної легенди переслідування додатково вказує обставина, у відповідності до якої заявник жодним чином не акцентує увагу на викладеній історії під час письмового звернення від 25.11.2019 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. 16 протоколу співбесіди від 12.12.2019). Водночас, на цілковиту необґрунтованість викладеної історії вдаваного переслідування на Батьківщині вказують проаналізовані нижче розбіжності, наявність яких позивач не зміг належним чином обґрунтувати:

під час звернення від 2010 року позивач повідомив, що він успішно та безпроблемно співпрацював зі своїм партнером ОСОБА_2 протягом чотирьох місяців з травня 2010 року до обставини пожежі на ринку наприкінці серпня 2010 року (ОС № 2010/234, арк. 1 заяви від 04.11.2010). Натомість, при зверненні від 2019 року позивач повідомляє, що він не працював на ринку у 2010 році, працюючи протягом 2008-2009 років (арк. 5 анкети від 05.12.2019), співпрацювати з ОСОБА_2 він почав ще в 2008 році (арк. 8 анкети від 05.12.2019), до обставини пожежі, яка нібито трапилась в теплу пору року у 2008 році, він трохи більше року співпрацював зі своїм партнером (арк. 16 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

під час звернення від 2010 року позивач повідомив, що причиною пожежі, яка відбулась на ринку був вибух газового балону в одній з крамниць (ОС № 2010/234, арк. 1 заяви від 04.11.2010), водночас, при зверненні від 2019 року, заявник то повідомляє, що ринок згорів внаслідок пожежі, яка розійшлася в одному з ресторанів, який знаходився поруч (арк. 8 анкети від 05.12.2019), то вказує, що йому невідомі причини, через які згорів ринок, вони так і не були остаточно з`ясовані (арк. 12, 16-17 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

при зверненні від 2010 року позивач повідомив, що на ринку він працював зі своїм партнером на ім`я ОСОБА_3 , якого в подальшому вбив ОСОБА_2 (арк. 1 заяви від 04.11.2010), натомість, в подальшому повідомляючи, що він ніколи не працював з Аджмалом, про долю свого помічника на ім`я ОСОБА_4 йому наразі нічого невідомо (арк. 16 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

в твердженнях позивача містяться також розбіжності і в повідомленій інформації про характер підтримання контактів з особою на установчі дані ОСОБА_2 . Так, під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 року позивач повідомив, що зателефонував вищезазначеній особі з приводу визначення умов розрахунку в день виникнення пожежі до того, як його крамниця згоріла (арк. 8 анкети від 05.12.2019). В подальшому, заявник вказує, що він підтримував контакт із вищевказаною особою за тиждень до обставин виникнення пожежі (арк. 13 протоколу співбесіди від 12.12.2019). Також, позивач надав заплутану інформацію із приводу характеру підтримання контактів зі своїм колишнім партнером по підприємницькій діяльності і після пожежі. Так, під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 позивач повідомив, що після пожежі вперше зустрівся з ОСОБА_2 наступного дня на місці виникнення пожежі (арк. 8 анкети від 05.12.2019), через два дні вищезазначена особа запросила заявника до себе додому (арк. 8 анкети від 05.12.2019), під час проведення протоколу співбесіди від 12.12.2019 року стверджуючи, що після пожежі він спочатку підтримував зв`язок з ОСОБА_2 в телефонному режимі, а наступного після пожежі дня особисто прийшов до його будинку (арк. 13 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

позивач повідомляє суперечливу інформацію і стосовно часу та обставин першого прибуття на ринок після виникнення пожежі. Так, під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 року заявник повідомляє, що він вперше прибув на ринок наступного дня після виникнення пожежі (арк. 8 анкети від 05.12.2019 року). При цьому, під час проведення процедури протоколу співбесіди від 12.12.2019 року він зазначає, що прибув на ринок пізно ввечері через годину після виникнення пожежі (арк. 13 протоколу співбесіди від 12.12.2019року);

стосовно обставин здійснення візиту до будинку ОСОБА_2 та подальшого примусового утримання, заявник спочатку повідомляє, що після того, як він прийшов до будинку вищезазначеної особи за першим викликом, його утримували десь протягом 48-ми годин, в подальшому, використовуючи допомогу його дядька, його було звільнено (арк. 8 анкети від 05.12.2019), натомість, в подальшому повідомляючи, що після того, як позивач прийшов до ОСОБА_2 вперше, йому повідомили, що він має підійти для розмови наступного разу, після того, як заявник прийшов до зазначеної особи через день, його утримували протягом приблизно 11-12 годин (арк. 13 протоколу співбесіди від 12.12.2019), звільнити заявника вдалось за допомогою його знайомого, який був «старшим» за вулицею (арк. 14 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 позивач повідомляє, що після його звільнення з під примусового утримання він за запрошенням свого знайомого відправився на заручини, які відбувались поруч, де зустрів брата ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_5 , з боку якого по відношенню до заявника було застосовано фізичне насилля через несвоєчасну сплату заявником визначеної суми грошей своєму колишньому партнеру за підприємницькою діяльністю (арк. 8 анкети від 05.12.2019). Натомість, під час проведення подальших процедур, позивач стверджує, що його побили ще до його примусового утримання, після його звільнення він пішов додому, з цього часу по відношенню до нього не застосовували фізичне насилля (арк. 14 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 позивач повідомляє, що після обставини його звільнення з під утримання він в подальшому не контактував ані зі своїм колишнім партнером за підприємницькою діяльністю, ані з його братом (арк. 8 анкети від 05.12.2019), не працював та переховувався вдома (арк. 14 протоколу співбесіди від 12.12.2019), натомість, в подальшому стверджуючи, що в 2009 році до його будинку приходили невідомі люди на той час, коли він переховувався у знайомих у м. Мазарі-Шариф (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 22.01.2020), що суперечить повідомленій ним раніше інформації;

під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 позивач стверджує, що після власного звільнення з під примусового утримання він продовжував протягом приблизно 20 днів проживати у м. Мазарі-Шариф, в подальшому виїхав до м. Кабул (арк. 8 анкети від 05.12.2019), натомість, в подальшому повідомляючи, що він продовжував проживати в м. Мазарі-Шариф менше тижня (арк. 15 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 позивач вказує, що після власного звільнення з під примусового утримання, він в подальшому приблизно 2-3 рази контактував з колишнім партнером за підприємницькою діяльністю в телефонному режимі після власного виїзду до м. Кабул (арк. 8 анкети від 05.12.2019), при цьому, щодо характеру отриманих погроз повідомляючи, що його погрожували вбити у випадку, якщо він не поверне ОСОБА_2 визначену суму грошей (арк. 9 анкети від 05.12.2019). Натомість, під час проведення процедури протоколу співбесіди, шукач захисту повідомляє, ще всі контакти з вищезазначеною особою відбувались ще до його виїзду до м Кабул, стосовно характеру вимог вказуючи, що йому пропонували з`явитися до ОСОБА_2 з метою проведення з ним роз`яснювальної бесіди (арк. 1. протоколу співбесіди від 12.12.2019);

під час проведення процедури анкетування від 05.12.2019 позивач повідомляє, що він «заборгував» перед ОСОБА_2 суму не більшу за 27-28 тисяч доларів США (арк. 9 анкети від 05.12.2019), натомість, в подальшому то повідомляючи, що він був винен своєму колишньому партнеру суму у 48-50 тисяч доларів (арк. 13 протоколу співбесіди від 12.12.2019), то вказуючи, що він всього сплачував колишньому партнеру за підприємницькою діяльністю суму приблизно 13-14 тисяч доларів щотижня (арк. 13 протоколу співбесіди від 12.12.2019), то зазначаючи, що він повинен був сплатити своєму колишньому партнеру суму приблизно 44-45 тисяч доларів США (арк. 15 протоколу співбесіди від 12.12.2019);

повідомлена заявником інформація, у відповідності до якої після виникнення у нього проблем з колишнім партнером за підприємницької діяльністю на установчі дані ОСОБА_2 , він переховувався та не приймав спроб до соціально активного життя (арк. 14 протоколу співбесіди від 12.12.2019) не відповідає фактичним матеріалам особової справи позивача. Та незважаючи на ймовірну обставину виникнення конфлікту у 2008 році (арк.16 протоколу співбесіди від 12.12.2019), заявник безперешкодно та особисто оформив паспортний документ гр. Афганістану в провінції Балх у жовтні 2009 року (арк. 2 анкети від 05.12.2019). При цьому, на час перебування у м. Мазарі- Шариф у заявника та ще чотирьох мігрантів була можливість організувати домовленості стосовно подальшого виїзду до України (арк. 6 анкети від 05.12.2019);

стосовно характеру підтримання контактів з особами, які нібито погрожували йому на території Афганістану після прибуття на територію України заявник також повідомляє розбіжну інформацію. Так, спочатку він вказує, що після його приїзду на територію України йому в 2012 році в телефонному режимі погрожувала безпосередньо та особа, з якою у нього виник конфлікт (арк. б протоколу співбесіди від 12.12.2019), в подальшому стверджуючи, що він контактував з братом цієї особи на ім`я ОСОБА_5 (арк. 12 протоколу співбесіди від 12.12.2019).

Таким чином, проведеним аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду заявника з Афганістану з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Крім того суд зазначає, що позивач з 21.12.2010 року по 25.11.2019 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1: "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 по справі № 815/1892/17.

З огляду на вищезазначене суд дійшов висновку, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України.

Таким чином, на підставі встановленийх фактів суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача підтверджує той факт, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, оскільки у нього відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Тобто, з урахуванням зазначеного, позивачу правомірно було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2020 року № 149-20, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та законним, в зв`язку з чим заявлені позовні вимоги не належать до задоволення.

Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирівська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Суддя А.А. Радчук.

.