Рішення № 91000387, 15.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2020 року м. Київ № 640/7418/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А., при секретарі судового засідання Денисенко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Юрія-фарм"

до: Офісу великих платників податків Державної податкової служби України

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення

за участі представників сторін:

представник позивача: Бражник Ж.С.;

представник відповідача: Дубенко В.П. ;

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Юрія-фарм» з адміністративним позовом до Офісу великих платників податків Державної податкової служби України, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Офісу великих платників податків ДФС № 0000531406 від 31.01.2019 року.

Позивач мотивує позовні вимоги, тим, що, Офісу великих платників податків Державної податкової служби України безпідставно залишено поза увагою надані до перевірки первинні документи щодо господарсько-фінансових відносин з контрагентами, а саме договори, акти виконаних робіт та інше, та як наслідок винесено оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.06.2019 відкрито провадження в адміністративній справі №640/7418/19 та призначено до судового розгляду справи.

Відповідач подав відзив на адміністративний позов, вважаючи, що оскаржуване позивачем податкове повідомлення-рішення прийняте у повній відповідності до чинного законодавства України, а тому позовні вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки в ході перевірки відповідач дійшов до висновку, що діяльність позивача має характер фіктивності.

Позивачем в свою чергу подано до суду відповідь на відзив, в яких зазначає що позивач не погоджується з вищенаведеними твердженнями, вважає їх протиправними та такими, що суперечать дійсності, законодавству України та усталеній судовій практиці, а відтак просить задовільнити позовні вимоги.

Розглянувши наявні документи, матеріали, пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Юрія-фарм» є частиною міжнародної спеціалізованої фармацевтичної корпорації, що здійснює виробництво та оптовий продаж фармацевтичної продукції, а також здійснює розробку та впровадження у виробництво інноваційних лікарських засобів.

Офісом великих платників податків ДФС проведено документальну позапланову виїзну перевірку Компанії з питань дотримання вимог податкового законодавства України по взаємовідносинах з ФОП ОСОБА_1 за 2015 та 2016 роки.

За результатами перевірки відповідачем складено Акт від 02.01.2019 №2/28-10-14-06-027/30109129.

Позивач не погодився з висновками Акту перевірки та подав заперечення на Акт від 15.01.2019 №ЮФ/02-14. Відповіддю про розгляд заперечення №4281/10/28-10-14-06 від 28.01.2019 відповідач залишив заперечення Компанії без задоволення.

На підставі висновків Акту перевірки було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0000531406 від 31.01.2019, яким Позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з податку на прибуток підприємств на суму 2 071 538 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції на суму 313 851 грн.

Висновки відповідача, базувалися на наступних твердженнях:

- Наявність недоліків первинних та інших документів по операціям Позивача з ФОП;

- Нестача трудових та технічних ресурсів у ФОП;

-Наявність у кримінальному провадженні № 32018250000000004 протоколів допиту 27 водіїв (перевізників), які заперечують здійснення ними перевезень за замовленням Позивача та ФОП;

- Відповідно до інформації, отриманої від Регіонального сервісного центру в Черкаській області МВС України, державні номерні знаки деяких транспортних засобів, що зазначені в актах надання послуг та товарно-транспортних накладних, відсутні серед зареєстрованих;

- Встановлено надходження коштів на рахунки ФОП від Позивача та операцій зняття готівки з рахунків ФОП, однак не встановлено безготівкових розрахунків за оренду авто/придбання пального/оплату послуг водіїв тощо.

Позивач не погодився з позицією Відповідача та 14.02.2019 подав скаргу №ЮФ/02-70.

Рішенням про результати розгляду скарги від 12.04.2019 Державна фіскальна служба України залишила податкове повідомлення-рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

Не погоджуючись з вищевказаним податковим повідомленням-рішенням та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначення вичерпного переліку податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України.

Згідно пункту 54.3.2 п. 54.3 ст. 54 ПКУ передбачено, що контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов`язань, суми бюджетного відшкодування та/або від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.

Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню) врегульовано статтею 200 Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 200.1 цієї статті Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов`язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

За правилами пунктів 200.2, 200.3 статті 200 Податкового кодексу України при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом. При від`ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду.

Відповідно до пункту 200.4 статті 200 Податкового кодексу України якщо в наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з пунктом 200.1 цієї статті, має від`ємне значення, то бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від`ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів/послуг у попередніх та звітному податкових періодах постачальникам таких товарів/послуг або до Державного бюджету України, а в разі отримання від нерезидента послуг на митній території України - сумі податкового зобов`язання, включеного до податкової декларації за попередній період за отримані від нерезидента послуги отримувачем послуг (підпункт «а»).

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правові наслідки нечинного правочину передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України.

Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція).

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року (ЄДРСР 41735920), та в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", а саме судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).

Доводити правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов`язаний суб`єкт владних повноважень. Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб`єкт господарювання має спростувати доводи суб`єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.

Згідно п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пунктом 198.2 даної статті встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду (п. 198.3 ст. 198).

Згідно п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними.

За приписами норм п. 44.1 і п. 44.3 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту (абз. 2 п. 44.1 ст. 44 ПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 № 996-ХІV (в редакції на момент спірних правовідносин) (далі по тексту - Закон № 996-ХІV), який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

В розумінні Закону № 996-ХІV, первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Підпункт 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. Господарські операції мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, Надання експедиторських послуг Компанії протягом 2015-2016 років підтверджується всіма необхідними первинними та іншими документами, які відповідно до положень Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» фіксують факт здійснення господарських операцій з ФОП, а саме:

- Договором на транспортно-експедиторське обслуговування б/н від 4.03.2014,

- Договором на транспортно-експедиторське обслуговування №25/11/15-Л від 26.11.2015

-Договором з надання транспортно-експедиторських послуг при перевезенні вантажів у міжнародному автомобільному сполученні №25/11/2015 від 25.11.2015, що належним чином укладені відповідно до вимог законодавства України;

- актами надання послуг, з деталізацією здійснених послуг перевезення, актами з перевезення вантажів за межі митної території України;

- товарно-транспортними накладними з відмітками про отримання, міжнародними товарно- транспортними накладними CMR;

- митними деклараціями та інвойсами;

- заявками до Договору на транспортно-експедиторське обслуговування №25/11/15-Л від 26.11.2015.

Більш того, реальність змін у фінансовому стані Компанії підтверджується банківськими виписками та платіжними дорученнями, якими підтверджується перерахування коштів на рахунок ФОП протягом 2015-2016 років на загальну суму 11 720 440 грн., що відповідає даним бухгалтерського обліку Компанії, що підтверджується Відповідачем у Акті перевірки.

Також, в матеріалах адміністративної справи містяться листи контрагентів Позивача (ПАТ «Біо мед скло» та ПАТ «Костопільський завод скловиробів»), у яких контрагенти підтверджують, що поставка товарів дійсно здійснювалася.

Щодо посилання Відповідача на те, що договори, укладені з ФОП, акти надання послуг та товарно-транспортні накладні не містять посилання на довіреність, якою ФОП уповноважив ОСОБА_2 здійснювати від його імені господарську діяльність, суд зазначає, що, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та інші документи повинні містити особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Крім цього, щодо посилань відповідача щодо наявності наявність такого кримінального провадження та негативної інформації у базі даних АІС «Податковий блок» може свідчити лише про можливі порушення законодавства контрагентом Позивача та іншими особами за ланцюгом постачання, але в будь-якому разі не може слугувати доказом безтоварності спірних правочинів, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 6і Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. ПК України не передбачає відповідальності платника податку за порушення його контрагентом вимог податкового законодавства.

Індивідуальний характер юридичної відповідальності та неприпустимість притягнення до відповідальності за порушення контрагентом вимог закону як непорушний принцип встановлено Європейським судом з прав людини (надалі - «ЄСПЛ»).

Зокрема, у п. 71 Рішення ЄСПЛ від 22.01.2019 у справі "Булвес" проти Болгарії суд зазначив наступне: «Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов`язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов`язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія- заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов`язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею.»

Також, у п. 38 Рішення ЄСПЛ від 09.01.2017 у справі "Інтерсплав проти України" суд вказує, що «...коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, еони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань.»

Даний підхід підтверджується практикою Верховного Суду, який, зокрема, у Постанові від 12.02.2019 У справі №813/921/15 зазначив наступне: «Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх податкових зобов`язань, адже поняття добросовісний платник, яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу».

Щодо посилань Відповідача, що державні номерні знаки деяких транспортних засобів, що зазначені в актах надання послуг та товарно-транспортних накладних, не значиться серед зареєстрованих у період з 2014 по 2016, відповідно до листа Регіонального сервісного центру в Черкаській області МВС України від 07.03.2018 №31/23/1-493, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч1 ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, а також відсутності будь-яких обтяжень, у тому числі за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачою реєстраційних документів та номерних знаків.

Як передбачено ч. 6-7 ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» для автоматизованого обліку транспортних засобів, що використовуються на вулично-дорожній мережі загального користування і підлягають державній або відомчій реєстрації, та відомостей про їх власників та належних користувачів ведеться Єдиний державний реєстр транспортних засобів, держателем якого є Міністерство внутрішніх справ України. Органи, які здійснюють відомчу реєстрацію транспортних засобів, що використовуються на вулично-дорожній мережі загального користування, після реєстрації (внесення змін у відомості про реєстрацію) транспортного засобу невідкладно подають відомості про нього до Міністерства внутрішніх справ України для внесення їх до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до п. 1.4. Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них, затвердженої Наказом МВС від 11.08.2010 № 379 (надалі - «Інструкція») реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів, що належать фізичним особам, здійснюються за місцем звернення власника або його уповноваженої особи незалежно від місця реєстрації (проживання) власника. При цьому в реєстраційних документах зазначається місце реєстрації (проживання) особи, за якою реєструється транспортний засіб. Реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів здійснюються за місцем реєстрації (проживання) їх власників до впровадження в експлуатацію Національної автоматизованої інформаційної системи Державної автомобільної інспекції, але не пізніше 01.01.2013 року.

Таким чином, якщо реєстрація транспортних засобів здійснювалася до 01.01.2013 (тобто, до впровадження Єдиного державного реєстру транспортних засобів), а місцем реєстрації (проживання) власників таких транспортних засобів була не Черкаська, а будь-яка інша область України, Регіональний сервісний центр в Черкаській області МВС не може володіти інформацією про реєстрацію таких транспортних засобів.

Окрім цього, 07.03.2019 Позивачем було направлено адвокатський запит до Міністерства внутрішніх справ України (надалі - «МВС») щодо особливостей ведення Єдиного державного реєстру транспортних засобів.

13.03.2019 МВС було надано відповідь № 31/207аз, в якому вказано наступне:

- Єдиний реєстр транспортних засобів містить інформацію про реєстраційні операції з транспортними засобами починаючи з 2013 року;

- Інформація про реєстраційні операції з транспортними засобами, що були здійснені до 2013 року, містяться в регіональних базах, картотеках;

- Регіональні сервісні центри (зокрема у Черкаській області) не мають доступу до регіональних баз інших областей.

Таким чином, відповідь Регіонального сервісного центру в Черкаській області МВС України на яку посилається Офіс великих платників податків ДФС, не може свідчити про те, що транспортні засоби перевізників, які містяться на товарно-транспортних накладних, не зареєстровані, оскільки такий сервісний центр не володіє інформацією щодо транспортних засобів, що були зареєстровані до 01.01.2013 та/або в інших областях України.

Враховуючи вище викладене, суд дійшов висновку, що Офісом великих платників податків ДФС не правомірно встановлено порушення за позивачем, в результаті чого винесено оскаржуване податкове повідомлення-рішення № 0000531406 від 31.01.2019 року.

Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 72-77, 90, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрія-фарм» (03680, м. Київ, вул. Амосова, 10 код ЄДРПОУ 30109129) до Офісу великих платників податків Державної податкової служби України (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 11г, код ЄДРПОУ 39440996) про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Офісу великих платників податків ДФС № 0000531406 від 31.01.2019.

3. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрія-фарм» (03680, м. Київ, вул. Амосова, 10 код ЄДРПОУ 30109129) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу великих платників податків Державної податкової служби України (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 11г, код ЄДРПОУ 39440996) понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 19 210,00 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено та підписано 17 серпня 2020 року.

Суддя І.А. Качур