Рішення № 90998736, 14.08.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2020 року Справа № 280/460/20 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Максименко Л.Я., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління МВС України в Запорізькій області (69057, м. Запоріжжя, вул. Матросова 29, код ЄДРПОУ 08592187) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась із позовною заявою до Головного управління МВС України в Запорізькій області (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:

визнати протиправною бездіяльність ГУМВС України в Запорізькій області щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як матері, яка має двох дітей у віці до 15 років, за ст.24 Закону України «Про відпустки» при звільненні за 2011, 2012, 2013, 2014 та 2015 роки.

зобов`язати ГУМВС України в Запорізькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку за 10 календарних днів 2011 року, за 10 календарних днів 2012 року, за 10 календарних днів 2013 року, за 10 календарних днів 2014, за 10 календарних днів 2015 року, як матері, яка має двох дітей у віці до 15 років, та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В обґрунтування заявленого позову посилається на те, що Законом України «Про Національну поліцію» ст.93 передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Так, відповідно до положень ст.10 Закону України «Про відпустки» щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю. Позивач зазначає, що має двох доньок - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . А отже, вважає, що як мати, яка виховує двох дітей віком до 15 років, має передбачене Законом України «Про відпустки» право на отримання додаткової відпустки, та відповідно і передбачене ст.83 КЗпП України право на отримання компенсації за невикористані дні такої відпустки при звільненні. Крім того, вважає, що оскільки до часу звернення із позовом до суду відповідачем не здійснена виплата компенсації за додаткові відпустки, у позивача виникають підстави для застосування відповідальності, передбаченої ст. ст. 116, 117 КЗпП України. На підставі викладеного, просить позовні вимоги задовольнити.

Відповідач позовну заяву не визнав, у відзиві від 17.03.2020 вх. № 12546 посилається на те, що позивач за період часу з 18.01.2011 до 06.11.2015 року (до дня звільнення) за додатковою оплачуваною відпусткою, як жінка яка працює і має двох дітей віком до 15 років у 2011, 2012, 2013, 2014 та 2015 не зверталась. Вказані відпустки не надавались. Доказів звернення позивача до ГУМВС з бажанням використати додаткову оплачувану відпустку не надано. Також зазначає, що позивачем порушено строк звернення до суду, з огляду на те, що остання дізналась про порушення своїх прав з 06.11.2015, коли її було виключено зі списків особового складу на підставі наказу № 445 о/с від 05.11.2015. При цьому будь-яких доказів наявності об`єктивних причин, що перешкоджали своєчасно звернутися до суду з відповідним позовом, позивачем не надано. Щодо підстав виплати середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, зазначає, що у даному випадку «вимушеного прогулу» не було, оскільки - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений змоги працювати або при незаконній відмові у прийнятті його на роботу, або при несвоєчасному укладенні трудового договору, незаконному відстороненні від роботи, незаконному звільненні, або незаконному переведенні на іншу роботу, затримці видачі трудової книжки. На підставі викладеного, просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 22.01.2020 позовна заява залишена без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 днів від дня одержання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху.

Ухвалою суду від 19.02.2020 року відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі №280/460/20. Призначено підготовче судове засідання на 18 березня 2020 року.

Ухвалою суду від 18.03.2020 продовжено строк підготовчого провадження та відкладено підготовче засідання на 23.04.2020.

Ухвалою суду від 23.04.2020 за клопотанням позивача відкладено підготовче засідання на 18.05.2020.

Протокольною ухвалою суду від 18.05.2020 відкладено підготовче засідання до 11.06.2020.

Ухвалою суду від 18.05.2020 витребувано від Департаменту захисту економіки Національної поліції України (01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10) особову справу ОСОБА_1 суду для огляду та долучення копій до матеріалів справи.

Протокольною ухвалою суду від 11.06.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 06.07.2020.

Клопотанням від 06.07.2020 вх.№ 30907 представник позивача просить суд розглянути справу в порядку письмового провадження.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, будь-яких клопотань до суду не надходило.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи викладене, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін в порядку письмового провадження.

Згідно з п. 10 ч.1 ст. 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.

З 26.02.2007 по 05.11.2015 позивач проходила службу в органах внутрішніх справ, а саме в ГУМВС України в Запорізькій області. Звільнена відповідно до пункту 9 розділу 11 Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 06.11.2015 у запас Збройних Сил України.

07 листопада 2015 року позивача прийнято на службу в поліцію на посаду оперуповноваженого відділу управління протидії корупції управління захисту економіки в Запорізькій області.

27.11.2019 наказом №395 о/с Департаменту захисту економіки Національної поліції України, відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», позивача звільнено зі служби в поліції за п.4 ч.І ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) з виплатою грошової компенсації за 30 діб не використаної додаткової відпустки як жінці, яка працює і має двох дітей віком до 15 років за 2016, 2018 та 2019 р.

03.12.2019 позивач звернулась до Головного управління МВС України в Запорізькій області із заявою про виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку як жінка, яка працює і має двох дітей віком до 15 років за 2011, 2012, 2013, 2014 та 2015 роки.

Супровідним листом від 10.12.2019 вих. № 1/915 відповідачем надано витяг з наказу ГУМВС в Запорізькій області від 05.11.2015 № 445 о/с про звільнення з ОВС та довідку від 10.12.2019 щодо додаткових соціальних відпусток, повідомивши про те, що відпустки не надавались у зв`язку із тим, що позивач за їх отриманням не зверталась.

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати грошової компенсації за додаткові відпустки та з вимогою вчинити певні дії, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши наявні у справі матеріали, суд приходить до наступних висновків.

Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво - важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Статтею 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види відпусток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);

3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);

3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16 1 цього Закону);

4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18 1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону);

5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Пунктом 5 частини дванадцятої статті 10 вказаного Закону передбачено, що щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються: одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків;

Відповідно до частини першої статті 19 Закону № 504/96-ВР жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, матері інваліда з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Згідно з частиною сьомою статті 20 Закону № 504/96-ВР додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.

За приписами частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Водночас, відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 74 КЗпП України встановлено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Частиною першою статті 83 КЗпП України, чітко визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Так, згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 та НОМЕР_3 судом встановлено, що у позивача 26.08.2008 народилося дві доньки: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Про народження у позивача двох дітей відповідач був обізнаний, що підтверджується матеріалами особової справи ОСОБА_1 дослідженої судом, зокрема, рапорт про надання відпустки по догляду за дітьми до досягнення ними трьох років, Свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 та № НОМЕР_2 від 26.08.2008, листок непрацездатності серії ААЮ№ 130498, деклараціями про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2011, 2012 роки тощо (копії долучені до справи).

Згідно довідки від 10.12.2019 вих. № 1/914 відповідач підтверджує, що ОСОБА_1 після виходу з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 18.01.2011 до 06.11.2015 (дня звільнення) за додатковою оплачуваною відпусткою як жінка, яка працює і має двох дітей віком до 15 років у 2011, 2012, 2013, 2014 та 2015 роках не зверталась, відпустки не надавались.

Оскільки відповідачем не надавалася позивачу додаткова соціальна відпустка як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, то враховуючи положення частини сьомої статті 20 Закону № 504/96-ВР вказана відпустка є невикористаною і переноситься на інший період. Отже, у зв`язку зі звільненням позивача компенсація за дні невикористаної додаткової соціальної відпустки підлягає виплаті, а позовні вимоги про стягнення компенсації є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому суд звертає увагу позивача на те, що оскільки позовна вимога сформульована шляхом визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - «нарахувати та виплатити», суд в даному випадку не може перебирати на себе повноваження відповідача як суб`єкта владних повноважень та визначати розмір таких нарахувань.

Доводи відповідача про те, що позивач не зверталася до відповідача із проханням надання соціальної відпустки як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, не впливає на правильне вирішення даної справи по суті позовних вимог, оскільки чинне законодавство України передбачає право працівника на компенсацію невикористаної додаткової відпустки у разі звільнення працівника, яке не залежить від бажання позивача скористатися і отримати таку соціальну відпустку.

Вказаний правовий висновок сформований ВС у постанові від 13.08.2020 по справі № 808/610/18.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, у статті 116 Кодексу законів про працю України йдеться про те, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", пунктом 20 якої роз`яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю стягує на корись працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Такі ж висновки містяться і у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 16 січня 2019 року у справі №802/1052/17-а.

Так, для з`ясування усіх обставин по справі та визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми - компенсації додаткової відпустки, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.

Водночас, у матеріалах справи відсутні розрахунки суми нарахованої та невиплаченої грошової компенсації за додаткову оплачувану відпустку.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку наразі є передчасними, фактично спрямовані на урегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, а тому не підлягають задоволенню.

Посилання відповідача на непоширення на спірні правовідносини положень Кодексу законів про працю України суд оцінює критично з огляду на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а приписи трудового законодавства застосовуються в тому випадку, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства щодо порядку, умов, складу, розміру виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Вказана правова позиція висловлена ВС у постанові від 09.07.2020 у справі № 821/2093/16.

Також, суд відхиляє доводи відповідача про допущений позивачем пропуск строку звернення із позовом до суду та вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною 1 статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

В даному випадку порядок надання додаткових відпусток та виплата компенсації за невикористані дні календарної відпустки не врегульовані спеціальним законодавством. Відтак, до вказаних правовідносин мають застосовуватись положення КЗпП України.

Частиною 2 ст. 233 КЗпП України передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

При цьому, у рішеннях Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013, №9-рп/2013, які стосуються офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, зазначено, що під заробітною платою, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Також, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка, включається до фонду заробітної плати (додаткового), проте є виплатою за невідпрацьований час (пункт 2.2.12 Інструкції зі статистики заробітної плати), тобто має іншу правову природу - відноситься до разових платежів; не пов`язана з виконанням позивачем своїх службових обов`язків і має компенсаційний характер, пов`язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.

Відтак, оскільки грошова компенсація за невикористані дні відпустки є складовою заробітної плати, то позивач має право в силу ч. 2 ст. 233 КЗпП України, на звернення до суду щодо її стягнення, без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини частково підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, позовну заяву належить задовольнити частково.

Згідно з ч.3 ст.139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки позивачу відмовлено у задоволенні позову саме в частині стягнення середнього заробітку, з якого і має сплачуватись судовий збір, то розподіл судових витрат в порядку ст. 139 КАС України судом не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління МВС України в Запорізькій області (69057, м. Запоріжжя, вул. Матросова 29, код ЄДРПОУ 08592187) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність ГУМВС України в Запорізькій області щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як матері, яка має двох дітей у віці до 15 років, за ст.24 Закону України «Про відпустки» при звільненні за 2011, 2012, 2013, 2014 та 2015 роки.

Зобов`язати ГУМВС України в Запорізькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку за 10 календарних днів 2011 року, за 10 календарних днів 2012 року, за 10 календарних днів 2013 року, за 10 календарних днів 2014, за 10 календарних днів 2015 року, як матері, яка має двох дітей у віці до 15 років.

В інші частині позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 14 серпня 2020 року.

Суддя Л.Я. Максименко