Рішення № 90918357, 10.08.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 серпня 2020 року м. Київ № 640/4438/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження матеріали адміністративної справи

за позовом ОСОБА_1

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у

м. Києві та Київській області

про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач), в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язати відповідача прийняти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем протиправно не вживаються заходи щодо прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, в якому зазначено, що ним не було допущено протиправної бездіяльності щодо неприйняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність закріпленого нормативно права чи обов`язку міграційного органу приймати такі заяви у пункті пропуску через державний кордон України.

Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , закордонний паспорт громадянки Республіки Узбекистан № НОМЕР_1 , 21 лютого 2020 року прибула рейсом № 405, сполученням «Алмата-Київ», в міжнародний пункт пропуску для авіаційного сполучення «Бориспіль», термінал «D».

Листом Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України від 21 лютого 2020 року № 21/93 повідомлено Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, що під час здійснення прикордонного контролю відносно позивача встановлено наявність рішення уповноваженого державного органу про заборону в`їзду в Україну, у зв`язку з чим відносно позивача було прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

У подальшому, позивач звернулася до посадових осіб прикордонної служби із клопотанням про захист на території України, оскільки їй загрожує небезпека життя на батьківщині.

Листами Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України від 21 лютого 2020 року №№ 182/1637, 182/1670 повідомлено ЦМУ ДМС у м.Києві та Київської області про звернення за захистом громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 .

Відповідач, розглянувши зазначені вище листи, надав відповідь у формі листа від 25 лютого 2020 року № 8010.7-10359/80.2-20, у якій зазначено, що можливість прийняття заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та ухвалення відповідних рішень за такими заявами у пунктах пропуску через державний кордон України законодавством не передбачено, оскільки особа має перетнути кордон України.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною другою вказаної статті визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, законодавством передбачено два порядки прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перший - у разі перетину державного кордону України в порядку, встановленому законодавством України.

Другий - у разі в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України. Обидва порядки передбачають перетин державного кордону України.

Таким чином, обидва випадки передбачають, що обов`язковою умовою для прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є перетинання такою особою державного кордону України.

Матеріалами справи підтверджується, що під час здійснення прикордонного контролю відносно позивача встановлено наявність рішення уповноваженого державного органу про заборону в`їзду в Україну, у зв`язку з чим відносно позивача було прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

Отже, позивач не перетнула державний кордон України, а отже не мала права на звернення до міграційного органу з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що відповідачем не допущено протиправної бездіяльності у вигляді неприйняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність своїх дій (бездіяльності) з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя В.В. Аверкова