Рішення № 90864337, 07.08.2020, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/8586/18

Номер провадження 2/522/1203/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2020 року

Приморський районний суд м. Одеси:

під головуванням - судді Абухіна Р.Д.,

за участю секретаря судового засідання: Стогнієнко Т.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору недійсним, витребування майна від добросовісного набувача, визнання права власності,-

ВСТАНОВИВ:

17.05.2018 року до Приморського районного суду м. Одеси звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в якому просив:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 10.04.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О.Б., реєстровий номер 388;

- витребувати у ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1 ) квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_2 ) право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 152,3 кв.м, житловою площею 91,9 кв.м.;

- стягнути з ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_2 ) судові витрати у розмірі 3265 (три тисячі двісті шістдесят п`ять) гривень 31 (тридцять одну) копійку.

Позивач мотивував свої вимоги тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі - продажу від 31.07.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В., зареєстрований в реєстрі за № 559.

На початку травня 2018 року позивачу стало відомо, що нібито він особисто 10.04.2018 року уклав договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б., який зареєстрований в реєстрі за №388, за яким належна йому квартира була відчужена ОСОБА_2 . Згодом, 25.04.2018 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В.М, зареєстрований в реєстрі за № 151, за яким спірна квартира була відчужена ОСОБА_3 .

При цьому, насправді, договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б., який зареєстрований в реєстрі за №388, уклав не позивач ОСОБА_1 , а незнайома особа, яка видаючи себе за нього, використала посвідку на постійне місце проживання на території України, в якій було невірно вказано дату народження, та яку позивач ніколи не отримував, оскільки є нерезидентом України, має громадянство Держави Ізраїль та Королівства Бельгія . Однак, зазначений в договорі ідентифікаційний код платника податків України дійсно належить ОСОБА_1 .

Довідавшись про те, що квартира без його відома та присутності була відчужена двічі незнайомими йому особами, ОСОБА_1 через свого представника, 14.01.2019 р. звернувся до Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області із відповідною заявою. В результаті поданої заяви 15.01.2019 р. було розпочато розслідування у кримінальному провадженні №12019160470000165 за фактом шахрайських дій щодо незаконного заволодіння належною ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 .

Оскільки позивач ОСОБА_1 наміру на відчуження своєї квартири не мав, в момент укладення правочинів перебував за межами території України, то квартира, яка є власністю позивача, вибула з його володіння незаконним шляхом та поза його волею.

Як на правову підставу своїх вимог, позивач посилається на ч.ч.1,3 ст. 215 ЦК України та на не дотримання при укладенні спірного правочину вимог ч. 3 ст. 203 ЦК України, а відтак вважає спірний правочин недійсним, так як договір від 10.04.2018 р. №388 не відповідає волевиявленню власника квартири, що спрямоване на її відчуження, якого у власника - позивача ОСОБА_1 , не було.

Крім того, оскільки квартира вибула з володіння власника поза його волею, то позивач в порядку ст. 388 ЦК України має право на її витребування у особи, яка є добросовісним набувачем за наступним, після оспорюваного, правочином.

Провадження у справі відкрито 22 травня 2018 року ухвалою судді Приморського районного суду м. Одеси Загороднюка В.І.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 травня 2018 року вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 .

Ухвалою від 16 січня 2020 року справа прийнята в провадження суддею Абухіним Р.Д., встановлено загальний порядок розгляду справи та продовжено розгляд справи зі стадії підготовчого провадження.

02.03.2020 року судом закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення якого повідомлений належним чином. Відзив на позовну заяву не надавав.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник в судове засідання, призначені на 21.07.2020 року та 30.07.2020 року не з`явивились, про дату, час та місце проведення якого повідомлені належним чином. Відзив на позовну заяву не надавали, в судових засіданнях сторона заперечувала проти позову.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, вислухавши пояснення сторін по справі, вважає позов таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі на підставі встановлених фактичних обставин по справі.

Правовідносини між сторонами по справі є цивільно-правовими та врегульовані положеннями ЦК України.

По справі встановлені наступні фактичні обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН в Україні НОМЕР_2 ), є громадянином Держави Ізраїль та Королівства Бельгія .

Дахан Елі на підставі договору купівлі - продажу від 31.07.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В., зареєстрований в реєстрі за № 559, набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

10.04.2018 року було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. та зареєстрований в реєстрі за №388 , за яким належна ОСОБА_1 квартира невстановленою особою була відчужена ОСОБА_2 .

На даний час, фактичним власником квартири квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В.М, зареєстрований в реєстрі за № 151, який в розумінні ст. 388 ЦК України, є за відплатним договором добросовісним набувачем даного майна (квартири), яка може бути витребувана в нього лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Позивач у своєму позові ставить під сумнів законність вчинення правочину - договору купівлі-продажу від 10.04.2018 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. та зареєстрований в реєстрі за №388, і, як наслідок, вважає наявними підстави для витребування квартири у фактичного власника ОСОБА_5 .

При цьому позивач посилається на те, що вказана квартира вибула з його володіння, як власника, не з його волі незаконним шляхом, так як, перш за все, з 20.02.2018 року по 27.04.2018 року він знаходився за межами території України, що підтверджується відповіддю Державної прикордонної служби від 08.08.2018 року № 184/Д-10941.

Як вбачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу від 10.04.2018 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. та зареєстрований в реєстрі за №388, було вчинено на підставі посвідки на постійне проживання на території України НОМЕР_4 виданої 22.06.2016 року органом 5104.

З відповіді Головного управління ДМС України в Одеській області від 06.06.2018 року № 5/3-9227 вбачається, що посвідка на постійне проживання на території України НОМЕР_4 ОСОБА_1 не видавалась, а була видана іншій особі, а орган 5104, яким була видана посвідка, згідно Постанови КМУ від 28.03.2012 року № 251 «Про затвердження порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків», в переліку регіональних кодів - відсутній. Фотокартка в даній посвідці свідчить і про те, що зображена на ній особа є підставною особою, яка не має нічого спільного з позивачем, який є дійсним ОСОБА_1 .

Згідно відповіді Головного управління ДПС в Одеській області № 2928/Д/15-32-51-10-10 від 23.10.2019 року Державна податкова інспекція у Малиновському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області (найменування на той час) довідку про підтвердження статусу податкового резидента України від 02.04.2018 р. № б/н ОСОБА_1 не видавала. Дана посвідка використовувалась при укладення договору- купівлі продажу від 10.04.2018 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч.1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Як на правову підставу своїх позовних вимог, позивач посилається на ч.1 ст. 215 ЦК України, відповідно до якої, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, відповідно до положень частини третьої статті 203 цього Кодексу, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Оцінюючи наявні у справі належні та допустимі докази у їх сукупності, які свідчать про те, що на час вчинення правочину від його імені за підробленими документами ОСОБА_1 був відсутній на території України, суд приходить до висновку, що доводи позивача про відсутність у нього волевиявлення, направленого на відчуження належного йому нерухомого майна, знайшли своє підтвердження.

Щодо правочину вчиненого в подальшому відповідачами без участі позивача, суд виходить з того, що у разі. коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК.

Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК).

Згідно правової позиції Верховного Суду (постанова від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16), власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином суд приходить до висновку, що витребування майна на користь позивача від останнього власника у порядку ст. 388 ЦК України є ефективним захистом права власника.

Крім того, при вирішенні справи суд бере до уваги:

- те, що відповідачами не було спростовано жодного наявного у справі доказу, та не було представлено доказів, які могли б свідчити про іншу версію подій та підґрунтя правовідносин, а позивачем у змагальному процесі були доведені всі обставини, на які він посилався;

- процесуальну поведінку відповідачів, які неодноразово та системно вчиняли дії, направлені на свідоме затягування справи, зокрема подання численних апеляційних скарг задля оскарження ухвали про відкриття провадження у справі (сторона відповідача ОСОБА_2 ) та неодноразові неявки у судові засідання (збоку обох відповідачів).

Суд також відхиляє посилання сторони відповідача ОСОБА_3 на те, що позбавлення добросовісних набувачів права власності на нерухоме майно без відповідної компенсації суперечить рішенням Європейського суду з прав людини та порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з мотивів нерелевантності представленої судової практики з огляду на конкретні фактичні обставини даної справи та правовідносини, що склались між сторонами.

Так, відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи (постанова Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 707/584/17, постанова Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі № 707/30/17).

Крім того, через безпосередне знання суспільства і його потреб внутрішньодержавна влада знаходиться в кращому становищі, ніж міжнародний суд для оцінки того, що відповідає "суспільному інтересу" (рішення у справі «Алєнцева против Росії» від 17 листопада 2016 року).

На переконання суду, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності, оскільки позивачем заявлені вимоги на підставі норм статей 387, 388 ЦК України, а ці норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цього Кодексу є загальнодоступним.

Суспільний інтерес держави полягає, в тому числі, у необхідності забезпечення принципу стабільності цивільного обороту та виконання своїх позитивних зобов`язань щодо захисту права власності. Це випливає як з відповідних норм Конституції України та ЦПК України щодо непорушності права власності, так і зі сталої практики ЄСПЛ: «основна мета статті 1 Першого протоколу - це захист особи від свавільного втручання з боку держави в її право на мирне володіння своїм майном. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції кожна Договірна держава «гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції». Дотримання цього загального обов`язку може включати виконання позитивних зобов`язань, що випливають з необхідності забезпечення ефективного здійснення прав, гарантованих Конвенцією. У контексті статті 1 Першого протоколу ці позитивні зобов`язання можуть вимагати від держави вжити заходів, необхідних для захисту права власності (рішення у справах «Алішич та інші проти Босніі і Герцеговіни» від 16 липня 2014 року, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року).

В обох контекстах слід урахувати необхідність забезпечення справедливого балансу між конкуруючими інтересами відповідної особи і суспільства в цілому. Необхідно зважити й на те, що цілі, згадані в цьому положенні, можуть мати певне значення при визначенні того, чи забезпечено баланс між вимогами відповідних суспільних інтересів і основоположним правом заявника на власність. В обох контекстах держава користується певним полем розсуду при визначенні заходів, які необхідно вжити для забезпечення дотримання Конвенції (рішення у справі «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року).

Таким чином суд, при вирішенні даної справи, виходить з того, що при конкуренції інтересів неволодіючого власника, який був протиправно позбавлений права власності та добросовісного набувача майна у протиставленні суспільному інтересу справедливим буде надання переваги щодо майна первинному (неволодіючому на даний момент) власнику як такому, що корелює із суспільним інтересом, виходячи з наступного:

-надання такої переваги у ст.ст. 387-388 ЦК України законодавцем, який здійснює представницьке волевиявлення від імені народу України як носія суверенітету і єдиного джерела влади, задля виконання державою своїх позитивних зобов`язань щодо захисту права власності;

-забезпечення принципу стабільності цивільного обороту, недоречність заохочення державою протиправного позбавлення осіб їхнього майна з подальшими відчуженнями для його «відбілювання»;

-реальна можливість для добросовісного набувача отримати компенсацію від особи, що продала їй майно.

Суд переконаний, що застосування до спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які також є учасниками цивільного обороту. Таку ж позицію висловлював Верховний Суд (постанова від 03 червня 2020 року у справі № 707/584/17, постанова від 26 грудня 2019 року у справі № 707/30/17).

З наведеного вище, суд вважає позов законним, обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Висновки суду відповідають вимогам норм права і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

У рішенні суду повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки, які є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Розглянувши справу повно, всебічно, об`єктивно та неупереджено, суд вважає правомірними заявлені позовні вимоги, які є обґрунтованими, тому вважає за можливе їх задовольнити в повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись: ст.ст. 15,16, 203, 215, 387, 388 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 13, 76-81, 95, 258-259, 263 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору недійсним, витребування майна від добросовісного набувача, визнання права власності,- задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 10.04.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б., реєстровий номер 388.

Витребувати у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 152,3 кв.м., житловою площею 91,9 кв.м.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 3265,31 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду виготовлений 07.08.2020 року.

Суддя: Р.Д. Абухін

07.08.20