Рішення № 90825366, 07.08.2020, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.08.2020м. ДніпроСправа № 904/1588/20

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Фещенко Ю.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) представників сторін справу

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (м. Київ)

до Державного підприємства "Бар`єр" (м. Кам`янське, Дніпропетровської області)

про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за порушення грошового зобов`язання у загальному розмірі 531 240 грн. 15 коп.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Державного підприємства "Бар`єр" (далі - відповідач) інфляційні втрати та 3% річних за порушення грошового зобов`язання у загальному розмірі 531 240 грн. 15 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 441 458 грн. 57 коп. - інфляційні втрати;

- 89 781 грн. 58 коп. - 3% річних.

Також позивач просить суд стягнути витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 968 грн. 60 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

- між Публічним акціонерним товариством "Укрнафта" та Державним підприємством "Бар`єр" було укладено договір про надання послуг № 4/1087-Р від 29.02.2012;

- у зв`язку з невиконанням відповідачем умов договору, та неповерненням перерахованої на користь відповідача попередньої оплати в розмірі 555 000 грн. 00 коп., рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2012 у справі № 30/5005/7631/2012 позов ПАТ "Укрнафта" задоволено; стягнуто з відповідача на користь позивача 555 000 грн. 00 коп. попередньої оплати, 9 315 грн. 00 коп. штрафних санкцій, 3 923 грн. 33 коп. - 3% річних, 555 грн. 00 коп. - інфляційних втрат, 13 052 грн. 57 коп. - судового збору, всього - 581 845 грн. 90 коп.;

- 04.12.2012 судом був виданий наказ № 30/5005/7631/2012 про примусове виконання зазначеного рішення суду;

- згідно з рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.03.2016 у справі № 904/670/16 з відповідача стягнуто на користь позивача грошові кошти у загальному розмірі 437 580 грн. 08 коп., що складається з: 49 946 грн. 39 коп. - 3% річних, 381 166 грн. 99 коп. - інфляційних втрат, 6 466 грн. 70 коп. - судового збору;

- Господарським судом Дніпропетровської області 15.03.2016 був виданий наказ про примусове виконання рішення суду від 01.03.2016 у справі № 904/670/16, яке набрало законної сили - 15.03.2016;

- на даний час борг відповідача у розмірі 1 019 425 грн. 98 коп. не погашений;

- враховуючи вказане, за прострочення виконання зобов`язань на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період прострочення з квітня 2016 року по січень 2020 року в сумі 441 458 грн. 57 коп. та 3% річних за трирічний період (1095 днів) в сумі 89 781 грн. 58 коп.

Ухвалою суду від 24.03.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення (частина 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України).

З приводу строку вирішення даного спору суд вважає за необхідне вказати таке.

Відповідно до статті 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Провадження у даній справі було відкрито ухвалою суду від 24.03.2020.

При цьому, господарським судом під час розгляду даної справи враховано, що на підставі рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 та відповідно до положень статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16.03.2020 № 215, від 25.03.2020 № 239, від 04.05.2020 № 343, з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, з 12.03.2020 по 22.05.2020 на всій території України встановлено карантин. Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392 було внесено зміни до постанови від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", а саме: продовжено період карантину до 22.06.2020. В подальшому постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2020 № 500 продовжено період карантину до 31.07.2020.

Стаття 27 Конституції України передбачає, що обов`язок держави - захищати життя людини.

Разом з тим, у відповідності до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

В той же час, відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції, що діяла до 17.07.2020) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 731-IX від 18.06.2020, який набрав чинності 17.07.2020, та яким були внесені зміни до пункту 4 Прикінцевих положень Господарського процесуального кодексу України, - процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30.03.2020, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Отже, строк на вирішення даної справи господарським судом не є порушеним.

З приводу дотримання прав відповідач під час розгляду даної справи судом, слід зазначити таке.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 23.03.2020, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 51917, Дніпропетровська область, м. Кам`янське, проспект Аношкіна, будинок 179 Б, на яку і була направлена кореспонденція господарського суду для відповідача (а.с.34-37).

Відповідно до частини 3 статті 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Згідно з частиною 6 статті 242 цього Кодексу днем вручення судового рішення є, окрім іншого, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Відповідач обізнаний про розгляд даної справи судом, оскільки ухвалу суду від 24.03.2020 отримав 23.06.2020, що вбачається з поштового повідомлення № 4930011711709, отже завчасно (а.с.53).

Крім того, до моменту надходження належного фінансування суду на відправлення поштової кореспонденції суду, з метою належного повідомлення відповідача про відкриття провадження у даній справі судом, а також доведення до відповідача змісту ухвали суду від 24.03.2020, здійснена відповідна публікація оголошення на сайті "Судова влада України" (а.с.57).

Більше того, ухвалою суду від 24.03.2020, з урахуванням вимог частини 8 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, судом було запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву протягом 15-ти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Враховуючи дату отримання ухвали суду - 23.06.2020, а також положення пункту 4 Прикінцевих положень Господарського процесуального кодексу України у діючій редакції, відповідач мав подати відзив на позовну заяву в строк по 05.08.2020 включно.

Крім того, слід відзначити, що будь-яких клопотань у визначені в Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 731-IX від 18.06.2020, до суду від відповідача також не надходило.

Судом також враховані Нормативи і нормативні строки пересилання поштових відправлень, затверджені наказом Міністерства інфраструктури України № 958 від 28.11.2013, на випадок направлення відповідачем відзиву на позовну заяву або клопотання до суду поштовим зв`язком.

Однак, станом на 07.08.2019 строк на подання відзиву на позовну заяву, з урахуванням додаткового строку на поштовий перебіг, закінчився. Будь-яких клопотань про продовження вказаного процесуального строку у порядку, передбаченому частиною 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України, до суду від відповідача не надходило; поважних причин пропуску вказаного строку суду також не повідомлено.

Згідно із частиною 1 статті 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Слід також зауважити, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).

Суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на надання відзиву на позовну заяву та вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами.

Враховуючи предмет та підстави позову у даній справи, суд приходить до висновку, що матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення, оскільки у відповідача було достатньо часу для подання як відзиву на позову заяву так і доказів погашення заборгованості за спірними судовими рішеннями, у разі їх наявності, чого відповідачем зроблено не було, будь-яких заперечень чи відомостей щодо викладених у позовній заяві обставин відповідачем суду також не повідомлено.

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.

Відповідно до частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, а також доводи, викладені у відзиві на позовну заяву, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

Предметом доказування у даній справі є обставини, пов`язані з наявністю прострочення виконання зобов`язання за договором, наявність підстав для стягнення інфляційних втрат та 3% річних за період не виконання рішення суду.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України.

Згідно з пунктом 1 частини 2, частиною 5 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Норми статті 1291 Конституції України визначають, що судове рішення є обов`язковим до виконання.

Так, з матеріалів справи вбачається, що в провадженні Господарського суду Дніпропетровської області перебувала справа № 30/5005/7631/2012 за позовом ПАТ "Укрнафта" до Державного підприємства "Бар`єр" про стягнення заборгованості за договором про надання послуг № 4/1087-Р від 29.02.2012 у загальному розмірі 757 928 грн. 32 коп.

За результатами розгляду даної справи, Господарським судом Дніпропетровської області прийнято рішення від 20.11.2012, яким було задоволено позовні вимоги частково та стягнуто з Державного підприємства "Бар`єр" (відповідача) на користь ПАТ "Укрнафта" (позивача) 555 000 грн. 00 коп. попередньої оплати, 9 315 грн. 00 коп. штрафних санкцій, 3 923 грн. 33 коп. - 3% річних, 555 грн. 00 коп. - інфляційних втрат, 13 052 грн. 57 коп. - судового збору, всього - 581 845 грн. 90 коп. (а.с.10-15).

Під час прийняття рішення від 20.11.2012 по справі № 30/5005/7631/2012 були встановлені такі обставини:

- 29.02.2012 між Публічним акціонерним товариством "Укрнафта" (замовник) та Державним підприємством "Бар`єр" (виконавець) був укладений договір № 4/1087-Р про надання послуг, відповідно до пункту 1.1 якого (в редакції додаткової угоди №1 від 01.03.2012) замовник доручає своїм структурним одиницям - НГВУ "Охтирканафтогаз", НГВУ "Полтаванафтогаз", НГВУ "Чернігівнафтогаз" та Гнідинцівській ГПЗ (надалі -відправники), а виконавець зобов`язується надати послуги з отримання у відправників замовника, підготовки, перевезення, безстрокового зберігання з подальшою дезактивацією матеріалів у вигляді насосно-компресорних труб, водоводів іншого технологічного обладнання (надалі - НКТ-обладнання), забрудненого природними радіонуклідами загальною масою 2 500 тон, погодженими партіями. Погоджена кількість НТК-обладнання забрудненого природними радіонуклідами по відправникам складає: НГВУ "Охтирканафтогаз" - 2 000 тон, НГВУ "Полтаванафтогаз" - 250 тон, НГВУ "Чернігівнафтогаз" - 150 тон та Гнідинцівській ГПЗ - 100 тон;

- на виконання умов договору № 4/1087-Р про надання послуг від 29.02.2012 Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" 04.04.2012 перерахувало Державному підприємству "Бар`єр" аванс в сумі 555 000 грн.;

- 03.08.2012 Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" направило Державному підприємству "Бар`єр" претензію (вих. № юр-1458 від 02.08.2012), якою Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" відмовилося від передачі Державному підприємству "Бар`єр" НКТ-обладнання по договору про надання послуг № 4/1087-Р від 29.02.2012 та вимагало повернути грошові кошти у розмірі 555 000 грн. Вказаною претензією Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" вимагало сплатити штрафні санкції у розмірі 57 204 грн. 09 коп. та повернути суму попередньої оплати у розмірі 555 000 грн.;

- однак, відповідач свої зобов`язання за договором про надання послуг не виконав;

- доказів повернення попередньої оплати за договором № 4/1087-Р про надання послуг від 29.02.2012 в сумі 555 000 грн. відповідач до суду не надав;

- за викладеного, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача попередньої оплати в сумі 555 000 грн.;

- оскільки прострочення виконання грошового зобов`язання має місце, є правомірними та підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 19.08.2012 по 13.11.2012 в сумі 3 923 грн. 32 коп. та збитків від інфляції за вересень та жовтень 2012 року в сумі 555 грн.;

- з огляду на викладене, з відповідача підлягає стягненню сума 568 793 грн. 33 коп. (попередня оплата в сумі 555 000 грн. + штрафні санкції в сумі 9 315 грн. + 3% річних в сумі 3 923 грн. 33 коп. + збитки від інфляції в сумі 555 грн.).

Вказане рішення суду набрало законної сили 04.12.2012, у зв`язку з чим на його примусове виконання було видано наказ від 04.12.2012 (а.с.16).

В подальшому, на розгляді в Господарському суді Дніпропетровської області перебувала інша справа - № 904/670/16 за позовом ПАТ "Укрнафта" до Державного підприємства "Бар`єр" про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих за період невиконання рішення суду по справі № 30/5005/7631/2012, та у зв`язку з наявністю заборгованості за договором про надання послуг № 4/1087-Р від 29.02.2012.

За результатами розгляду вказаної справи, Господарським судом Дніпропетровської області прийнято рішення від 01.03.2016, яким було задоволено позовні вимоги частково та стягнуто з Державного підприємства "Бар`єр" (відповідача) на користь ПАТ "Укрнафта" (позивача) 3% річних в розмірі 49 946 грн. 39 коп., інфляційні втрати в розмірі 381 166 грн. 99 коп. та судовий збір в розмірі 6 466 грн. 70 коп. (а.с.17-19).

Під час прийняття рішення від 01.03.2016 по справі № 904/670/16 були встановлені такі обставини:

- згідно з постановою про повернення виконавчого документа стягувачу від 19.11.2015 у виконавчому провадженні № 38292076, оригінал наказу від 04.12.2012 по справі №30/5005/7631/2012 був повернутий ДВС Головного управління юстиції у Дніпропетровській області без виконання;

- станом на час звернення позивача до Господарського суду Дніпропетровської області, рішення суду по справі № 30/5005/7631/2012 відповідачем фактично не виконане;

- таким чином, позовні вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат є обґрунтованими. Однак, позивачем під час складання розрахунку 3% річних допущено помилку. Так, за розрахунком суду, за період прострочки з 29.01.2013 по 29.01.2016 (1095 днів), загальна сума 3% річних, становить 49 946 грн. 39 коп.;

- розрахунок інфляційних втрат, наданий позивачем, відповідає чинному законодавству України, дійсним обставинам справи, правильно враховує періоди нарахувань, однак, також містить арифметичні помилки. За розрахунком суду, інфляційні втрати за період з січня 2013 року по грудень 2015 року, становлять 381 166 грн. 99 коп.

Вказане рішення суду набрало законної сили 15.03.2016, у зв`язку з чим на його примусове виконання було видано наказ від 15.03.2016 (а.с.20).

Як вбачається з листа Південного відділу державної виконавчої служби м. Кам`янське Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 30.11.2018 №04/13.16-32/19604 в процесі здійснення зведеного виконавчого провадження № 235/5, до якого увійшли виконавчі провадження №№ 50911908, 50664735 щодо стягнення коштів на користь ПАТ "Укрнафта", заходи які проводились державними виконавцями щодо стягнення грошових коштів з виконавця не виявилися ефективними.

Отже, фактично, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2012 по справі № 30/5005/7631/2012 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.03.2016 по справі № 904/670/16 на теперішній час відповідачем не виконано, у зв`язку з чим позивач просить суд на підставі статті 625 Цивільного кодексу України стягнути інфляційні втрати за період прострочення з квітня 2016 року по січень 2020 року в сумі 441 458 грн. 57 коп. та 3% річних за трирічний період (1095 днів) в сумі 89 781 грн. 58 коп. Вказане і є причиною спору.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню з огляду на таке.

Норми статті 1291 Конституції України визначають, що судове рішення є обов`язковим до виконання.

З урахуванням того, що:

- у справі № 30/5005/7631/2012 було встановлено факт наявності у Державного підприємства "Бар`єр" (відповідача) перед ПАТ "Укрнафта" (позивачем) основного боргу в сумі 555 000 грн. 00 коп. в частині неповернутої попередньої оплати за надані послуги, а також 9 315 грн. 00 коп. штрафних санкцій, 3 923 грн. 33 коп. 3% річних, 555 грн. 00 коп. інфляційних втрат, а всього 568 793 грн. 33 коп.;

- у справі № 904/670/16 було встановлено факт наявності у Державного підприємства "Бар`єр" (відповідача) перед ПАТ "Укрнафта" (позивачем) заборгованості, яка складається з: 49 946 грн. 39 коп. - 3% річних та 381 166 грн. 99 коп. - інфляційних втрат, а всього 431 113 грн. 38 коп., вказані обставини не доказуються під час розгляду даної справи судом, з огляду на таке.

Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18).

Суд враховує, що рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України", яке є в силу статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" джерелом права, визначено, що "право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 § 1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів ("Брумареску проти Румунії", § 61)".

Таким чином, загальна заборгованість Державного підприємства "Бар`єр" (відповідача) перед ПАТ "Укрнафта" (позивачем), що встановлена рішеннями Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2012 по справі № 30/5005/7631/2012 та від 01.03.2016 по справі № 904/670/16, становить 999 906 грн. 71 коп. (568 793,33 + 431 113,38).

На час розгляду даної справи (№ 904/1588/20), доказів на підтвердження погашення вказаної вище заборгованості в загальній сумі 999 906 грн. 71 коп. відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності вказаного боргу, шляхом надання належних доказів, не спростував.

В той же час, згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Приписами статей 173, 175 Господарського кодексу України унормовано, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ця норма кореспондується з приписами частини першої статті 193 Господарського кодексу України.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 цього Кодексу встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, установлений договором або законом.

Положеннями статті 611 Цивільного кодексу України та статті 230 Господарського кодексу України унормовано, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Отже, з наведених норм права вбачається, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.

За змістом статей 524, 533 - 535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

У вказаному висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 19.06.2019 у справі № 703/2718/16-ц.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України).

Таким чином, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

У вказаному висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц.

Згідно із частиною 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зокрема, стаття 599 цього Кодексу передбачає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Приписами статті 604 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація).

З аналізу вищевказаних норм закону слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

У вказаному висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18.

Таким чином, у разі коли судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Поряд із цим, слід відзначити, що обов`язок зі сплати відповідачем суми боргу виник у нього не на підставі судових рішень, а з договору про надання послуг № 4/1087-Р від 29.02.2012, що був укладений між сторонами і умови якого відповідачем не були виконані належним чином.

Судовими рішеннями фактично тільки фіксується належна до стягнення сума боргу, однак, як вже зазначалося, наявність таких рішень не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України сум.

При цьому, оскільки нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання, то і подальше застосування до таких сум наслідків передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України є правомірним.

З приводу включення до суми, на яку підлягають нарахування за статтею 625 Цивільного кодексу України, штрафних санкцій, а також інфляційних втрат та 3% річних за попередні періоди, суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Формами неустойки є штраф і пеня.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина 2 статті 549 Цивільного кодексу України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов`язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов`язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов`язання боржником. Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов`язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов`язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов`язання.

Передбачена у договорі неустойка, звичайно ж не є зобов`язанням, а є самостійної мірою цивільно-правової відповідальності, однак у разі ухвалення рішення суду виникає нове зобов`язання - недоговірне.

За змістом статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Частиною 5 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що у випадках встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Таким чином, з моменту набрання законної сили рішенням суду про стягнення неустойки у боржника виникає нове зобов`язання на підставі судового рішення та вказаних вище статей 11 та 509 Цивільного кодексу України, а саме зобов`язання зі сплати такої неустойки на користь кредитора.

Таке зобов`язання у розумінні Цивільного кодексу України є грошовим, а тому у разі прострочення його виконання на нього також поширюється дія статті 625 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 по справі № 910/3692/18.

Як було вказано вище, статтею 625 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, формулювання статті 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.

За змістом частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідно до формулювання частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України стягнення інфляційних втрат та 3% річних нерозривно пов`язано зі сплатою основного боргу (боржник зобов`язаний сплатити не відсотки річних та інфляційні втрати, а саме суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції а також 3 % річних від простроченої суми).

Отже, за прострочення виконання зобов`язань на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період прострочення з квітня 2016 року по січень 2020 року в сумі 441 458 грн. 57 коп. та 3% річних за трирічний період (1095 днів) в сумі 89 781 грн. 58 коп.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем було вірно визначено суму заборгованості та періоди нарахування інфляційних втрат, але арифметично розрахунок проведено невірно. Отже, розрахунок інфляційних втрат, наведений у позовній заяві, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

У постанові Верховного Суду від 27.05.2019 по справі № 910/20107/17 викладений наступний правовий висновок:

"З огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).".

Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду від 21.05.2019 по справі № 916/2889/13, від 16.04.2019 по справам № 922/744/18 та № 905/1315/18, від 05.03.2019 по справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 по справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 по справі № 905/305/18, від 21.05.2018 по справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 по справі № 927/467/17.

З урахуванням пункту 30.1. статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою, а згідно з пунктом 8.1 статті 8 цього Закону банк зобов`язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. При цьому, порушення банком, що обслуговує платника (боржника), строку перерахування коштів до банку, який обслуговує кредитора, або несвоєчасне зарахування банками коштів на рахунок кредитора, в зв`язку з чим сталося прострочення виконання грошового зобов`язання, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання цього зобов`язання, однак надає боржникові право звернутися до банку, який його обслуговує, з вимогою щодо сплати пені відповідно до пункту 32.2 статті 32 названого Закону (аналогічні положення містяться також у частині 3 статті 343 Господарського кодексу України). Отже, день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені.

При цьому, здійснюючи власний розрахунок інфляційних втрат, суд враховані правові позиції, викладені у постановах Верховного суду щодо вказаного питання, а саме:

- Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.06.2020 у справі № 905/21/19 зазначив, що у кредитора згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу. Водночас, якщо боржник після нарахування йому інфляційних втрат за відповідний місяць допустив подальше прострочення в оплаті основного боргу, то кредитор, виходячи з того, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат, яке виникло в силу закону, є грошовим, вправі нарахувати боржнику інфляційні втрати на суму основного боргу, збільшену на індекс інфляції за попередній місяць прострочення;

- згідно із правовою позицією Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 905/600/18, викладеною у постанові від 05.07.2019, нарахування інфляційних втрат за наступний період має здійснюватися з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання;

- зазначена позиція також викладена в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 905/306/18 від 30.07.2019, а також у постановах Верховного Суду у справах № 905/306/18, №908/1928/18, № 904/4565/18, №904/4083/18, № 904/10242/17, № 913/63/18.

Отже, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат у відповідності до правових позицій вказаних вище постанов Верховного Суду, господарський суд встановив, що у вказаному періоді інфляційні втрати становлять більший розмір, ніж розраховано та заявлено до стягнення з відповідача.

При цьому, відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Враховуючи вказане, а також те, що позивачем розраховано та заявлено до стягнення у вказаному вище періоді інфляційні втрати, розмір яких є менший ніж розрахований судом, суд, у відповідності до положень частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що саме такий їх розмір підлягає стягненню з відповідача.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат в сумі 441 458 грн. 57 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Крім того, за прострочення виконання зобов`язань на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача 3% річних за трирічний період (1095 днів) в сумі 89 781 грн. 58 коп.

З приводу вказаних вимог суд зазначає наступне.

До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

У постанові Верховного Суду (у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду) від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 Цивільного кодексу України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

За таких обставин, враховуючи вимоги статті 257 Цивільного кодексу України, як вірно визначив позивач у розрахунку (а.с.4), нарахування 3% річних та інфляційних втрат мало здійснюватись за останні три роки, які передували зверненню позивача з позовом у цій справі до суду(17.03.2020), тобто з 17.03.2017 по 16.03.2020 (1096 днів). Однак, оскільки позивач здійснює нарахування саме на 1095 днів, то вказане не суперечить вказаним вимогам, отже є правомірним. При цьому, суд відзначає, що не зазначення позивачем безпосередньо періоду нарахування 3% річних не впливає на правомірність вказаних вимог, оскільки під час нарахування відсотків річних визначальним є кількість днів прострочення, а період не впливає на підсумкову суму належних до стягнення відсотків річних, якщо в межах різних періодів однакова кількість днів прострочення.

Господарським судом також здійснено перевірку розрахунку 3% річних, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем було вірно визначено суму заборгованості та кількість днів нарахування 3% річних (не виходить за межі правомірного періоду), але арифметично розрахунок проведено такожне вірно.

Отже, розрахунок 3% річних визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Отже, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, застосувавши кількість днів прострочення, що визначені позивачем у розрахунку (а.с.4), здійснивши власний розрахунок 3% річних, господарський суд встановив, що у вказаному періоді 3% річних за 1095 днів становлять 89 974 грн. 76 коп.

Враховуючи вказане, а також те, що позивачем розраховано та заявлено до стягнення у вказаному вище періоді 3% річних, розмір яких є менший ніж розрахований судом, суд, у відповідності до положень частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що саме такий їх розмір підлягає стягненню з відповідача.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних в сумі 89 781 грн. 58 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 2, 3, 20, 73 - 79, 86, 91, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" до Державного підприємства "Бар`єр" про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за порушення грошового зобов`язання у загальному розмірі 531 240 грн. 15 коп. - задовольнити у повному обсязі.

Стягнути з Державного підприємства "Бар`єр" (51917, Дніпропетровська область, м.Кам`янське, проспект Аношкіна, будинок 179 Б; ідентифікаційний код 31330051) на користь Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (04053, м. Київ, провулок Несторівський, будинок 3-5; ідентифікаційний код 00135390) 441 458 грн. 57 коп. - інфляційних втрат, 89 781 грн. 58 коп. - 3% річних та 7 968 грн. 60 коп. - витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 07.08.2020.

Суддя Ю.В. Фещенко