Рішення № 90705380, 31.07.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4198/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Цховребова М.Г., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди, -

встановив:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 23.01.2020 року № 15-1129/13-20-СГ;

- зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області;

- стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі однієї мінімальної заробітної плати.

Ухвалою суду від 25.05.2020 року: відкрито провадження в адміністративній справі; вирішено справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Згідно зі змістом адміністративного позову та відповіді на відзив, позивач просить суд задовольнити адміністративний позов в повному обсязі, з таких підстав:

- позивач є учасником АТО, з метою реалізації свого права на отримання до 0,12 га землі сільськогосподарського призначення для ведення садівництва, знайшов вільну земельну ділянку, що на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, та подав заяву до Головного Управління Держгеокадастру в Одеській області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність вказаної земельної ділянки загальною площею 0,1200 га. У відповідності до окремого доручення голови Держземагентства України від 1 липня 2014 року № 349/3-14-0.1 щодо забезпечення земельними ділянками учасників антитерористичної операції та сімей загиблих учасників антитерористичної операції, які ще не скористалися правом безкоштовної приватизації землі, зазначені особи мають першочергову можливість отримати у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, ведення садівництва, індивідуального дачного будівництва та для ведення садівництва. До заяви було надано усі необхідні документи, що підтверджують його право на отримання у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення - відповідно до Земельного кодексу. Заяву подано заказним листом (з поштовим чеком);

- земельну ділянку позивач винайшов на сайті відповідача – як таку, яка пропонується учасникам АТО, тобто - зарезервована для передачі для ведення садівництва. Отже, земельний масив - має категорію земель сільськогосподарського призначення. На сайті наявний АТЛАС (назва файлу - Овідіопольський район АТЛАС), файл вільно скачується і є допомогою для учасників АТО, також - може використовуватися, як графічний додаток. Зазначений файл має дві ділянки - позивач вибрав першу. До заяви було надано усі необхідні документи, що підтверджують його право на отримання у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення - відповідно до Земельного кодексу;

- за результатом розгляду заяви позивач отримав наказ-відмову від 23.01.2020 року № 15-1129/13-20-СГ. Підставою для відмови стало відсутність погодження Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району. З огляду на норми законодавства, а саме статті 118 Земельного кодексу України, підставою відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Таким чином, ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України визначає вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, і, відсутність погодження Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району – не зазначені в Земельному кодексі, а також, відповідно до пункту 6 статті 118 ЗКУ: додаткові документи та матеріали вимагати забороняється. Отже, відмова відповідача, викладена у наказі від 23.01.2020 року № 15-1129/13-20-СГ не передбачена ні однією з підстав, передбачених ч. 7 ст.118 ЗК України і є протиправною;

- обґрунтування позовної вимоги «Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області». Позивачем вивчалася практика з цього питання, і на його впевнену думку, ніхто з суддів не звертає увагу на той факт, що, коли суд виходить за межі позовних вимог і приймає рішення з формулюванням «зобов`язати повторно розглянути заяву...» - це не є взагалі способом судового захисту, оскільки йому ніхто не забороняє подати заяву (про надання дозволу на розробку проекту землеустрою) вдруге, втретє і подавати її кожен раз, коли отримає відмову (а можливо - і не чекаючи відмову). Тобто, формулювання «зобов`язати повторно розглянути заяву...» відповідача ні до чого не спонукає, і відповідач, напише нову відмову-відписку. В абз. 10 п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003, Конституційний Суд України наголошував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. У постанові від 16.09.2015 р. у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав на те, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Відповідно до ст. 3 Конституції України, "людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави", а ст. 8 Конституції України закріплено що "в Україні визнається і діє принцип верховенство права". Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом;

- запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов`язаний відновити порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку (постанова Вищого адміністративного суду України від 17.12.2015 у справі № К/31204/15). Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. При цьому, слід зазначити, якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб`єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судами зазначеного способу захисту права не можливо вважати втручанням у дискреційні повноваження Комісії. Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою – забезпечить відновлення порушеного права. Існує судова практика з цього питання: ВАСУ від 19 травня 2016 року у справі № К/800/32729/15) та багато інших справ. ВАСУ від 29 вересня 2016 р. у справі К/800/19142/16. ВС КАС у справі № 440/793/19 від 23.01.2020 року – також підтверджено - що саме - "зобов`язати видати дозвіл" є тим способом захисту, який є дієвим та ефективним;

- 30 жовтня 2018 року Верховним Судом у складі колегії судців Касаційного адміністративного суду (справа № 820/4852/17, адміністративне провадження № К/9901/2314/18): «На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні регламентовано частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу – надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 825/602/17. Крім того, аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 802/721/18-а та від 5 березня 2019 року у справі № 2040/6320/18. А також - у ВС КАС у справі № 440/793/19 від 23.01.2020 року процитував постанову ВС від 24.12.2019 року у справі № 823/59/17 (у пункті 37) також підтверджено, що - ці повноваження не є дискреційними. Отже - судова практика в цьому напрямку є усталеною;

- позивач звертає увагу на Постанову ВС КАС, яка прийнято 11.02.2020 року, яка стосується гірничого відводу, але її правові позиції можливо застосувати за принципом аналогії, а також ця постанова розкриває порядок вибору ефективного способу відновлення порушеного (суб`єктом владних повноважень) права особи. Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд. Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта. Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції. В даному випадку позивачем зроблено все, що необхідно, а саме: вільна земельна ділянка сільськогосподарського призначення – винайдена; заява про отримання дозволу – написана, вислана поштою разом з графічним додатком. Заява вислана з поштовим чеком; отримана відмова;

- посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988 року, обсяг дискреційних повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. При цьому суд зобов`язаний відновити порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною. Аналогічний підхід має бути застосований і в разі, коли має місце протиправна бездіяльність органу влади щодо неприйняття відповідного рішення у відносинах, коли обставини справи свідчать про наявність всіх підстав для його прийняття. Крім того, позивач посилається на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 16.09.2015 року, згідно якої, рішення суду у випадку задоволення позову має бути таким яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод інтересів позивач від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідності наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Позивач вважає, що чітке зобов`язання відповідача подати суду звіт про виконання рішення суду, буде належним способом захисту порушеного права позивача;

- згідно постанов Верховного Суду України від 31.05.2016 року по справі № 826/11379/14, від 10.05.2016 року по справі № п/800/362/15, від 20.04.2016 року по справі № 826/16796/14, від 12.04.2016 року по справі № 813/7851/13-а, від 01.03.2016 року по справі № 826/4860/13-а, від 03.02.2016 року по справі № 826/72/158, від 02.02.2016 року по справі № 804/14800/14, від 24.11.2015 року по справі № 815/1229/14 (21-3669а15), від 17.11.2015 року по справі № 2а-18442/11/2б70, від 16.09.2015 року по справі № 826/4418/14 (21- 1465315), встановлено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення;

- надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату: винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Чітке зобов`язання відповідача подати суду звіт про виконання рішення суду, буде належним способом захисту порушеного права позивача;

- обґрунтування позовної вимоги: стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі однієї мінімальної заробітної плати. Відповідач має юридичний відділ, має доступ до мережі Інтернет, чітко знає про статтю 118 Земельного Кодексу України, і робить це спеціально, напевно, натякаючи на хабар, або, в будь-якому випадку - створюючи соціальну напругу та навантаження на органи влади та на суд. Учасник АТО, виконуючи все, що необхідно по закону, сподівається на те, що орган влади також виконає свій обов`язок («правомірні очікування» - або «законні сподівання»), але - в Головному управлінні Держгеокадастру в Одеській області – все не так. В даному випадку заслуговує уваги питання «правомірних очікувань». У справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей у майбутньому, оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей. Відповідно до законодавства: начальник несе персональну відповідальність за все, що коїться в його управлінні. Наявна - повна безнаказаність, халатність, перевищення влади, самоправство та зловживання своїм службовим становищем. Стягнення моральної шкоди - виконує також виховну та дисциплінуючу функцію. Позивач не буду «видумувати» та якось обраховувати свою моральну шкоду (оскільки за словами адвокатів - потрібно їхати до Кіровограда, призначати психологічну експертизу), просто зазначає – що моральна шкода - є. Просить суд, розглянути можливість щодо стягнення моральної шкоди на його користь в розмірі 1 мінімальної заробітної плати. Ця сума суттєва – щоб звернути увагу на ситуацію: на кількість скарг та на кількість судових позовів. Саме відповідач повинен доказати відсутність моральної шкоди. Аналогічна правова позиція висвітлена у ВС КАС, у адміністративному процесі завдання моральної шкоди СВП презюмується (ВС КАС № 750/6330/17 від 27.11.2019). При розгляді цієї позовної вимоги, позивач просить врахувати дві правові позиції викладені в справі № 509/4955/17, 22 березня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі головуючого судді Козирського Є.С. та в справі № 914/263/19, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: «Стягнуто з Львівської міської ради на користь ФГ "Рисовський" 90 435,80 грн. моральної шкоди. В решті вимог відмовлено. ..., тому розмір моральної шкоди підлягає визначенню виходячи з однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць завданої шкоди. 6.5. Отже, під поняттям «моральна шкода» слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. 6.7. Судами встановлено, що позивачем заявлено до стягнення моральну шкоду в сумі 147 600 грн. за період з листопада 2015 року по жовтень 2018 року в розмірі однієї мінімальної заробітної плати (4 100 грн.) за кожен місяць завданої шкоди та помноженого на період часу, протягом якого рішення суду не виконано (36 місяців). (4 100 грн. х 36 місяців = 147 600 грн.). 6.9. За таких обставин, враховуючи, що позов в частині вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої зокрема зниженням престижу і довіри до діяльності фермерського господарства та інших немайнових прав позивача, подано з тих самих підстав незаконної бездіяльності Ради, з яких було частково задоволено позов про відшкодування моральної шкоди у справах № 914/340/15, № 914/977/18 та № 914/1633/17, рішення в яких набрали законної сили, а завдання шкоди Радою позивачу тривало та було припинено лише 18.09.2018, колегія судців погоджується з висновками судів про часткове задоволення вимог про стягнення моральної шкоди за період з листопада 2015 року по 18.09.2018 в сумі 90 435,80 грн. та про відмову у її стягненні за період з 19.09.2018 по 31.10.2018;

- на сторінці 2 4й абзац знизу зазначено, що листом від 10.01.2020 року Головне управління звернулось до Мар`янівської сільської ради. Але, з цього листа не видно ані прізвища позивача, ані назви сільської ради. Також, важливим фактом є те, що звертатись до сільської ради, відповідно до Земельного кодексу – непотрібно. Оскільки у ст. 119 Земельного кодексу, по-перше, заборонено вимагати додаткові матеріали та будь-які погодження на етапі отримання дозволу, по-друге, отримання погодження сільської ради - не передбачається цієї статтею Земельного кодексу, а отже - і направлення заяви позивача відповідачем до сільської ради навіть, якщо воно і було - є незаконним;

- на сторінці 3 3й та 4й абзаци зверху відповідач інформує, що позивачем можливо було замовити проект за принципом мовчазної згоди, але це його право, а не обов`язок, а також важливим фактом є те, що позивач був обізнаним про існування наказу про відмову йому в наданні дозволу, отже, бездіяльність відповідача в даному випадку відсутня та позивачем не заявляється (як позовна вимога);

- позивач не винайшов якусь ділянку, яка може бути під сумнівом, або щодо неї існують якісь обмеження, він вибрав ділянку з запропонованих відповідачем, як таких - які зарезервовані учасникам АТО. Земельну ділянку позивач винайшов на сайті відповідача - як таку, яка пропонується учасникам АТО, тобто - зарезервована для передачі для ведення садівництва. Отже, земельний масив - має категорію земель - сільськогосподарського призначення.

Згідно зі змістом відзиву на позовну заяву, відповідач вважає позовні вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з таких підстав:

- на адресу Головного управління надійшла заява позивача від 26.11.2019 (від 23.12.2019 № Д-17974/0/36-19) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва орієнтовною площею 0,12 га, за рахунок вільних земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту). За результатами розгляду заяви, наказом Головного управління від 23.01.2020 № 15-1129/13-20-СГ, позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, з підстав відсутності погодження Мар`янівської сільської ради Овідіополського району Одеської області;

- листом від 10.01.2020 № 18-15-0.3-293/2-20 Головне управління звернулось до Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області з запитом щодо погодження (не погодження) надання Головним управлінням земельної ділянки позивачу. Станом на час надання відповіді позивачу, у Головного управління відсутня інформація щодо позиції Мар`янівської сільської ради Овідіпольського району Одеської області, щодо надання позивачу даної земельної ділянки;

- відповідно до доручення Віце-прем`єр міністра-Міністра розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В.Б. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14 передбачено, що під час розгляду клопотань про надання дозволів на розробку документації із землеустрою щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, необхідно враховувати позицію органів місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки, щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, на підставі якої зазначені земельні ділянки можуть бути передані у власність або користування;

- під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб`єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права. Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. З огляду на зазначене та враховуючи те, що прийняття рішення відповідачем у спірних правовідносинах ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, вважаємо, що вимога позивача є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача, а тому задоволенню не підлягає;

- стосовно зобов`язання Головного управління подати до суду звіт про виконання судового рішення, Головне управління зазначає наступне. З огляду на ненаведення позивачем аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і ненадання останнім доказів в підтвердження наміру Головного управління на ухилення від виконання судового рішення, Головне управління не вбачає підстав для задоволення вимоги позивача про зобов`язання Головного управління подати звіт про виконання рішення суду;

- позивач просить суд стягнути з Головного управління моральну шкоду в розмірі однієї мінімальної заробітної плати на його користь, що також є безпідставною та необґрунтованою вимогою, зважаючи на наступне. Моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно з роз`ясненнями, що містяться в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у принижені честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Крім того, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та зарахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушеих змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви. Під час розрахунку моральної шкоди треба враховувати ступінь вини всіх осіб, у тому числі й позивача. Звертаючи увагу на вищевикладене, Головне управління просить відмовити у задоволені вимоги про стягнення моральної шкоди на користь позивача з Головного управління, оскільки позивачем не представлено доказів на підтвердження душевних страждань, моральних страждань, переживань, що були заподіяні органом Держгеокадстру, а також доказів, що моральна шкода заподіяна саме з вини Головного управління, а також не представлено відповідного розрахунку.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками справи, а також докази в їх сукупності, суд встановив таке.

23.12.2019 року від позивача до відповідача надійшла заява, вхід. № Д-17974/0/36-19 (а.с.51), в якій останній просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на земельну ділянку орієнтованою площею 0,12 гектари (за межами населених пунктів, Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району) за рахунок вільних земель сільськогосподарського призначення, що перебувають в державній власності для ведення садівництва.

Також в даній заяві зазначено, зокрема:

- право на безоплатну приватизацію земельної ділянки за цільовим призначенням – «для ведення садівництва» позивачем не використано;

- для більш чіткого та однозначного визначення місцярозташування земельної ділянки, повідомив – бажана позивачем земельна ділянка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 5123781800:01:002:0509.

Додатками до даної заяви зазначено:

- копія паспорта громадянина України та ідентифікаційного коду – 3 аркуша;

- копія посвідчення учасника бойових дій – 1 аркуш (а.с.55);

- згода на збір та обробку персональних даних – 1 аркуш;

- графічний додаток з зазначенням бажаного місця розташування – 3 аркуша (а.с.52-54).

23.01.2020 року відповідачем, відповідно до ст.ст. 15-1, 22, 118, 122, 123 Земельного кодексу України, доручення Віце-прем`єр-міністра – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В.Б. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14, Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2016 № 308 (у редакції відповідно до наказу Держгеокадастру від 12.11.2019 № 285), прийнято наказ № 15-1129/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою» (а.с.61), яким наказано:

- відмовити гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтований розмір земельної ділянки 0,12 га, із цільовим призначенням – для ведення садівництва з таких підстав: відсутність погодження Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою.

Не погоджуючись з наказом відповідача від 23.01.2020 року № 15-1129/13-20-СГ, позивач звернувся до суду з вищенаведеними вимогами.

На доведення обставин, на яких ґрунтуються заперечення, відповідачем суду також надано, зокрема, копію листа відповідача від 10.01.2020 № 18-15-0.3-293/2-20 «Про розгляд питання щодо можливості надання земельної ділянки» (а.с.62), адресованого сільським, селищним, міським радам Одеської області, у якому зазначено, зокрема:

- на виконання Доручення Віце-прем`єр-міністра – Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В.В. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14, відповідач просить в п`ятиденний термін з моменту отримання цього листа, висловити позицію щодо надання дозволу Головним управлінням на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- звернуто увагу, що Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено першочерговий розгляд вказаних заяв від учасників АТО;

- доведено до відома адресатів листа, що до Головного управління надійшло звернення про надання земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована в межах відповідної ради;

- у зв`язку з вищенаведеним відповідач просив надати інформацію щодо погодження (не погодження) надання Головним управлінням земельної ділянки.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

На виконання ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування норм права, викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 28 лютого 2020 року по справі № 461/1257/17, від 21 листопада 2019 року по справі № 812/1268/17, 24 квітня 2018 року по справі № 802/1534/17-а та від 27 лютого 2018 року по справі № 545/808/17 тощо, а саме.

Відповідно до ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з абз. 1 ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Правовий статус Головних управлінь Держгеокадастру в областях визначено відповідним Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2016 року за № 1391/29521 (далі – Положення № 333).

Відповідно до п. 8 Положення № 333, Головне управління у межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру.

Отже, за результатами розгляду будь-яких основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, останнім має видаватися відповідний наказ.

Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його наданні повинно оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

Як встановлено судом вище, що 23.12.2019 року від позивача до відповідача надійшла заява, вхід. № Д-17974/0/36-19, в якій останній просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на земельну ділянку орієнтованою площею 0,12 гектари (за межами населених пунктів, Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району) за рахунок вільних земель сільськогосподарського призначення, що перебувають в державній власності для ведення садівництва.

Також в даній заяві зазначено, зокрема:

- право на безоплатну приватизацію земельної ділянки за цільовим призначенням – «для ведення садівництва» позивачем не використано;

- для більш чіткого та однозначного визначення місцярозташування земельної ділянки, повідомив – бажана позивачем земельна ділянка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 5123781800:01:002:0509.

Додатками до даної заяви зазначено: копія паспорта громадянина України та ідентифікаційного коду – 3 аркуша; копія посвідчення учасника бойових дій – 1 аркуш; згода на збір та обробку персональних даних – 1 аркуш; графічний додаток з зазначенням бажаного місця розташування – 3 аркуша.

23.01.2020 року відповідачем, відповідно до ст.ст. 15-1, 22, 118, 122, 123 Земельного кодексу України, доручення Віце-прем`єр-міністра – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В.Б. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14, Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2016 № 308 (у редакції відповідно до наказу Держгеокадастру від 12.11.2019 № 285), прийнято наказ № 15-1129/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», яким наказано:

- відмовити гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтований розмір земельної ділянки 0,12 га, із цільовим призначенням – для ведення садівництва з таких підстав: відсутність погодження Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою.

З наведеного змісту оскарженого наказу вбачається, що його прийнято, відповідно до ст.ст. 15-1, 22, 118, 122, 123 Земельного кодексу України, доручення Віце-прем`єр-міністра – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В.Б. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14, Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2016 № 308 (у редакції відповідно до наказу Держгеокадастру від 12.11.2019 № 285), фактично, лише та виключно з підстави: відсутність погодження Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області щодо можливості надання позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою.

Виходячи зі змісту ч. 7 ст. 118 ЗК України, приписами Земельного кодексу України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, який розширеному тлумаченню не підлягає, а саме лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам:

- законів,

- прийнятих відповідно до них:

- нормативно-правових актів,

- генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації,

- схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць,

- проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів,

затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: від 23 січня 2020 року у справі № 0840/2979/18 (адміністративне провадження № К/9901/68110/18).

З вищенаведеного вбачається, що наведена в оскарженому наказі про відмову позивачу у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою підстава, а саме відсутність погодження відповідної сільської ради щодо можливості надання позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою, – не передбачена ч. 7 ст. 118 ЗК України якпідстава для відмови у наданні такого дозволу.

Жодних інших законодавчо встановлених підстав (фактичних і юридичних), з дотриманням вимог абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України, для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки – відповідачем не наведено та/або доказів на їх підтвердження не надано.

При цьому, стосовно посилання відповідача в оскарженому наказі наказі та у відзиві на позов, на те, зокрема, що: відповідно до доручення Віце-прем`єр міністра-Міністра розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В.Б. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14 передбачено, що під час розгляду клопотань про надання дозволів на розробку документації із землеустрою щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, необхідно враховувати позицію органів місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки, щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, на підставі якої зазначені земельні ділянки можуть бути передані у власність або користування, – слід зазначити таке.

На виконання доручення віце-прем`єр-міністра - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Гройсмана В. Б. від 08.10.2014 № 37732/0/1-14 наказом Держземагентства України № 328 від 15.10.2014 "Про введення в дію рішень колегії Держземагентства України" введено в дію рішення колегії Держземагентства України від 14.10.2014 (протокол засідання № 2) "Про обов`язкове направлення на розгляд до місцевих рад питань щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності" № 2/1.

Відповідно до п. 2 цього рішення начальники головних управлінь Держземагентства в областях, м. Києві за зверненнями юридичних та фізичних осіб щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які не перебувають у їхньому користуванні, що надходитимуть з 15.10.2014 року, забезпечують обов`язкове направлення на розгляд місцевих рад питань щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності на етапі надання згоди на розроблення відповідної документації із землеустрою.

Отже, зазначеним рішенням колегії Держземагентства України № 2/1 фактично визначено ще одного суб`єкта земельних правовідносин при вирішенні питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, яким є місцева рада.

У відзиві на позов відповідач зазначає, зокрема, що: листом від 10.01.2020 № 18-15-0.3-293/2-20 Головне управління звернулось до Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області з запитом щодо погодження (не погодження) надання Головним управлінням земельної ділянки позивачу. Станом на час надання відповіді позивачу, у Головного управління відсутня інформація щодо позиції Мар`янівської сільської ради Овідіпольського району Одеської області, щодо надання позивачу даної земельної ділянки.

Так, на доведення обставин, на яких ґрунтуються заперечення, відповідачем суду також надано, зокрема, копію листа відповідача від 10.01.2020 № 18-15-0.3-293/2-20 «Про розгляд питання щодо можливості надання земельної ділянки» (а.с.62), адресованого сільським, селищним, міським радам Одеської області.

Проте, по-перше, вищезазначений лист адресовано сільським, селищним, міським радам Одеської області, та зі змісту даного листа не можливо встановити, що відповідач звертається саме до Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області з приводу погодження (не погодження) надання Головним управлінням земельної ділянки саме позивачу. По-друге, відповідачем суду не надано жодних доказів надіслання/вручення вказаного листа Мар`янівській сільській раді Овідіопольського району Одеської області.

Враховуючи та на підставі наведеного, відповідачем не надано жодного належного та допустимого доказу щодо вчинення дій на виконання цього рішення, а саме, проте не виключно, надіслання на розгляд до Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області запиту щодо погодження (не погодження) надання Головним управлінням земельної ділянки позивачу.

При цьому суд звертає увагу, що як зазначалось вище, єдиною підставою для відмови можуть бути лише підстави, передбачені частиною 7 статті 118 ЗК України.

Відповідачем не наведено жодних доводів, що позивачем при зверненні до відповідача з заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не подано усі документи, встановлені законом та необхідні для прийняття рішення.

Статтею 122 ЗК України визначені повноваження, в т.ч. органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.

Так, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.

Частиною четвертою наведеної статті визначено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Згідно з п. 1. Положення № 333, Головне управління Держгеокадастру в області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане. Підпунктом 13 п. 4 цього Положення передбачено, що Головне управління Держгеокадастру в області розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Отже, відповідач є спеціально уповноваженим органом на розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення та відповідно наділений повноваженнями на прийняття самостійного рішення з питань, віднесених до його компетенції. Наявність у відповідача цих повноважень виключає необхідність участі у спірних правовідносинах органу місцевого самоврядування.

Така позиція під час розгляду аналогічних справ вже була висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові 3 липня 2019 року у справі № 823/1103/16.

На виконання ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування норм права, викладені, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року по справі № 823/59/17.

Інших суттєвих доводів та/або доказів щодо обґрунтування правомірності прийняття оскаржуваного наказу, з дотриманням вимог абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України, відповідачем суду не наведено та не надано.

При цьому слід зазначити, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).

Однак, ст. 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (див. п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р.), відповідно

суд дійшов висновків, що:

- правова позиція відповідача зі спірних питань – є помилковою, такою що не відповідає змісту вищенаведених законодавчих норм, які регулюють спірні правовідносини, обмежує позивача у законодавчо встановленому праві;

- наказ від 23.01.2020 року № 15-1129/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою» прийнято відповідачем: не на підставі та не у спосіб, що визначені законодавством України; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення, тому оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, отже, відповідні вимоги позивача – є такими, що підлягають задоволенню.

Щодо похідних вимог позивача зобов`язального характеру: зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області – слід зазначити таке.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання ухвалити рішення.

Однак, як і будь-який інший спосіб захисту, зобов`язання відповідача ухвалити рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.

Частиною 7 ст. 118 ЗК України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним.

Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Верховний Суд у постанові від 24.12.2019 у справі № 823/59/17 зробив наступний правовий висновок:

«…повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

68. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

69. У справі, що переглядається, повноваження щодо затвердження або відмову у затвердженні проекту землеустрою, регламентовано статтею 118 ЗК України.

70. Умови, за яких орган відмовляє у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - затвердити проект землеустрою або відмовити в його затвердженні, якщо для цього є законні підстави. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними».

Також слід зазначити, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Як встановлено судом вище, зокрема: застосована в оскарженому наказі підстава для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою не передбачена ч. 7 ст. 118 ЗК України як підстава для відмови у наданні такого дозволу; жодних інших законодавчо встановлених підстав (фактичних і юридичних), з дотриманням вимог абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України, для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки – відповідачем не наведено та/або доказів на їх підтвердження не надано; та судом не встановлено, відповідно

суд дійшов висновків, що:

- для ефективного захисту прав та інтересів позивача у спірних публічно-правових відносинах від порушень з боку відповідача, як суб`єкта владних повноважень, в даному випадку наявні підстави для зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

Обраний судом спосіб задоволення вказаної похідної вимоги позивача зобов`язального характеру відповідає способу захисту прав позивача у спірних правовідносинах, встановленому, зокрема, у постанові Верховного Суду від 2 липня 2020 року по справі № 825/2228/18 (провадження № К/9901/2933/19).

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі однієї мінімальної заробітної плати – слід зазначити таке.

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За правилами ч. 5 ст. 23 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставин справи, а також зваживши на згадані вище роз`яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Враховуючи те, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідковий зв`язок з предметом позову, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

На виконання ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування норм права, викладені, зокрема, в постанові Верховного Суду від 26 березня 2020 року № 820/4331/17, від 13.02.2020 року по справі № 815/208/17 (адміністративне провадження № К/9901/29395/18), від 18 липня 2018 року по справі № 2а-11853/10/1570 тощо.

При цьому, щодо посилання позивача щодо моральної шкоди на судову практику у справах № 509/4955/17, № 914/340/15, № 914/977/18 та № 914/1633/17 та на ВС КАС № 750/6330/17 від 27.11.2019, № 914/263/19, – слід зазначити таке.

По-перше, відповідно до ч. 7 ст. 78 КАС України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Отже, судова практика – не є підставою для звільнення та не є обов`язковою для врахуванням судом при прийнятті рішення.

По-друге, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2020 року по справі № 914/263/19, на яку посилається позивач, також зазначено, що: необхідною умовою для стягнення шкоди, завданої внаслідок неправомірних рішень органу місцевого самоврядування, є факт неправомірних дій цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою; у разі відсутності хоча б одного з наведених елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року по справі № 750/6330/17, на яку посилається позивач, також зазначено, що: у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Отже, посилання позивача на вказані постанови Верховного Суду узгоджується з позицією суду з заявленої позивачем вимоги та не спростовує вищенаведені висновки суду щодо її вирішення.

В прохальній частині позовної заяви позивач також просить повернути йому витрати на професійну правничу допомогу розмірі 6200,00 грн. та зазначено, що щодо повернення витрат ним будуть додатково надані документи – договір з адвокатом та інші.

Проте, станом на 31.07.2020 року жодних доказів щодо понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу до суду не надійшло.

Також, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VI, позивач звільнений від сплати судового збору.

Враховуючи та на підставі наведеного, підстав для розподілу судових витрат в порядку, передбаченому ст. 139 КАС України, немає.

В прохальній частині позову позивач також просить зобов`язати відповідача подати суду у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З наведеної норми вбачається, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення суб`єктом владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, є правом, а не обов`язком суду.

Тобто, судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах є диспозитивним правом суду, яке може використовуватись в залежності від наявності об`єктивних обставин, що підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами.

Проте, позивачем не наведено доводів та не надано належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження необхідності саме в даному випадку для зобов`язання відповідача, як суб`єкта владних повноважень, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

На виконання ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування норм права, викладені, зокрема, у додатковій постанові Верховного Суду від 31.07.2018 року по справі № 235/7638/16-а (адміністративне провадження № К/9901/43354/18).

Враховуючи та на підставі вищенаведеного, в задоволенні вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення – слід відмовити.

Відповідно до ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з п. 3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України (в редакції, чинній до 17.07.2020 року) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), зокрема, процесуальні строки щодо розгляду адміністративної справи продовжуються на строк дії такого карантину.

Згідно з п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 18.06.2020 року № 731-ІХ, який набрав чинності 17.07.2020 року, зокрема, процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 78, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 382, Прикінцевими та Перехідними положеннями КАС України, суд -

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання: с. Федірки, Світловодський район, Кіровоградська область, 27535; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (місцезнаходження: вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107; ідентифікаційний код юридичної особи: 39765871) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 23.01.2020 року № 15-1129/13-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою».

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Мар`янівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

У встановленні судового контролю за виконанням судового рішення – відмовити.

Апеляційні скарги на рішення суду подаються учасниками справи до або через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя М.Г. Цховребова

.